Думаю, як же одпустив його батько? Крутий чоловік. Ян каже: не стало батька, лізли на сосну, там було дві борті, так з однієї батько витягли мед, а тоді полізли до другої, аж там джмелі; покусали батька, вони й померли на п'ятий день, а ми ж бо закупи, то мати знайшли в скрині трохи ногатих та трохи білих кун, мене викупили й кажуть: іди до Києва та вчися на бондаря або шевця.
Ян повищав і покремезнів, а вмів трохи й на мечах, то зачали ми з ним боротися. Я його вчив. Тієї Лідулфостової хитрості він так і не зміг отямити, зате брав плечем: одним махом перерубував от-таку гілляку, як моя рука!
Та не до того я затіяв розказувати про Яна. Своїми балачками про батька він душу в мені розкалатав. Став і я думати про свого батька. Він гнив у Любечі в порубі вже четвертий рік. Сказав я про це дідові Даиові, а він і каже мені:
— Йди до старої. Вона ж перекинула сюди твою сестру, а коли чоловік раз одступить, то відступить і ще.
Я довго вагався, тоді таки пішов до двору й перестрів стару — саме приїхала з гори Щекавиці, де почала ставити новий хором. Кажу до неї, а сам дивлюся кудись убік: пусти навідати батька.
А стара приїхала не сама, був з нею і Змій Горинич — її брат Свенельд. Стара змовчала, зате той як закричить:
— Пішло геть у підворіття!
Наче на того пса, що має гавкати з підворіття, а треться в господаревих ногах. Думаю собі: ану чи вдарить? Хай би по вдарив чортів Змій — я б уже добрав тоді способу. Підстережу, думаю, й простромлю мечем. А стара каже до нього: постривай, постривай, нехай провідає свого батька.
І так тонесенько сокорить — наче курка до півня, а той як загорлає на весь двір — тепер уже на неї:
— Може, ще й меду йому передаси? Зроду не видів дурнішої за тебе баби! Швидко забула мужа свого, а його ще й кісточки не потліли!
А стара каже йому:
— Наче тобі не байдуже до Інгварової смерті. Ти ж ненавидів його.
Свенельд одказує:
— Я його по-своєму любив.
— "По-своєму" любить кіт собаку, — каже йому стара, — а собака — дрюка.
Отака-то балачка була. Вони гомоніли по-свейськи, думали — не доберу, а я вже добре тямив по-їхньому.
Мені стара вже по-нашому рече:
— Бачиш світлого князя Свенельда? Отож більше не приходь і не проси, бо він чоловік сердитий!
І подибуляла геть — почала сходити лізницею на терем. У мені все аж кипить, ну, думаю, гадино, попадешся ж і ти мені колись! А й сам до пуття не знаю, про кого так ото сам собі кажу: про Ольгу чи про Свенельда.
Підходить Борис, отой холоп із стаєнь, каже: потерпи. А як тут терпіти, коли мене пече!
Вийшов я Красними воротами й подався на Кожум'яки — просто глинищем поміж кущами дерези. Зайшов до усмошевця й кажу Янові: так, мовляв, і так. Що діяти?
Каже, ввечері сам прийду.
Діждався я того вечора, зачинив по заході сонця браму й пантрую коло бійниць. Коли це йде Ян Боричевим узвозом нагору. Відчинив я йому, й сидимо. І Муромець із нами — його черга була. Балакаємо собі потихеньку. Ян каже, так і так, мовляв, украдьмо човна й пливім до Любеча, а там як бог дасть: якось визволимо твого батька. Муромець слухає та бурчить:
— Визволите бісового батька, а не його.
А нам же з Яном по п'ятнадцять минає, а коли чоловікові п'ятнадцять літ — йому море видається по коліна.
Аж тут приходить і дідо Дан. Розповідаю дідові про наш клопіт, а він бухикає спросоння й рипить:
— Змій Горинич і не таких скручував. Сидіть ото та їжте більше кулешу. — Мовляв, не виросли ви ще до такого.
