Старий хрипів, задихався, вже майже доходив, а не сказав нічого, тільки мотав головою, мовляв, і на тім світі не довідаєшся від мене про таємницю.
Було те золото чп його й не було зовсім? Старий Самусь добився, щоб йому парізалп "одруба", люди казали, що назбирав за довге життя пуд золота й тепер хоче загосподарювати на всю губу, але дід не встпг заволодіти "одрубом", захворів, став помирати, і тут син його сполошився: а що, коли люди не брешуть? До того ж зник у хазяйстві величезний, синьої емалі глек рукомнй з видовженою підкорпсто шийкою і широким розтрубом-злпвом на кінці; Іван допитувався матері, вона мовчала. Батько... Клятий старий умирав, і з ппм умирало золото. Несвіжий так запопадливо провадив дізнапия па рідному батькові, що той, здасться, й помер завдяки його старанням. Мати прокляла сина за це, відкинулася від нього зовеш, притулилася до внука Івана Івановича, жила з ним у Карповому Яру, за сином, який перед війною замерз у степу, навіть по заплакала, найбільшу втіху знайшла в правнукові Рекордисті, якого не спускала з рук, і тут уже Івану Івановичу блиснула надія, що його баба хоч правнукові розкриє таємницю волота, але баба взяла і вмерла мовчки й якимсь швидкісним методом, тобто раптово.
Тепер дідове (а для Рекордиста прадідове) золото перейшло в область мріянь і футурології. Іван Іванович годинами, загинаючи пальці, міг вилічувати, що б вони купили за те золото, а Рекордист і собі загинав пальці й поплямкував губами, вишепочуючи ватаєні мрії, аж поки спохоплювався:
— Що ви ото про золото та про золото? Я он з суддею Верещакою рибу ловив та розпитував, то знаєте, що він каже?
— А що він може казати? Аби хто знав, а то ж ніхто-піхто...
— Суддя каже, що все, каже, що в землі, каже, належить державі. Чи то дорогоцінні метали, чи то черепок, чи деревина, чи залізяка, чи мертвяк. І всі скарби тож. Кики-брики!
— Як то державі? А коли я знайшов? Коли викопав?
— Здати державі — і чверть вартості твоя. Не здаси — кримінальна відповідальність. Кики-брики!
— І за дідове золото — мені суд?
— Дідового нема. Нічийого исма. Все державне.
— Ну, гаразд. Хай четвертина. Л на четвертину, ти думаєш, мало можна б купити?
І починалися підрахунки хоч і з відповідними зниженнями, але однаково з таким розмахом, що не спився навіть світлоярівському бухгалтерові. Іван Іванович купався в солодкпх мріяииях, а Рекордист привчився багатіти думкою, і з часом це стало для нього ніби своєрідним наркотиком. Вій навіть приставав до батька:
— Тату, а що, коли б ми справді відкопали отого емалевого глечика?
Тож пе дивно, що, почувши про дванадцять "Королев Марго", Рекордист Іванович першим у районі змикитив, скільки б можна заробити на цьому ділі, якбп заволодіти всіма дванадцятьма примірниками. Куди там тому дурному золоту!
Але до взяти стільки макулатури?
53
Макулатурою в сільській (як, до речі, і в міській) місцевості можуть стати: старі газети, непотрібні квитанції, задавнені бланки звітності, списані учнівські зошпти, торішні підручники (бо ж однаково їх щороку передруковують, витрачаючи па це половину наявного в державі паперу), збережені ще з XIX століття любовні листи (бо в двадцятому ніхто вже їх пе пише), твори декого із сучасних письменників (прозаїки тут набагато корисніші, бо дають більше паперової маси), окремі книжки, а то й зібрання творів класиків, бо які ж класики можуть зрівнятися з "Королевою Марго"! Все це Рекордист знав, бо метався по району не даремно, а придивлявся, вивчав життя, набирався досвіду. Ще зпав він, що ніде не знайде стільки паперу, як на обчислювальному центрі, який відкрили в районі для точного облікуваппя того, що могло б впрости. Обчислювальний центр просто пожирав папір! У колгоспних конторах сиділо тепер не по двоє й по троє бухгалтерських працівників, а чоловік по дванадцять, і всі писали день і піч, заповнюючи тисячі рубрик на величезних відомостях, яких вимагав обчислювальний центр.
