П'ятнадцять воїв і три нікчеми над ними!
Він одвів усіх за далекі паґорби, звідки не видно було високих мурів Ольбії, та Сур сказав:
— Мислиш, греки не пошлють за нами вивідців?
Думка була слушна, й Валдислав нічого не міг заперечити Сурові. Лише просичав:
— Пощо гукаєш на ввесь степ?
І блимнув у бік воїв, які гуртувалися кроків за двадцять, жуючи в'ялену шинку з дорожнього припасу.
Ночували знову просто неба, та майже ніхто не спав. Боляри пантрували за косаками, косаки — за болярами. Соболь лежав оддалік і безтямно дивився на ясні зорі. Й десь по других або третіх півнях до нього підійшов турицький жупан і мовчки ліг поряд. По довгому часі він озвався:
— Не спиш, Великий княже?
Соболь не ворухнувся, та Валдислав був певен, що він не спить, і спитав:
— То куди ж ми тепер подамося?
Відповіді не було.
— Їдьмо в краї полунічні. Скрізь люди жиють, і ми жити-ймемо.
Та Соболь несподівано твердим голосом одказав:
— Ні.
Се було вперше, досі він тільки байдуже знизував плечима, й Валдислав здивувався:
— Мислиш усп'ять до брата свого? Він розтягне тебе на диких конях! А коли не він, то Любиця. — Валдислав підвівся й сів: — Пощо ж мовчиш? Намислив єси до брата?
Соболь відповів:
— До брата. Лише не до мого, а до твого, жупане.
Валдислав сторопіло заблимав у темряву.
Розділ 21
Їх наздогнали вранці. Дві сотні комонних воїв під проводом Любичиного сина Стоїла оточили паґорок із двох боків і намагалися взяти його в обруч. Косаки Великого князя не чинили опору й лише про людське око вдавали, ніби розпутують коней. Та Соболеві, Сурові, Малкові й Валдиславові пощастило вирватися з уготованого мішка. Вони гнали без сідел, охляп, зате у руках у кожного був повід ще одного, завідного коня, й виморені за ніч переслідувачі швидко втратили їх з погляду. Стоїл наказав гнатися й далі, ратники чесно вишукали ввесь степ аж до Березанського лиману, та втікачі мов у землю запалися, четверо, заради яких отець мав спустити зі Стоїла три скіри.
Так рудовусий сіверський княжич і повернувся назад, не наважуючись глянути вітцеві в очі. Та Любиця сприйняв звістку спокійніше, ніж того сподівався син. Усе військо знову було в Стані, й він лише поспитав:
— А куди вони гайнули? На полудень? Чи всп'ять, до грецького торжища?
Того ніхто не відав, і Стоїл тільки знизав плечима. Коли б він знав, куди втік убивця його брата, він знайшов би сучого сина й під каменем, тепер же доводилося сливінь червленіти.
Стан гув і гомонів, як бджолине дупло серед ясного дня, на бору біля великокняжої полотки знову пантрувало двоє сторожів, хоча й пантрувати вже було нікого. Та воїн усе життя лишається воїном, люди дали йому до рук оружжя, натомість вимагали пильности й денно-нічної служби, бо коли орач на Бозі, Данапрі та Десні країть землю й годує його, то плуг воїна — то його сулиця і його меч.
Сіверський князь Любиця Пугачич увійшов до полотки Осмогруда. Молодший син Велеславів не схотів уходити в намет свого брата й розіп'явся на протилежному кінці кручі, не дозволивши перенести сюди й священного великокняжого стягу, хоч Любиця й інші князі та боляри воліли б видіти конячий хвіст над його полоткою. Любиця доповів Осмогрудові про те, що Соболь утік, і князь повелів негайно вислати догоню в усі кінці Помор'я.
— П'ять тисяч, — сказав він. — Хай зрищуть усе від Бога до Дунаю. — Тоді докинув: — Десять тисяч. І ти сам поїдеш із ними!
