Подобається — не подобається. Хіба можна обмежитися такою однозначністю? Вона відповіла англійською приказкою:
— Коли не можеш робити того, що тобі подобається^ то повинно подобатися те, що робиш.
— Слухайте! — Редактор обурено схопився з місця, забігав по кабінету.— Ви хочете, щоб наша газета була цікавою?
— Хочу.
— То чому ж?.. Як же ви можете ставитися до своєї роботи так... нетворчо?
— Ви спитали мене про вчених, я відповіла. Можу додати. Як на мою думку, то вони мало чим різняться од інших людей. Одні роздратовані, другі занадто грубі, треті надмірно ввічливі, загалом же вони набридливі, як усі занадто перевчені люди. Хоча з недовченими теж не легше.
— Прекрасно,— потер руки редактор,— ви вгадуєте мою думку. Якраз про перевченість-недовченість ми й поведемо мову на сторінках нашої газети. Як саме? Дуже просто. Ми визначимо десять або дванадцять прізвищ учених. Візьмемо представників точних наук. Фізиків або математиків, або тих і тих. З університету, з політехнічного, з академічних інститутів, якнайширше коло. Поговорити з кожним: що він читає? Окрім спеціальної літератури. Нас цікавить загальний розвиток сучасного вченого, його енциклопедизм, універсалізм. Бо вчені сьогодні — це прапор НТР, а НТР...
Далі можна було не слухати, потихеньку підводитися й іти з кабінету під монотонне гудіння редакторського голосу. Бо про НТР редактор знав усі загальники з усіх газет Радянського Союзу і міг би виступати на конкурсах на тему: "Що ви можете сказати про НТР?"
Від дверей Анастасія сказала:
— Гаразд, я подумаю.
— Але не зволікайте! Це буде основний матеріал!
Два дні вона просиділа коло телефону. Прекрасне заняття! Ти не бачиш, тебе не бачать, але ти задавлюєш авторитетом преси і врешті домовляєшся про зустріч, відвойовуєш у стероризованого, приголомшеного вченістю чоловіка годину, якої він, мабуть, не пожертвував би й коханій жінці! Перший етап закінчився для Анастаса навіть більш ніж успішно: вона отримала згоду двадцяти одного науковця! Три професори, сім доцентів, дев'ять аспірантів і.два асистенти. З них одна жінка кандидат наук і дві аспірантки. Головне ж — усі молоді або абсолютно, або порівняно. Тепер зарядити свою маленьку камеру плівкою, втекти з редакції на тиждень або й два, загубитися у великому місті, забути про свою самотність, про клопоти, про ще свіжі свої розчарування, а може, й про несміливі симпатії, не думати ні про такого самотнього, як і вона, Совинського, ні про незбагненного Карналя, ні про доброго Олексія Кириловича, ні про загрозливо-таємничого Кучмієнка.
Вона зустрічалася з ученими здебільшого після закінчення робочого дня, який, власне, для них ніколи не кінчався. Всі вени й далі працювали, додому ніхто йти не збирався, це була норма їхнього поводження, їхній стиль життя, обраний без примусу, добровільно, назавжди. Почала не за значливістю, не за званням, а так, як випадала нагода, перший був аспірант, крикливий юнак з гострим поглядом, увесь якийсь гострий, як ніж, з пташиним профілем. Він вивів Анастасію в коридор ("Щоб ніхто не чув і не заважав"), але й там, стоячи коло вікна й без видимого бажання відповідаючи на її запитання, він примудрився зчинити сварку з двома чи трьома своїми колегами. Мав, видно, талант до скандалів, ловив людей буквально на льоту, зупиняв без довгих зволікань і передмов, накидався з якимись звинуваченнями, домаганнями, докорами. Може, хотів залякати Анастасію? Але не на ту напав. Вона не відступалася. Що читає? Скільки? Що думає про прочитане? Аспірант читав тільки коротенькі оповідання. Такі, як у Джека Лондона або ОТенрі. Прочитував усі номери журналу "Наука и жизнь". Що? Цей журнал може зіпхнути його до середнього рівня? Та в ньому виступають самі академіки! Анастасія записала про аспіранта: "Завжди знайде спосіб виправдати себе й звинуватити інших".
Далі була викладачка, кандидат фізико-математичних наук, гарна, хоч трохи стомлена на вигляд жінка. Вона щиро визнала, що за рік прочитує одну-дві книжки, та й то лише ті, які вже так розрекламовані, що не прочитати їх культурній людині просто неможливо. Не важить, яка саме реклама супроводжує ті книжки: хвалять чи лають. Окрім того, вона жінка. Має родину, родина буквально пригнічує. Щасливий той, хто не має родини, йому вільніше дихається. "Як кому",— хотіла сказати Анастасія, але змовчала. Бо й хто вона така, щоб повчати кандидатів наук?
Третім був професор, світило, лауреат, молода надія науки. Зачарував Анастасію бездоганною усмішкою, бездоганними манерами, бездоганним костюмом, сам зварив для неї каву (мав у своєму кабінеті все необхідне для цього), показав їй фотографію дружини й двох білявих доньок, охоче сміявся із власних дотепів і віддавав належне ущипливим зауваженням Ана-стасії на адресу вчених, які подивували її своєю обмеженістю.