Рекордист рвонув на обчислювальний центр, переморгнувся з одною-другою дівчатами-онераторами, вже мовби й домовився, тоді їідскочпв па районну базу макулатури, з директором якої пе раз пили "фірмову" у Вусті-Чухалки, але там його ждав удар: ніяких паперів з обчислювального центру на макулатуру не приймали!
— Та чому ж? — здивувався Рекордист.
— Сказано: прогрес, а хто проти прогресу — до відповідальності!
— Ти не бери на себе, я звалю тобі грузач отих стрічок їхніх відомостей — ти й не побачиш. Видай мені талони — і кики-брики!
— І талонів не дам. Сказав — заборонено! Чи тобі сказати, хто заборонив? Інтересуєшся?
— Чилі я інтересуюсь — я сам зпаю. А вже КОЛИ Я надумав, то допнусь! ТИ ще мені видаси всі мої талони!
І Рекордист, порушуючи звичай, за яким він на "Москвичі" їздив тільки в неділю, бо всі будні відводилися па безперервне миття машппи Іваном Івановичем і його Мапькою, пересів з мотоцикла па "Москвич" і рвонув уже пе по своему району, а по сусідніх, об'їздив, здається, районів зо три.
А потім віп кілька днів ппряв на базу макулатури грузовики паперу, талонів зібрав уже на цілу бібліотеку "Королев Марго", та, коли з'явився за ними до свого земляка Івана Безтурботного, той підняв його на сміх.
— Ти газети читаєш?
— А я радіо слухаю. Що мені твої газети?
— По радіо не було, а в рапгазеті прочитав би, що видача на талони за макулатуру худолшіх творів тимчасово припинена. Розподіл дефіцитних книжок бере в свої руки Товариство книголюбів.
— Ге, книголюби! А де ж дванадцять "Королев Марго"?
— Пішли за призначенням.
— Я цього діла так не оставлю,— сказав Рекордист Іванович,— бачили субчиків: книголюби знайшлися! Та я сам он який книголюб! Я до самого судді Верещаки! Я з ним качок бив і зайців... Тут діло темне...
— Слухай, Рекорди,— сказав йому Безтурботний.— 3 Верещакою я теж рибу вудив, і качок бахкав. І одна "Королева Марго" йому перепала. Бо кому ж і давати?
— І без талонів?
— Плюнь ти на ці талони!
— Та я тиждень по всьому району... Стільки макулатури... А нерви? Та в мене тепер розстройство всієї системи на рік, а то й на цілу п'ятирічку!
— Ну, Рекордя, ти мене послухай...
— Та що тебе слухати!..
— Хочеш мати "Королеву Марго"?
— Снилася мені твоя "Марго"!
— Чого ж морочив голову?
— Бо хотів усі дванадцять! Пойняв?
— Усі дванадцять?
— Кнкп-брпки!
— Нащо вони тобі?
— А тобі?
— Я роздав, кому треба.
— Думаєш, я б не роздав?
Безтурботний подивився на Рекордиста з деякою повагою: нарешті в районі знайшовся чоловік, що міг хоч у чомусь зрівнятися з ним. І, головне, обійшовся без славетних плескачів мами Вусті. Видно, карпоярівське повітря має в собі якусь особливу силу. А моясе, там грунти такі, якась радіоактивність?
— Слухай,— сказав Безтурботний,— а коли я тобі дві "Марго" дам? Нікому по дві не давав.
— Нікому?
— Тобі одному.
— Пу, це вже кпкп-брнкп. На талони?
