Леонід же від мене... відкинувся...
— Вусте! Що ти верзеш? — відсахнулася від подруги Ганна.— Отямся!
— Я при своєму розумі,— гірко посміхнулася Вустя і стала розповідати Ганні, як відкинувся від неї Леонід.
— Не вірю,— сказала Ганна, вислухавши її.— Де він? Я сама з ним поговорю!
— Нема його. Повіявся десь на цілий день... Знову, мабуть, до тієї...
— Ні, тут щось не те,— стояла на своєму Ганна.— Я ж бачила, якими ви повертались зі степу... Сяяли, як зорі, обоє... І тепер отак охолонути враз? Не віриться мені, Вутанько...
В цей час із щебетом налетіли з-за барака дівчата у вінках, обступили Ганну, розглядаючи її, мов весільні світилки молоду.
— О, що за плаття на тобі, Ганно! Як сніг!
— Невже це справжній отой батист?
— А сама як розцвілась!
— Чи ти посвіжішала там, чи поніжнішала,— одразу й не розбереш!..
Ганна й справді за ці дні розкрилася, мов лілія-купава на воді. Шия оксамитова, у вухах конвалії, вимиті коси виклала тугою короною — так і проситься зверху вінець... Сиділа і всміхалась до недавніх своїх однокашниць спокійно сяючою, кришталевою усмішкою.
— Чим вони тебе там годують, що стала така? — жартували дівчата.— Мабуть, самими вершками?
— Що вершки... Морозиво з миски срібними ложками тьопаємо...
Незабаром на гомін прийшов і Гаркуша:
— Моє вам шанування Ганно... звиняйте, забув, як вас по батькові.
Ну й Гаркуша! Дівчат він просто ошелешив тим, що з першого слова став уже величати Ганну на "ви". А вона — хоч би що — приймала це як належне.
— По батькові можете й не називати, я ж байстрючка,— говорила Ганна прикажчикові напівжартома, напівсерйозно.— Краще от воду мою тут не харлайте. Я ж у вас не п'ю, а пайка мені з вас належить...
— Ваше — вам, аякже,— заматляв руками Гаркуша.
— Ви не матляйте, а слухайте, що кажу. Пайку мою... Вустя ось тут нею розпорядиться.
Гаркуша, ковтаючи дівочі смішки, обіцяв усе влагодити, усе зробити згідно з її волею.
— А зараз гукніть там мого, нехай під'їжджає... Поїду холодком.
— Незручно й відпускати вас, не пригостивши. Може б, хоч молочка свіженького, га?
— Ви б ось дівчат краще пригостили... А я тепер купаюся в молоці.
— То, може, вершечків?
— Змодились і вершечки... Тачанку, кажу, кличте.
— Біжу, біжу!
Від душі нареготались дівчата, коли прикажчик хортом кинувся виконувати Ганнину волю. Ганна теж сміялась разом з усіма, щиро, досхочу, немов хмеліючи.
— Як воно там буде надалі, а поки що я таки нажену холоду в їхні холуйські душі!..
— Нажени, Ганно!
— Відплати їм за всіх нас!
Провівши Ганну, дівчата ще довго не розходились, на всі лади обмірковуючи її нове становище. Одні співчували, а декотрі вже одверто заздрили їй: зринула з каторги. Чи давно ще разом з ними шкутильгала на жнивах, змучена спрагою, обшарпана, безправна, як і всі... А зараз уже прикажчиків ганяє, мов хортів, у молоці купається, на ресорній тачанці розкатує по степу...
Поталанило дівчині!
XXXV
Вечір... Не до сну сьогодні Вутаньці. Непомітно вибравшись за табір, тінню стоїть перед степом, підставивши нічному вітерцеві свої розпашілі вишневі рум'янці. Далекі чабанські вогники самотньо золотяться де-не-де, мов зірки, що впали на землю й не гаснуть. Данькового нема з-поміж них — брат кочує в ці дні десь на інших, віддалених пасовищах... Сумно, темно у Вутаньчиних світлицях. Пусткою дихає степ. Не пахне вже свіжим весняним цвітінням — сухою пилюкою пахне. Не сріблиться над ним, як тоді, м'яке місячне сяйво...
