ерших панів спалили при Катерині турбаївські козаки, останніх — викурили в революцію навколишні ■ села, а в спустілих будинках маєтку цієї весни з почину чекістів було влаштовано дитячу комуну для безпритульних сиріт.
Верховоди банди вже й до цього не раз поривались зблизька подивитись на комуністичний рай та на життя "по потребі", але Ганна, доки була при отаманстві, все противилась цьому, соромлячи своїх пробийголів тим, що ганебно воювати з дітьми. Тепер же верхівка, видно, таки вирішила зробити по-своєму.
Рано-вранці завернули зненацька в комуну. Нещадно лупцюючи коней, як скажені, мчали по довгій тополиній алеї, що вела до маєтку, тільки й встигла Ганна прочитати на арці, що майнула вгорі: "Ю ний комунар! Що ти зробив для пораненого чер-воноармійц я?"
Коли Сердюки влетіли своєю тачанкою на подвір'я, там уже йшла розправа — дорубували шаблями вихователів, трощили прикладами вікна, викидали, як цуценят, із приміщень на смерть переляканих спросоння дітей, озвіріло чесали по них нагайками:
— Де каса? Де зброя?
Над матюччям, над хрипінням сп'янілих від крові бандитів то тут, то там зривались дзвінкі дитячі зойки, мелькали заюшені кров'ю личка хлопчиків та дівчаток.
. Вихопившись з тачанки, Ганна з затиснутим револьвером у руці кинулась в саму гущу бандитів:
— Не смійте! Припиніть дітовбивство!
Хтось грубо відштовхнув її, вона по комусь стріляла, але за мить її уже й саму скрутили, затовкли обличчям у тачанку:
— Не сунься, отаманко, не в своє!
Доки й з комуни не вимчали її коні, все чула оті шматуючі душу зойки юних комунарів, доки й житиме, мабуть, не сховатись їй від чистих їхніх оченят, налитих слізьми, засвічених то благанням, то горючою ненавистю.
Цілий день після цього вона не знаходила собі місця, тісно було їй у тачанці, неначе в ямі, не могла дивитись звідти на гладкі, брижуваті загривки Сердюків.
На ночівлю банда зупинилася в лісі за озерами, неподалік од Криничок. Важкий сон звалив цього вечора Ганну, і приснились їй дивні якісь хороми, а вона ходить по них із світлиці в світлицю і ніяк не може з них вибратись. Прокинулась — хтось хропе під тачанкою, надщерблений місяць крізь гілля блищить. Пити хотілось. Встала з тачанки, неквапом побрела до води.
Попадавши хто де, сплять мертвецьким сном її найза-пекліші, ті, хто сьогодні ще й дитячою кров'ю руки свої обагрив. Все меншає їх, все менше займає місця під зорями її ватага. Темніє, збившись тачанками та кіньми по узліссю, мов розшарпаний циганський табір. Де-не-де стовбичать вартові, під кущем біля кулемета чути приглушену розмову — саме, видно, міняється наряд. Здає пост Остапенко, приймають Сердюки.
— Озеро, протоку найбільше пильнуйте — чути грубий голос Остапенка.— Чи туди хто, чи відтіль — наказ — пали без попередження. В селі Шляховий із своїми, так що — не дрімай!
Помітивши Ганну, Остапенко зачепив і її мимохідь:
— Не спиться нашій матусі? Молода кров грає? І пішов.
Чути, як, покректуючи, зітхаючи, мов воли, дядьки влягаються біля кулемета.
Плесо озера блищить перед Ганною. Зорі над головою, зорі й під ногами — у воді, між кугою та лататтям. Нахилившись, Ганна зачерпнула пригорщею води, напилася всмак. Вода холодна, джерельна, тут безліч родників, і всю цю місцину, розташовану на джерелах, розмережану протоками, озерами й озеречками, криничани здавна звуть — Холодні Криниці...
Освіживши водою обличчя, Ганна присіла на згірку на бережку. Місячно, маревно, ясно. Тануть у нічній імлі за плесом озера, птиця бугай десь в очеретах бутить.