Любиця схилив голову, мов перед найвищим володарем, хоча Осмогруд не велів звати себе Великим князем, та й священного меча Юра Побідника він ще не перебрав. Меч і досі висів у братовій, з білим конячим хвостом на версі, полотці, й полотку пильно стерегло дві сотні пішців і комонників.
Того таки вечора Любиця повів тьму через Ліве гирло, наступного ранку ще до східсонця переправив її й через Головне й, зайнявши поперед себе добру череду телиць та бичків, розділив рать на десятеро. Вої йшли так густо, що могли не тільки бачитись, а й перегукуватися. Так вони проскородили ввесь степ між Данадром і Дунаєм і за місяць повернулися до стану з одним лише бранцем. Його вони здобули чисто випадково. Був холодний і дощовитий день, і Любиця дав ратникам перепочити, ставши під мурами грецького торжища. Пізнього вечора до намету ввійшло п'ятеро греків.
— Що повідаєш? — непривітно спитав рудовусий князь у знайомого наварха в чорній хламиді моряка.
Аріон од такої зустрічі знітивсь, але кивнув своїм, і до намету внесли кілька почорнілих од часу амфор з вином.
— Наші архонти слють тобі, Лібідзо, се вино. Таким чином ми частуємо лише найдорожчих друзів. Йому п'ятдесят літ..
Любиця неласкаво всміхнувся:
— За що мені така шана?
Аріон принижено вклонився й промовив геть ніяковим голосом:
— Одступись од города, Лібідзо! Ми не вчинили тобі ніякого зла.
Любицю дратував і сей прохальний голос, і самий вигляд чільника над усіма ольбійськими кораблями. Місяць гонитви й поневіряння не принесли нічого, й сіверський князь думав про наступну розмову з Осмогрудом. Він майже крикнув у вічі грекові:
— Зрину торжище ваше до останнього каменю, щоб і духу грецького не чулося в нашій землі! Від вас уся коромола й усі чвари!
До тьмяного світла блимавки було видно, як Аріон зблід, а решта перелякано поховалася за його кремезною спиною.
— Не завинили ми нічим перед тобою, Лібідзо, ані перед народом скіфським… Я відаю, кого ви шукали в степу. Не є він у нашому полісі…
Любиця аж устав:
— І тоді сте рекли, що не є!
— Не є, Лібідзо. Є лиш один ваш. Привели ми його сюди.
Й він знову кивнув позад себе, й незабаром до полотки ввели на тонкому цепку з мідним нашийником Валдислава. Любиця раптом заспокоївсь і сів. Ганялися по чотирьох, а впіймали їдного. Валдислав не був найголовнішим, але бодай міг сказати, де поділись інші ускоки.
З ним і повернувся Любиця до Стану. Валдислав повідав своєму небожеві Осмогрудові все: й як утікав із Соболем, і як їх наздогнав уранці Стоїл, і як Соболеві, Сурові та Малкові пощастило вислизнути з обруча.
— А тобі? — спитав Осмогруд.
— Я-м не волів утікати… — сумирно схилив очі долу Валдислав.
— То пощо ж утікав єси досі?
— Він…
Валдислав хотів сказати, що то все діло Соболевих рук, та тільки закотив холошу, й Осмогруд побачив широку й уже затягнуту різану рану на його лівій литці.
— Хто то тебе?
Турицький жупан знову схилив очі:
— Він…
Хоч ту рану Валдислав одержав і не від Соболя, а коли втікав од Стоїла.
Любиця пропікав турича палкими вічми наскрізь, не вірячи жодному його слову, й Валдислав одчув потребу виправдатися й перед рудовусим сіверським князем:
— А твого сина молодшого… Сур…
Любиця встав і вийшов з полотки, та незабаром Осмогруд покликав його знову:
— Підеш, княже, в землю Турицьку слом.
— До Воїжира?!
Любиця ще не встиг заспокоїтись, але й Осмогрудові було не легше. Любичин син загинув у чесній раті, а його, Осмогрудів, брат утік у чужу землю, зрадивши вітчих кумирів і дідні покони.