Було: шовкові ковили переливались під сонцем, заквітчані дикими квітами, лежали степові поди, мов барвисті килими... Будяки стояли на варті в малинових своїх шапках, гіллясті оленячі роги валялися в траві...
Відцвівся сонячний степ. Відійшли її щасливі місячні ночі, на інші степи світить сьогодні місяць. А тут лише зорі, всіявши небо, тремтять, налиті світлом, мов сльози дівчат-тавричанок. "Ніде я не бачив таких великих зірок, як у нашій Таврії!.." Зрідка зірветься якась і летить у темні простори степу, щоб потім стати десь самотнім чабанським вогником. Яскравіє Волосожар, Чумацький Шлях заростає кущуватою світляною прорістю. Могутньо ліг через усе небо, широкий, вільний, неходжений, хоч зараз іди по ньому...
І Вутанька пішла. Так, абикуди, неквапом, навмання, щоб тільки скоротати якось безсонну свою ніч, розвіяти палючу тугу. Не одразу й помітила, що йде тією доріжкою, що лежала кудись на Маячку та Олеш-ки... Тією самою, що нею поїхав уранці кудись із хлопцями Леонід. Незнайома була їй ця степова накочена доріжка, ніколи не доводилось заходити Ву-таньці в цей край... Мимо власної волі опинилася тут, немов щось таємниче вивело і, підштовхнувши, спрямувало її сюди.
Ні, не перестрічати вийшла його — що він подумав би про неї?
І не поплакати йшла в степу наодинці — хай плачуть інші, ті, що не зазнали, яке-то воно є, справжнє щастя кохання...
Не діждуться суперниці Вутаньчиних сліз! Горе не розслабило її, а наче ще більше вигартувало, насталило, як оту вузеньку косу-тавричанку чистої співучої сталі...
Тихо було навколо, спали степи. З фуркотом спурхували з придорожньої трави обважнілі жайворонки в темноту. Кажуть, нібито щебечуть вони тільки до жнив, поки живуть надголодь, а потім, обважнівши, перестають співати, і за це восени вже зовуть їх степовики не жайворонками, а посмітюхами. Вигадки, певне... Як це жайворонок та може перетворитись в посмітюху? Жайворонок жайворонком і зостанеться...
Далеко десь ледве чутно прогуркотіла в темряві підвода — може, поїхали хлопці, повертаючись до табору, іншою дорогою? І — хай! Не вернулася Вустя переймати той клекіт!.. Подалі, подалі б зайти від нього! Тихо попахкувала пухка прохолодна пилюка під гарячими ногами. Сухим полинем прогіркли узбіччя. Сухі зірниці звиваються десь у бік Каховки та Берислава... Одначе що це?
Попереду, зовсім недалеко, на розплилій від давності степовій могилі забовваніла якась висока постать. Хто б то міг бути? Може, панський об'їждчик задрімав у сідлі? Чи, може... він? Може, почув її наближення і жде чи, може, з ним що-небудь сталося і його треба зарятувати? Бентежна, охоплена бурхаючим жаром, що затемнював свідомість, Вутанька кинулась просто на постать.
Не об'їждчик то був на коні. І не Леонід, до якого вона розігналась. Величезна кам'яна баба зловісно випливала з темряви дівчині назустріч.
В наглій моторошній заціпенілості зупинилась перед нею Вутанька. Ніколи ще їй не доводилось бачити кам'яну бабу так зблизька, майже впритул. Склавши на обвислому животі свої грубо обтесані ручища, посміхаючись в сутінках до Вутаньки злорадною, відьмачою усмішкою, вона немов насувалася зверху на дівчину, готова, здавалось, навалитись на неї всією своєю вагою, здушити в смертельних кам'яних обіймах.