А вранці дивлюся — Каніцар, схожий на рудого печеніжина, тільки що на пиці вуса та борода. Стоїть і морщить до мене носа. На ось тобі, мовляв. І кидає під ноги клунок. Каніцар був уже Ольжиним світличним тивуном. Розгортаю клунок — дружинницька свита й пара ногавиць, а там ще й чоботи та шапка. Що за дивина?
А Каніцар каже "збирайся".
— Куди?
— Там побачиш.
Я ще ж не забув, як він віз мене з Бортничів у забитій каді — ледве ратиці не одкидав я того дня. А він, мабуть, теж згадав ту пригоду і сміється, аж руду бороду догори дере. Хотів до Любеча, каже, то скидай своє дрантя та вбирайся в оце. Інакше, каже, не побачиш батька, як власної потилиці.
Поїду в своєму — я йому кажу. Каже — не буде діла, бо так велить стара.
Перебрався я в те чуже й поїхав. Сидимо на возику втрьох: чудин Каніцар узяв собі в підмогу Лідулфоста — щоб мене стеріг. Та я вже й не думаю про втечу — їду та міркую лише про те, як доберуся та побачу батька.
Їхали два дні понад правим берегом Дніпра, а як одкрилось гирло Прип'яті, перевезли нас двома ладдями з помостом на той бік. А потім ще день їхали до Любеча: кінь уже ледве тяг, прибилися ми поночі. А тут ще почав крапати дощ.
Сторожа впустила нас у ворота, бо Каніцара знали й тут, дали трохи попоїсти й поклали спати, але де я спав — хоч убий, не пригадаю, бо як ліг, так і заснув.
А вранці Каніцар мене будить, каже, вставай, бо й батька проспиш, отого деревлянського татя. Мовчу й не огризаюся, думаю, хай тобі чорт, іще роздумає — й усе пропало. А проте який же, думаю, мій батько "тать?" Мій батько — великий князь іскоростенський, правитель Деревлянської землі!
Виходимо, розглядаюсь, а сам аж тремчу. Де ж тут, думаю собі, той клятий поруб мого батька? Аж підходить якийсь гридень і веде нас просто-таки вниз — поруб виявився під нами. Мене знову пойняли дрижаки. Оце так притча, думаю собі: спав цілу ніч і не думав, що сплю з батьком під одним димарем!
Заходимо до підкліті, а лізниця веде ще далі й далі вниз. І звідти вже тхне пліснявою. Внизу відкрився довгий хід — попід усім, мабути, хоромом, а там двері й аж двоє сторожів стоїть. Гридень каже до них по-варязьки:
— Одчиніть двері й упустіть ось його.
Показує на мене. Один сторож одімкнув ключем замок, а другий припалив од свічки маленький недогарок, подає мені й рече:
— Довго однаково не всидиш.
Тоді відхилив двері й упустив мене туди. Через оту свічку я спершу нічого не міг розгледіти: поночі, й край. А тоді затулив огник долонею й дивлюся. Поруб сажнів десь отак три на три, колоддя обросло пліснявою, а в кутку на соломі щось сидить — якась волохата дрантива купа. Й усюди гидко тхне — аж дух забиває. А з купи шелестить:
— Це ти, Добрине?
Ураз мене впізнав. А я скільки не додивлявся — не міг упізнати, й край! Згорблений кістяк у дранті, замість голови — волохата сіра куделя, а в ній двоє іскор блищить. Думаю, може, обдурив мене той гридень? Та з купи знов-таки шелестить:
— Не підходь близько, бо'д мене тхне.
Й так пильно-пильно мене роздивляється з голови до ніг! Хотілося крикнути, що то Каніцар перебрав мене в усе чуже, а тоді стало жалко. Хай батько думає, що добре живу. Хай не клопочеться бодай мною.
— Малуша, — кажу йому, — жива...
А він мовчить і не розпитує далі, мабуть, і сам збагнув, чому я кажу тільки про Малушу, а про нашу матір мовчу. Стоїть і помаленьку брязкає залізними путами, скований по руках і по ногах, а я також стою й не можу видобути більше й слова. Мав би сказати бодай про те, що мати наша Мирослава померла, бо не змогла виродити дитинча.