Чомусь пригадала, як все тільки починалось. День залитий сліпучим сонцем, а вона бере плоскінь на хуторі в Лашків, а Щусь на леваді купає в ставку коня. Тоді вона ще не знала, що це Щусь — знаменитий махновський отаман, для неї він був тільки парубок — матрос богатирської сили та вроди, в матроській тіль-няшці та яскравім малиновім галіфе. Сміючись, пустуючи, купав коня, і весь ставок бурунив під ним, аж з берегів випліскувався. А вночі він нагрянув до неї з дядьками додому. Кажуть, що йродали вони її за золото — брехня! Ніхто б її не продав, якби сам він їй не сподобався. До нестями полюбила його. Не те що в Дібрівку та в Гуляйполе — на край світу подалася б за ним! І хоч він потім проміняв її на Таню Карманову в Гуляйполі, але навряд щоб та хвойда-зводчиця любила його так, як вона, Ганна. Може, заради нього й на коня сіла, Ганнусею стала для банди...
Маревно імлиться заплава, темніє край неба говтвян-ська гора, ховаючи в своїй тіні знайомі припслянські села. Вдень звідси видно було б Кринички. І зараз, вночі, добра дівка могла б голосом туди догукнути, якби тільки ждав її там милий.
Цікаво, чи глибоко тут? Глибока, як небо, вода, ясні зорі поруч з лілеями світяться в ній. Лежить, не зворухнеться на воді латаття, біліють великі квітки лілей, таємничо принишкли очерети. І безплескітне плесо, і освітлені місяцем шатра плакучих верб та кущів попід берегом — все принишкло, мовби заворожене, все причаїлось в якомусь чеканні, сповнене літніх, як на Купала серед ночі, чарів. Здається, не здивувалася б Ганна, якби раптом збурунилась вода і з-поміж латаття стали вихоплюватись на берег одна за одною голі русалки і, гріючись при місяці, стали б розтісувати свої довгі розпущені коси. Не злякалась би Ганна їхнього товариства, хоч у холодних водяних дівчат розпиталася б, як їй далі жити на світі!
Що на минулому пора ставити хрест — це вона вже почуває всім серцем. Але куди, до кого податись? Якби могла жити зозулею в лісі або русалкою отам під водою! Ні, мабуть, не приймуть її до себе й русалки, бо вони в косах, а вона безкоса, бо вони холодні, а їй у жилах ще б'ється людська гаряча кров! Прощай, бандитське безпутне життя! Але що ж далі? Де та стежка, що назавжди виведе її з бандитських блукань до нового, чесного життя? Може, ото вона стелеться при місяці поміж лататтям через протоку на той бік? Може, знятися і податись отак через воду, через луки — об'явитись, хай судять? Тяжко завинила перед вами, але ж не пропаща я, не пропаща!..
Роз'ятрено сідає місяць в очеретах, бутить бугай десь уже в іншому місці, собаки валують на хуторах. Вогко навкруги, холоднішає ніч, дрож пробігає по тілу. Як там мати? Незабаром ось тройця, дівчата зеленим віттям клечатимуть вікна та ґанки, долівки труситимуть луговою травою, а хто матері хату в клечає, хто їй поставить на вікна горнятка з м'ятою та любистком?
Однак що це? Ганна вся аж стрепенулась, потяглася вперед, завмерла, вслухаючись. Десь здалеку, із заріччя, долинули ледве чутні звуки запізнілої гармонії, почулися перегуки, співи. Видно, якраз вийшла молодь із Нардому. Допізна гуляють хлопці та дівчата разом з своїми постояльцями, з бійцями Шляхового. Зітхнула Ганна. Хіба не могла б і вона зараз бути отам, із молоддю, влилася б і своїм сопрано в хор молодих, голосів.