— Це як розуміти обмеженість,— терпляче пояснював професор,— скажімо, ви вважаєте, що культура людини залежить від кількості прочитаних за рік книжок. А коли я вам скажу, що читаю зараз мінус одну книжку на рік? Тобто щороку забуваю по одній книжці з тих, що колись прочитав, а нових не читаю. Забув, коли читав. Пробую, так. Прочитую перші три сторінки і кидаю. Я люблю такі книжки, щоб над ними можна було думати так само, як над Ньютоном, Паскалем, Лейбніцом, Де-< картом, як над Толстим і Достоєвським, коли хочете. Якось сьогодні не можу знайти таких книжок. Обмежуюсь старими запасами. Згодьтеся, що в часи карет література була не гірша, ніж в часи автомобілів і ракет.
— Ви вважаєте, що сучасні книжки нудні чи просто пусті? — поцікавилася Анастасія.
— Мабуть, перше. Мене справді заїдає нудьга.
— А чи це не лицемірство?
— Ви не вірите в мою щирість?
— Ні, я просто хотіла сказати, що, строго кажучи, почуття нудьги не існує. Нудьгою називають одну з форм розгубленості. Ускладнення науки й техніки, яке ми тепер спостерігаємо, призводить до зникнення дилетантизму. А література й мистецтво? Вони теж ускладнюються так само, як наука й техніка. Вони так само багатошарові, вбирають у себе історію, традицію, базу, на якій виросли. Щоб їх сприймати, теж потрібна відповідна підготовка. Ленін казав: "Не опускатися до нерозвиненого читача, а неухильно — з дуже обережною поступовістю — підіймати його розвиток". Ми ж звикли не до сприймання, а до споживання. Кажу це саме вам, бо ви розумний чоловік і, сподіваюсь, не розгніваєтеся.
— Дякую за довір'я. Мабуть, ви маєте рацію. Але я просто не маю часу затримуватися над цими проблемами. Все ж людина лишається людиною. Це система, як сказали б кібернетики, кінечна, отже, обмежена. .Я обмежений, як усі люди. Але що можу вдіяти? Пам'ятаєте в Пушкіна: "Ум, любя простор, теснит"? Намагання пристосуватися до потреб твоєї галузі не-* минуче збіднює. Універсалізм сьогодні несумісний з успіхами, він межує з розкиданістю, хоча глибина мислення, в свою чергу, ворогує із завершеністю, яка за природою своєю неминуче обмежена. Поза всім, я вважаю, що переконання, ніби книжки — це синонім культурності, це типове західноєвропейське переконання, трохи наївне. Хіба ми не можемо припустити, що існували народи найвищого ступеня мислення, але мисль їхня не мала іншої форми, окрім усної? Скажімо, скіфи. Вони не лишили по собі літератури. Жодного слова, жодної літери. Німі для нас і загадкові в своїй німотності. Але гляньте на їхнє золото, яке викопують із степових могил археологи! Гляньте на пектораль, знайдену в Товстій могилі! Хіба це не чудо? А ніякої ж літератури! Даруйте за такі дикі думки.
— Мені було цікаво з вами розмовляти,— майже не приховуючи жалю з приводу розставання, сказала Анастасія.— У вас, мабуть, повинні закохуватися жінки.
— Справді? Дякую.
Вона не додала: "Крім таких, як я, бо як для мене, то ви занадто показово-зразковий". Знайомство з професором справді було для неї мовби маленьке свято, і його вистачило для гарного настрою на кілька днів, надто що й новий її співрозмовник виявився приємною й розумною людиною. Кандидат наук, колишній селянський син, грубуватий і прямодушний, він спершу не повірив, що хтось може серйозно цікавитися тим, що і як він читає.
— Навіщо це вам? Для газети? Хіба наші газети про таке пишуть? Там тільки глобальні проблеми. Аж у голові гуде від тої глобальності! А, молодіжна. Ну, молодіжних я не читаю. Давно вже читав. Забув, коли й молодим був. А молодість не вернеться, не вернеться вона. Ви співаєте? Я не співаю, математики не співають, у них у голові саме співається. Не вірите? Так щось помугикати, але не пам'ятаю жодної пісні. Один рядок — і ні руш далі! Телепередачі теж так дивлюся. Все уривками. Шматок телеспектаклю подивлюся, і все мовби вже ясно. Так і книжки. Починаю читати як попаде, рідко з початку, бо автори й самі не завжди знають, де в них початок, а де середина, переплутують, позаганяють те туди, те туди. Доводиться читати квадратно-гиіздовим способом. Переглядаю ще "За рубежом" і "Наука и жизнь", читаю їх з кінця. Бо найцікавіше в них завжди наприкінці. Скільки все-таки за рік? Ну, від нуля до двох книжок набереться. Які успіхи в науці? Це вже спитайте саму науку. А я що? Я слуга, раб науки. На все життя.
— Але ж ви здійснили якесь відкриття в науці...
— Винаходи, відкриття,— недбало відмахнувся доцент,— я селянський син і скажу вам, що змінюються тільки млини, а вітри дмуть так само, як і на перший вітряк тисячу років тому. Хочете правду? Колись були вчені, а тепер не такі. Ми всі повоєнні, а от до війни, так то були справді вчені. В нестатках, в труднощах, серед неписьменності, серед затурканості, а які імена! А нам що? Нам легко, ми улюбленці, щасливці, нам усе на блюдці з голубою облямівочкою, як Остапові Бендеру. Може, через те я й метаюся, не можу зосередитись, хапаю то те, то се. Ну, математика, вона вже як схопить, то не відпускає абияк, тому й тримаюся. А книжки — вони слабохарактерні, занадто демократичні порівняно з нашими точними науками. Виходить, мені особисто демократія протипоказана.
Мабуть, журналістика — все-таки чоловічий фах, так само як продавання книжок і укладання трамвайних рейок. Хтось сказав, що жінки вводять у витончену коштовну оправу непоказне й невідшліфоване чоловіче життя.