Вустя стояла, стиснувши в безпам'ятті кулаки, не подаючись назад ні на крок. Перший її моторошний острах зненацька змінився нестримним палаючим гнівом, що давав їй зараз і силу, й відвагу...
"Смієшся! На кутні б ти засміялася! — розпалено вигукнула в думці Вутанька.— Радієш, відьмо, що відцурався від мене, що самотою блукаю в степу? Смійся, проклята! Не боюся твого кам'яного сміху, ненавиджу, проклинаю тебе з цього місця!.."
Все, чим допекла дівчині строкова підневільна Таврія, все, що накипіло їй на серці, зараз, найшовши вихід, з клекотом рвалось назовні, обертаючись паморочливою зненавистю проти цієї бридкої кам'яної потвори, погрозливо застиглої в пітьмі і чимось схожої на ту, стрижену, що розпливалась облудним старечим усміхом до заробітчанок біля асканійського чорного водопою в перший день їхнього прибуття з Каховки...
Самі собою заламуються руки в кулаки, все нижче насувається холодна баба на гарячі дівочі рум'янці.
"Знаю, гілачів моїх ждеш, окаянна! — збурено бун-тувалась розпалена Вутаньчина душа.— Не буде ж, не буде по-твоєму! Не тобі насміхатися з мене, відьмо степова! Оглянься краще на себе, подивись на свій обвислий живіт, на оті холодні баб'ячі груди! Ніколи не грала, не шумувала в тобі гаряча кров! Ніхто не обіймав тебе, гидку, за віки! Так і не зазнаєш нічого, так і пропадеш каменюкою! По пилинці розвіє, рознесе тебе вітер над степом!.."
Довго тієї ночі залишалась вільною Вутаньчина постіль на сіновалі. Довго бовваніли в нічному глухому степу дві постаті на могилі далеко від табору: одна незграбна, груба, масивна, неначе об'їждчик в сідлі, а друга — насупроти неї тоненька й гнучка, мов коса-тавричанка чистої співучої сталі.
XXXVI
В самий розпал степового літа губернатор через спеціального гінця попередив Фальцфейнів, що десь на осінь їм треба чекати в Асканію високих гостей. Восени, при. поверненні з Криму в столицю, маєток мали намір відвідати члени царської сім'ї. Можливо, що буде й сам цар.
Невдовзі після цього до маєтку прибув переодягнений в цивільне жандармський офіцер, який разом з управителем взявся складати таємні списки неблагонадійних. На час візиту всіх їх належало виселити з головної економії в далекі степові табори. Першим у списку стояв механік Привалов.
Вольдемар в ці дні розвинув шалену діяльність, цілком спрямовану на те, щоб якнайбучніше розрекламувати перед царем свою Асканію, виставити її напоказ у всьому блиску. Окрім інших заходів, вирішено було також створити свій власний асканійський хор — хор хлопчиків, який міг би виконати "Боже, царя храни..."
Ця оригінальна ідея своєю пікантністю сподобалась і Софії Карлівні. Досі найславніший такий хор був лише в Римі, при соборі святого Петра, а тепер буде і в неї, в Асканії...
З Криму негайно було виписано якогось патлатого диригента, що хоча й виявився незабаром п'яницею, але — на честь йому будь сказано — навіть у стані мертвецького оп'яніння камертона з руки не випускав.
По таборах та економіях, з-поміж пастушків стали розшукувати й підбирати обдарованих найголосистіших хлопчиків. Сам панич полював тепер за ними, як завзятий мисливець.
Свиснув незабаром аркан і над юним Мануйловим гарбичем.
Якось ждучи, поки набіжить в колодязі вода, Данько горлав біля своїх верблюдів вальс "На сопках Маньчжурії". Панич, об'їжджаючи степ, здалеку почув хлопця і підкотив машиною прямо до нього. Облатаний, вицвілий на сонці вокаліст був підданий короткому допитові:
— Звідки родом?
— З Полтавщини.
— Від кого перейняв "На сопках..."?
— Від Мануйла.
— Чи не співав раніше в церковному хорі?
— Ні.
— А тепер будеш співати.