Він зціпив зуби:
— До Великого жупана Воїжира, брата моєї матері!
Рудовусий сіверянин тільки провів долонею по гарячім обличчі:
— Як повелиш, так і буде.
Повернувся Любиця вже взимку, й знову ні з чим:
— Не дає Воїжир…
Осмогруд щойно ввійшов знадвору й грів змерзлі руки над вогнищем. Пальці кусало лютими зашпорами й гріти б їх не належало, та Осмогруд лише кривився й слухав. Любиця повторив те саме:
— Не дає.
Між собою вони й досі уникали називати Соболя на ймення, й Осмогруд зосереджено розминав покляклі пальці.
— Що ж рече?
— Рече переказати тобі: "Коли ти тримаєш при собі мого брата… — Любиця повагавсь, але закінчив: —…то чом я не можу тримати при собі твого?"
Осмогруд лиховісно блимнув на нього, й Любиця не схилив зору. Він сподівавсь од Осмогруда й гіршого, й так воно й мусило бути, бо один йому рідний брат, а другий — рідний вуйко, й кров людську дощовицею не розведеш. Але і його, Любичин, син Милан загинув, і Любиця похмуро нагадав про се Осмогрудові.
Вони довго мовчали, Любиця коло дверей, Осмогруд над розпеченим вогнищем, нарешті молодий князь обізвався:
— Й лякав єси його раттю?
— Воїжира? Лякав єсмь!
— І що?
Любиця стенув плечем. Відповідати не було потреби: коли б Воїжир Турицький пойнявся страхом, оддав би Соболя. Се мало означати лише те, що й означало, й розмова на тім урвалась. І вже як Любиця виходив, Осмогруд кинув:
— І видів єси… його?
Він говорив про брата Соболя, й Любиця знову настовбурчився:
— Ходить! Ходить вільно, яко й сей наш ускок!
По обіді Осмогруд скликав усіх волфів на звіщання й оголосив:
— Наволошили сте князеві Любиці, й Дорогомирові, велійому боляринові, й малому боляринові Людоті, що переступили вони клятьбу теплим духом великокняжого вогнища. Так є?
Головний волф Юра Побідника Граб заціпеніло дививсь на молодого князя, решта пасла землю під ногами, й Осмогруд стриманим голосом додав:
— Але й Любиця, й инчі мовлять, що не ламали клятви й просять о переволошіння.
Ні Любиця, ні Дорогомир, ні Любота сього не казали Осмогрудові, та він не міг зносити докірливого погляду сіверського князя й скликав се звіщання на власний розсуд. І Любиця, й обидва боляри, велій і малий, і всі князі, боляри, тисяцькі й темні воєводи, й безліч можів ліпших і нарочитих, і сотників, і десяцьких, і підлих косаків стояли на майдані над кручею, ворушились, і рипіли снігом, і били себе руками навхрест, аби зігрітися, бо мороз кусав носи й щоки й склеював докупи ніздрі — такого давно не пам'ятали в полудневім причорноморськім Поліссі. Пара сапала людям з ротів і тут таки сідала на довгі вуса білим волохатим інеєм, але, крім скавуління снігу під чобітьми й поробошнями, не було чути ні згуку. Любиця з рудим Любичичем та Дорогомир із Радуном Струничем і досі не наважувались глянути Осмогрудові в вічі, зате Граб не зводив з нього зору, й з-під брів у нього, здавалося, жахкало іскрами. В навислій рипучій тиші він сказав на продиво масним голосом:
— Ти ще-с не став і Великим князем, а вже й за волфів узявся-с? Упізнаю дісницю старого Велеслава. — Тоді раптом обвів поглядом усіх своїх товаришів, що стояли півколом перед Осмогрудом, і зверхньо посміхнувся: — Над сими лише я маю волость, а наді мною — Великий князь. Переволошіння не буде, княжичу!
Всі, хто юрмився на галявині, затамували подих.