Іноді у вагонах, що пролітали, — козаки, улани і драгуни греміли громом:
Браві ребятушки, браві солдатушки,
А де ваші сестри?
Наші сестри, наші сестри,
Піки,шаблі гострі,
Ось де наші сестри...
А інший, п'яненький, не чубатий рекрут вихилявся з вікна і виспівував:
...Цар Миколай Сказал: воювать, Три гармати на Карпати, Та давай стрілять...
Кубанські козаки затягали своєї:
...Гуля' по Кубані, гуля' по Кубані Гуля' по Кубані козак молодий, А дівчина плаче, а дівчина плаче, Понад Кубанню, на бистрій ріці...
Війна вже спалахнула. Під Красноставом, під Ка-лішем, на Мазурських болотах, вже зустрічались гвардійські полки з мадярськими гонведами і пруськими уланами. Телеграми в Межирічі, газети вдаряли чорним друком.
Патріотичні демонстрації у Петербурзі, Москві, Києві. Натовпи, які вчора проклинали царів, ходили з іконами і царськими портретами, розбивали і грабували німецькі і австрійські посольства, пишногруді дами квітами обкидали полки, що йшли на захід. "Ось вам європейська війна" — говорив Василь Михайлович, але Оксана Олексіївна стояла на свойому: "Це тільки прелюдія до європейської революції"...
Тихо й злегка падало листя. За шосою п'янко співали рекрути, ешелони вдень і вночі безпересталь греміли "чугункою". Від'їжджав дядько Сашко, зразу ж на фронт; лейтенант Абаза вирушав на свій міноносець у Севастополі, прощалась з усіма панна Інна, яку чекали вже в Києві молоді поети; доктор Кру-ченюк подавався у військовий госпіталь у Славуту; післязавтра збіралася від'їздити тітла Катря. Тітки Фламінго вже давно не було. Вона подалась геть того ж вечора, після похорону Тріада, з ніким не прощаючись, з невеличким саквояжем, пішки, навпростець через сад, мабуть у напрямку Восьминог, до залізничої станції. Вона залишила коротенького листа Василю Михайловичу, що їде вчителювати мабуть на Закавказзя або в північну Чернігівщину. Всі знали, що здоганяти її, перемовляти — надаремно і про неї старалися не говорити.
Пан Богдан Немирич, мобілізований вже до Ізюм-ського гусарського полку як штаб-ротмістр, защібну-тий на всі ґудзики, але ще в цивільному, у чорному сурдуті, сидів з панею Ольгою і Василем Михайловичем у гостинній, однак недовго. Говорили про це й те, а наприкінці Ольга Антонівна натякнула, що в сім'ї тепер жалоба, а панна Лара повинна виїхати на якийсь час у Крим для поправи здоров'я; коли повернеться, то будуть інші обставини, може війна скінчиться, бо всі кажуть, що через два місяці наші армії будуть у Відні і в Берліні. Проте Василь Михайлович зовсім недипломатично перебив її і передав справжню і остаточну відповідь панни Лари: ні, й ні. Це, звичайно, стосувалось заходів Немирича щодо одру-жіння з тіткою Ларою. Все це було надто неприємно. Пан Немирич посміхнувся, збліднувши дещо, посидів ще декілька хвилин і попросив пробачення — пильні справи і завтра на світанку треба виїздити в полк. На ґанок вийшли його супроводити Василь Михайлович і зніяковіла, сувора Ольга Антонівна.