Тільки перехопитись через оцю кугу та латаття,— і там уже інша Україна, інший світ, їхній, жорстокий... і такий ваблячий. Наростає пісня, і хоч уперше її чує Ганна — зовсім, видно, нова якась — проте є в ній і для Ганни ота пісенна вабляча сила, що так притягає, до болю бентежить душу і кличе, кличе кудись! Ось чийсь дівочий голос уже виводить високо-високо, неначе Вутанька... А може, й вона? Може, то своїм співом сріблястим вона якраз і викликає Ганну до себе з лісу?
Сторожко озирнулась, прислухалась. Хропе за спиною банда, хрумають коні траву... Хропуть, всі хропуть!
Подумала мить і рішуче махнула рукою: "А! Двічі не вмирати!"
За мить була вже боса, в одній сорочці. Скрутила ременем одяг, взяла в руку наган і, скрадаючись, стала тихо забродити в воду. Ніщо не плесне, не шелесне... Вже не чути було гармонії, а їй ще вчувалась, вже змовкла й Вутаньчина пісня, а їй ще бриніла.
Брела, щоб не хлюпнути, обережно прогортала рукою лілеї та латаття, а місяць вже зовсім сідав в очереті, червоний, мов густою кров'ю налитий...
Сердюки, чатуючи біля кулемета, дрімали навперемінки, але в цей час вони задрімали обидва. Лише коли щось хлюпнулось на озері, мов скинулась велика рибина, Левонтій, кинувшись перший, сердито штовхнув брата в плече:
— Диви-но! Щось біле серед латаття. Чи не русалка? Ану сікони!
Струмінь вогню вирвався з кулемета, зметнулось біле серед латаття, зойкнуло, і нічого не стало — тільки кола пішли на воді.
Так, двічі не вмирати.
XXXIV
На ранок загін Шляхового оточив Ганнину банду і, приперши до води, вщент розгромив. Врятувалося лише кільканадцятеро бандитів, що встигли вихопитися з-під вогню на тачанках. Після цього батальйон одержав нове термінове завдання: супроводити з волостей на станцію до самих вагонів заготовлений по продрозверстці хліб.
4 Третю добу не спав із своїм взводом Яресько, мотаючись по знайомих місцях.
На тройцю, коли все село в клечанні, коли в кожній хаті від клечання стоїть зелена сонячна сутінь, а долівка потрушена свіжою травою і всюди так пахне м'ятою, полином та любистком, забіг Яресько з кількома товаришами на хвилинку до матері.
— Дайте хоч борщу, мамо, бо скільки гасаємо оце по хуторах, а глитайня1 й пообідати не дає!
— Хоч би зелену неділю дома перебув.
— Ніколи, мамо, ешелон на станції жде.
— Кого жде?
— Хліба нашого, мамо. Та ще з прямим призначенням: для Петрограда.
— Ешелон... Скільком це сім'ям життя врятує,— задумливо мовила Вутанька.— Бо в них же там, кажуть, голод. По восьмушці на душу.
— Везіть, везіть, синочки,— готуючи на стіл, підбадьорила хлопців мати.— Зате колись, як нам буде трудно, вони допоможуть.
Недовго побув на цей раз у матері Данько. Посьорбав нашвидку з хлопцями гарячого борщу, подзьобав на бігу в садку вишень, що вже буріли, і подавсь на толоку: споряджена валка вже чекала.
Перед тим, як рушити в путь, Андріяка відкликав Яреська вбік:
— Ти ж дивись, щоб хлопці твої не дрімали в дорозі. Бо вчора отак валка з Манжелії йшла, та не дійшла; у Чорній Балці перестріли, всім хлопцям з охорони животи порозпорювали і зерна в животи понасипали! Тож-бо дивись!
Хурщиком на підводі, де їхав Яресько, був давній його знайомий Митрофан Огієнко. Постарів після того, як сина розстріляли, опустив вуса, навіть рожна не здужав узяти, щоб до Левченка йти, як інші хутірські його приятелі робили.
— Все берете, все забираєте, а що ж дасте натомість?— заговорив до Яреська, коли виїхали в поле.
— Нове життя дамо,— хмуро відповів йому хлопець.
— Ех, голубчику... Я