— А де ж Малуша?
— У Києві сидить... Спрежда була в свинушнику, в Ольжиному селі, а тепер стара забрала її до Києва...
— Яка... стара?
Кажу: Ольга. Квапно так кажу, бо батько, певно, подумав про нашу матір. Ой лихо ж моє...
А тоді недогарок почав тріщати, я розгублено зашастав очима по кутках, батько ж каже:
— То ти вже з богом іди.
Отак ото я побачився з батьком, із дідом твоїм...
А повернувся до Києва — аж там новина: померла ота стара княгиня Гертруда, Ігорева та Кунегундина сестра, найстарша дочка Рюрика. Як довідалася, кажуть, про те, що Ольга дозволила мені побачитися з моїм батьком, то засіпалась і віддала чортові дух. А наче ж була така тиха та мовчазлива... В тихому болоті водяться чорти.
В літо 1394-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 15-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 400-е,
а по укняжінні Оскола в Києві 33-є,
а від різдва грецького бога Христа 882-е.
Сиділи угри мадярські в Либедії-землі, пасли овець та овнів і доїли кобилиць за Ворсклою, й був межи ними та полянами давній мир.
Та послав до них воєвода Ольг сла таємного, сказавши до угорського феєделема Алмоша так: "Бідна земля ваша Либедія, немає у вас городів і сіл, і поля угри не орють і не сіють, а їдять лише конину та п'ють кобиляче молоко. А земля полянського князя багата, багаті Осколові села та городи, а ще багатший стольний город Київ, многе срібло та золото в ньому є, торгують-бо поляни з греками. Прийдіть на землю Оскола й витолочіть їхні поля".
І не вподобав Алмош того намовляння, й сказав він до варязького сла, так йому промовляючи: "Сидите ви, варяги, в полунічних краях, а того не відаєте, що межи нами та полянами вічна любов і мир. Пощо підбиваєте нас на Оскола-князя?"
Повернувся сол назад, і послав його воєвода Ольг удруге, й мовив до феєделема Алмоша варязький сол: "Якщо не підеш на великого князя київського, то вчинимо твоїму синові Арпаду люту смерть!" Потрапив-бо феєделемич Арпад у полон варязький-викрали його варяги в степу.
Й заплакав угорський феєделем Алмош, волаючи: "Неволя мені тепер! Уб'ють варяги мого єдиного сина, а я ж не маю інших синів, маю лише сімнадцять дочок, породжених мені од сімох жон. Мушу йти на полянського князя Оскола!"
Й перейшли угри на цей бік Дніпра, ведучи за собою табуни й отари, тягнучи вежі колісні й толочачи хлібні поля. Й горіли полянські городи та села, угри ж убивали орачів, а жон та дітей їхніх гнали полоном.
Князь же великий київський Оскол вийшов супроти уграм і не зміг, мав-бо вельми немногу дружину, одпустивши мужі многі з товарами до грецьких корсунських торгів. Зачинився князь Оскол у Києві, й прийшли до Києва варязькі сли, так йому кажучи: "Угри мадярські і нам вороги. Станьмо купно супроти угрів і поженемо їх усп'ять!"
І спитав князь Оскол сла варязького: "Чим я вам заплачу за те?" Той же мовив, кажучи йому так: "Удай нам за це ваш город Любеч!" Оскол же князь одказав: "Не дам варягам Любеча, то-бо полунічна твердь миєї землі. Просіть інше". Й попросив сол: "Оддай нам після змоги феєделема угорського Алмоша!"
Згодився на таке князь Оскол, і прийшла на Русь варязька дружина, Оскол же сукупив дружину та рать, і зступилися з уграми мадярськими, й була січа велія цілий день, і побігли угри.
Та коли запала ніч, кинулися угри на стан полянський, мав-бо феєделем Алмош заховану рать у степу, й побігли поляни та варяги, і гнався феєделем Алмош аж до київської Гори, й замкнувся князь Оскол з варягами в Києві, мало-бо лишилося в нього молодшої дружини та мужів.
А вночі варяги перебили многу дружину, Оскола ж вельми люто втяли мечем.