Проводи гостей були також не веселі. Дядько Сашко одягнув парадний мундир з еполетами, що здіймаючись немов крильця, робили його вищим і статнішим, білий пояс облягав його стан, теліпалась при боці шабля. Лейтенант Абаза, також у парадному мундирі з золотими вилогами і з кортиком при боці, намагався шуткувати, впевнено гомонів про дуже швидке і переможне закінчення війни. Панна Інна була розмріяна, бо в останньому номері столичного літературного журналу зовсім несподівано видрукова-но її вірша, де говорилось про святого Юрія, про крила пожеж, про срібний панцир лицарів нового середньовіччя. Всі аплодували, коли вона прочитала цього вірша співучо і журливо-скиглячо. Тітка Катря знехотя вигравала варіяції на Моцартові теми. Тоді у вітальні прояснилось; по килимах бігали соняшні зайці і навіть випито на прощання вкриту мохом пляшку старого вина, "доброї вдови Кліко", як казав лейтенант Абаза. Доктор Крученюк зітхнув, згадавши тітку Ганну, він був добродухий, хоч і загадковий чолов'яга. Тітка Лара сиділа зосереджена і мовчазна в кутку, під Шевченковим портретом, поки Ольга Антонівна не висловила думку, що всі нещастя, включно з революціями і війнами походять з ідеалізації так званого простого народу й нерозуміння тієї звичайної істини, що ніякої рівности між людьми ніколи не може бути, а тим самим і справедливости, бо завжди хтось повинен наказувати, а хтось слухати. Василь Михайлович посміхнувся, бо це була мимовільна і спотворена парафраза Маккіявеллі, але що було добре в добу Борджія і Сфорца, це не важить сьогодні. Нині потрібна конституційна система, парлямента-ризм, народна освіта, широка автономія для всіх національностей.
Самозрозуміло, що Оксана Олексіївна тільки іронічно посміхнулася і знизила плечима: ось до якої програми "мінімум" можна дійти. Дядько Сашко заявив, що війна неодмінно принесе багато змін, отож ця війна, хоч і буде жорстока та кривава, потрібна для онови, автім всім ясно, що доба блаженного і ситого байдикування скінчилася. Панна Інна сумирно передбачала прихід нового середньовіччя, яке звісту-ють янголи-вогненосці. Вкінці тітка Лара засудила всі пророкування як звичайну інтелігентську базікани-ну, безглузде маячіння божевільного Ніцше і йому подібних з їхньою "надлюдиною", "білою бестією", та й блідоликий містицизм салонних декадентів. Все це паліятиви, — сказала вона, — ніщо не змінить стану речей, поки не прийде Робесп'єр на коні, не той у мереживах і з пудрованою косою, а з мозолистими долонями, моряк чи шахтар, ще більш суворий, ще більш безоглядний, а проте спасенний, бр його нарешті породять сторіччя неволі, рабства і погноблен-ня; адже хтось за це повинен нарешті відповісти? Війна принесе тільки смерть мільйонів, але це тільки передвістя могутніх революцій, що струсонуть усіми країнами, повалять трони, розторощать імперії і в жорстокій громадянській війні викують новий лад.
Ще ніколи, думав Олелько, тітка Лара не була такою зловісною, такою мстивою як Ерінія, такою натхненною.
Мабуть всі це відчули і настала мовчанка. Випито ще раз келихи за приводом дядька Сашка: час розлуки таки настав. Дементій вже підкотив коляску під кружґанок. Коні були вороні; один із них був нещо давно куплений у графині Плятер; він басував, метеляв лютою гадючою головою, бив копитами, по його чорних клубах воронність текла срібним іскрінням. Дементій ляснув пугою, його екіпаж і другий за ним [бо всі не змістились] плавко покотились по алеї, до воріт. Ті, що залишались, стояли ще довго на Ґанку, махали хустинами, хтось серед челяді, яка зібра-рась на подвір'ї, хлипнув.
Увечері в усій господі було пустельно і тихо. Не вгавав тільки безжурний цвіркун.
... Другого, соняшного, ясного дня Рославичі треба було покидати і Олелькові та тітці Катрі. Йому треба було подавати документи до університету, тітці Катрі готуватись до вступних іспитів в політехнічному інституті. Вона з самого ранку сиділа біля рояля і сповняла увесь будинок раз бравурними, раз мінорними акордами, неначе прощаючись.