— Я ж сказав: плюнь і розітри. Художню літературу ставити поряд з якоюсь брудною макулатурою? Так дам, без нічого. Як земляку. Л ти мені, як земляк, поможеш... Я б і сам, та не хочу, щоб знали в Світлоярську. Ну, береш? Поможеш?
— Пптасш! Вже як я поможу, то піхто так... Можеш Самуся спитати. Чув про операцію "Чорпий півень"?
— Ото-ото,— зрадів Безтурботний.— Ти Самусеві, а Самусь тобі. Для мене, але через тебе.
— Та ти кажи прямо.
— Треба мені отой великий навіс на механізаторському стані. Комбайновий.
— У Світлоярську?
— У Світлоярську.
— Гопки там вибиватимеш?
— Може, й гопки. Кажу ж тобі: міг би й сам. Через товариша Крикливця — раз плюнути. Але пе хочу. Зробиш?
— Та я це тобі й без "Марго"!
— Ну, а дві "Марго" від мене — подарунок! Та які ж книжки! В коліикорі. Зелененькі. Папір — лощений. Запевши© — ні в кого таких.
— Ну ж, кики-брики! А я триногу протарабанив по всьому району!
— Триногу? Яку триногу?
Але в Рекордиста Івановича теж були свої професійні таємниці, в які зась було проникати навіть такому впливовому чоловікові, як Іван Безтурботний.
Процедура дарування пс зайняла надто багато часу. Безтурботний підійшов до сейфа (два сталеві куби сургучного кольору, поставлені один на другий), відімкнув верхню половину, відчинив товстелезні сталеві двері, запустив руку вглиб, аж Рекордист Іванович мимоволі видовжив шию і, напруживши свій молодий зір, шугнув поглядом навздогін за тією рукою у сподіванні вивідати таємниці всіх добровільних товариств району. Та хоч яке зірке око мав Рекордист Іванович, нічого, окрім пляшки "Екстри", двох пляшок чеського пива, двох тараньок і аркуша паперу, він у сейфі не побачив. Були там ще два примірники "Королеви Марго", але їх Безтурботний якраз видобував з глибин сейфа, так що обсте-ження сховища можна було вважати проведеним.
— Кики-брики! — розчаровано протягнув Рекордист,— А я думав...
— Що ти думав?
— Думав, раз тобі сейф поставили, так там секретні документи...
— У нас тут секретів від народу пемас і не повинно бути,— повчально мовив Безтурботний.— У пас усе, брат, на гласності тримається. Ти думаєш, я ці дванадцять "Королев" захарлав? Ось список. Відомість". Кожен одержує і розписується. Розписуйся й ти.
— Так тут же за одну, а ти мені дві даєш!
— Абп пе навпаки. Може, я тобі свою віддаю. Розписуйся! І Але Рекордист Іванович по розписався, поки пе одержав обох "Королев" і пе перекопався, що вопи справжні, що сторінки не повиривані, не засмальцьовані і що тираж відповідний...
— Иу, дають! — сказав він захоилепо.— Оце врізали! А кажуть, паперу немає.
У Світлоярську є така приказка: ліпше собака без хвоста, піж хвіст без собаки. Але здасться, вона тут не зовсім доречна, тому облишимо ці осоружні дванадцять примірників і згадаємо все-таки про наших головпих героїв.
І 54
Самусь був обсміяний, зганьблений, його примусили заплатити Педанові за дев'яносто дві курки й чорного півня, тітка Лисичка записала на його рахунок пересів буряків,— такого з передовим механізатором ще не було ніколи. Може, кінець Самусеві?
— Ще наплачетесь без мене! Ще згадаєте Самуся незлим, тихим словом! — покрикував Самусь перед Безкоровайппм, погрожуючи кинути комбайн, і хай, мовляв, косить пшеницю хто хоче. Але Безкоровайний пібп тільки й чекав такої пустої похвальби. Він спокійно заявив, що за місяць підготує з своїх гуртківців-шко-лярів п'ять комбайнерів і п'ять ПОМІЧПИКІВ.
— Комбайнерів за місяць? — зареготав Самусь.— Все правильно.