Олелько вийшов у сад, проходив стежками повз жовтіючі кущі порічок і агресту, під яблунями і грушами, на яких вже наливався рясний плід, пройшов доріжкою попід липами, аж до куреня, де сидів дядько Сила, посмоктуючи люльку, попрощався з ним і подався до перелазу, у другий кінець саду. Десь далеко співали полільниці, між деревами вже почало снуватися сріблясте бабине літо. Олелькові не хотілося виїздити: надто прозоре, надто синє було це небо, срібноросяно роздавалися отави, далі аж до гаю слався дим від вогнів, що їх палили чабани, надто дзвенючо лунали чиїсь далекі голоси в селі і в садибі, наполегливо клекотіли веселики.
Це літо минало, майнуло, немов спломеніло. И Олелько тільки тепер, стоячи біля перелазу, збагнув, чим воно було для нього. Всі речі, всі справи стали ясніші. Обрії розсувались, блакитніючи і співаючи. Ще ніколи не було у Олелька такої щемучої туги за тим, що вже ніколи не повернеться, а водночас ще ніколи не п'янила його така захлистуючо-бадьора радість. Радість із мужніння, що так суворо відкидало все зайве, все те, що ще вчора було такою рахманно солодкою кволістю. Він начебто переступав поріг з незламною постановою йти, не збиваючись ніде, своїм шляхом. Плоха юність прощалася з ним незримим поцілунком-леготом, вона видалась така смішна, така недовершена і боязка, перед ним було лише майбуття — нехай невідомо-таїнне, нехай невблаганно-жорстоке, але неминуче.
Олелько підійшов до самого ставка. Плакали лагідні лілеї, тягнучись за течією, попід вербами, між осокою дзюркотів лінивий потік, рибки викидались золотіючими скалками, шугали і скрекотіли прозорі коники-вертуни. По чорній воді плавав лебідь, дикий лебідь, що залетів сюди із своєї дороги. Він сокотав, не помічаючи Олелька, вигинав сніжнобілу шию, чепурився, стріпував крильми, на яких шелевіли перли-ни-краплини. Була в цьому шляхетному птахові, в його гордовитих очах і велич і невимовна туга, трагедійність.
Була в цій лебединій з'яві неземність, неозорість просторів, з яких він злетів і ними ширяв — величний гордий птах, може той зоряно-сріблистий птах із сузір'я Лебедя, що тихими ночами так приязно мерехтіло на оксамітному безмежжі неба. "Це ж нам рідний птах, — подумав Олелько, — символ шляхетно-уродженого роду Рославців, гербу Лебідь..." І він голосно засміявся. Лебідь раптом стрепенувся, озирнувшись — хтось порушив його самотність, — настовбурчив пір'я, вигнув гнучку шию, розгорнув широкі крила і, плавко знявшись над чорним затоном, над плесом, крізь яке сочились золоті проміні, шугнув геть у вись.
Став осамотнів; тихо шепотілась осока, далеко на кладках, за парканом, баби вибивали прачами хустя. Над лілеями закружляли барвисті метелики. Птацтво верещало у верховіттях лип і тополь.
Олелька покликано. Вже мабуть бричка чекала його перед ґанком, тітка Катря обірвала останній акорд. Мабуть його чекав батько, розмовляючи з Де-ментієм; на ґанку стояла мабуть мати, тримаючи за руку непосидющу Гальшку. А що скаже бабуня — Оксана Олексіївна? Може таки подарує йому на прощання перстень, що його викували для неї в'язні із своїх кайдан у Зерентуї або в Нерчинську? А що скаже ще йому тітка Лара? Може тільки посміхнеться до нього чорними стрілами очей, однією мовчазною змовою з ним закута як кайданами, однаково приречена до безнадійної жаги...
"Прощай, саде", — сказав собі в голос Олелько і пішов швидкою ходою до будинку, — прощай мій саде, прощай, крихка юносте...
Кінець
Епілог
Над Тясьмином, Россю, Синюхою, Ужом і далі, де Десна і Сойм та Єсмань, схиляються явори й осокорі і шепочуться між собою.