Адже вона подобається йому. Степка відчувала це серцем. Їй би легше було, якби щезла з пам'яті та ніч у вітряку, якби могла забути його поцілунки. Та хіба забудеш, коли Степка вщерть переповнена коханням, коли їй світ стає немилим від однієї згадки, що Платон з іншою. Так Степчине щастя раптом стало горем, якого ніхто не відверне, ніколи.
Але Платон ще пошкодує колись, що відштовхнув її любов… Степка посилає йому і тій, Наталці, тисячу прокльонів та нещасть. Або ні, вирішує Степка, хай вони будуть щасливі, а вона посивіє з горя. І Платон знатиме, що це він в усьому винен. А може, Степка, як батько, спалить Гайворонову хату… Хай тоді її судять. Ні, не буде палити, бо жаль Васька і Галі…
Тихенько заіржав Гнідко. Дівчина підвела голову, біля неї стояв Кутень.
— Заснула?
— Не спиться,— натягнула спідницю на коліна.
— І мені,— каже Дмитро.— Можна біля тебе сісти?
— Як хочеш,— байдуже промовила.— Чого прийшов?
— До тебе…
— Що, вже обсіявся?
— Без мене посіють.
— На готовому звик жити?
— Степко, ти сьогодні знову зла… Я прийшов спитати: коли?
— Ніколи.
— Чому?
— Я не збираюсь виходити заміж.
— Але ж ти вчора сказала, що подумаєш,— несміливо нагадує Дмитро.
— А сьогодні передумала.— Дівчина підходить до Гнідка і підтягує попруги.— Бачиш, яке сідельце мені зробили?
— Хто, Юхим?
— Постарієш, як усе знатимеш.
— Я увечері прийду, добре?
— Чого? — Степка легко, по-чоловічому, сіла на коня.
— Бо люблю тебе.
— Ну то й що? Може, мене ще хтось любить…
— Хто? — насторожується Дмитро.
— А він ще не сказав…
Свиснув у повітрі гарапник, і Гнідко зірвався з місця. Степка завернула телят, але не під'їхала до Кутня.
Йдучи в село, Дмитро всю дорогу думав про своїх можливих суперників. Найнебезпечнішими були Гайворон і Юхим Сніп. Тепер Платон відпав. Залишився Юхим. Але й він останнім часом, очевидно, зрозумів, що Степка не для нього, бо й не підходив до дівчини. Отже, виходило, що суперників у Дмитра нема, якщо не зважати на те, що коли-не-коли приїжджали якісь молодики з навколишніх сіл і з самого Косопілля. У них, звичайно, знаходились родичі в Сосонці, але прибульців чомусь найбільше цікавила хата Чугая. Найхоробріші з них, познайомившись зі Степкою, пропонували їй руку і серце, але опісля вже не з'являлись у Сосонці.
Кожен звалений у невидимому герці суперник подвоював Дмитрові сили, і він швидко розправився з ними. Кажучи правду, Кутень побоювався лише Юхима, бо тільки він міг знати, хто написав тоді на снігу ганебне слово про Степку… Якщо дізнається про це вона, то можна знову викликати молоковоза і брати курс на Косопілля… Дмитро ще й досі відчував на щелепах залізного Юхимового кулака. Гидко.
По шосе проїхав газик Семена Коляди. Дмитро сховався за дерево, щоб не потрапити на очі голові. Боягуз, продажна душа,— картав себе, але не вистачило мужності відірватись від трухлявої верби, стати перед Колядою і сказати все, що він думає про нього. Але він ще скаже! За першої нагоди. І всі побачать, що Дмитро Кутень не боягуз і не продажна душа…
З цією рішучістю Кутень і прийшов увечері до сільради, куди його покликав Макар Підігрітий. У кімнаті зібрались усі комуністи. Макар жестом запросив Дмитра до столу. Семен Федорович зневажливо подивився на агронома з-під насуплених брів і кинув:
— Вислужився!
— Він служить не у вас, а в колгоспі,— зауважив Макар.— А що ви, товаришу Кутень, скажете про ці таємні гектари понадпланової кукурудзи?
— Це — звичайнісінький обман, — відповів Дмитро.— Я нічого більше не можу сказати.
— Отак і хазяюємо,— промовив Мирон.— Наче на чужих полях…
— Ви що, хочете мене шахраєм зробити? — витягується гостроносе обличчя Коляди.— Хіба я ту кукурудзу для себе наказав посіяти? Мені для колгоспу цифра потрібна…
— Колгоспові і державі хліб потрібен,— перебив Коляду Макар.
— Досить брехати! — рвучко підвівся Гайворон.— Зрештою, справа не в цих сорока гектарах, які хотів приховати Коляда, а в совісті нашій хліборобській…
— В інших колгоспах теж сіють і, може, не з своєї волі,— натякає на щось Семен Федорович.
— Тим гірше, якщо про це знають у районі. І ми не будемо мовчати. Я пропоную за обман і окозамилювання оголосити товаришу Коляді догану,— сказав Платон.
— Ви не маєте права! — скипів Коляда.— Я поки ще голова колгоспу…
— В першу чергу ви комуніст і будете відповідати за свої вчинки перед партійною організацією. Ясно? — запитав Підігрітий.
— Ого, який став! Я знаю, ви всі проти мене! Всі! — крикнув голова колгоспу.
— Це ви про нас, Семене Федоровичу? — сумнішає від роздумів давно не голене обличчя Ничипора Снопа.— Скільки я вас знаю,— ви завжди лякаєте нас. То районним начальством, то державними планами, то якимись рішеннями, то обласними представниками… Чого ж ви мене хочете весь час тримати в страху? Не лякайте мене, а порадьтесь зі мною, якщо вам тяжко. Бо я, наприклад, нікого не боюсь. І працюю не за страх, а за совість. І про державу думаю не менше, ніж ви або й товариш Бунчук… А ви хочете, щоб я обманював свою державу…
— Я вас не примушую,— буркнув Коляда.
— Ні, пробачте, товаришу голова. Не один раз ми з вами уже обманули і державу, і партію… Хіба я не їздив і не скуповував свиней по Молдавії та по Львівщині, щоб перевиконати плани м'ясоздачі? Хто мене посилав? Ви. Я купував свиней на ярмарках і здавав там на комбінати, а вам привозив квитанції. І товариш Бунчук це добре знає…. Хвалили тоді і район, і наш колгосп… Вам, правда, медалі не дали, як іншим, але премію вручили. За що? За обман. А нас з вами треба було б судити і з партії виганяти… як ворогів Радянської влади і колгоспного ладу.
— Ви до цього політики не притягуйте, Ничипоре Йвановичу,— засовався на стільці Коляда.
— Ні, це політика, Семене Федоровичу! — важко поклав на стіл руки Сніп.— Бо ви ще й підірвали віру в людей… Так, так, підірвали. Колгосп одержав гроші за вирощення буряків. А ви хоч копійку видали на трудодні буряководам? Ні. Пообіцяли повернути колись… А на ці гроші скуповували худобу…
— Мені в районі таку вказівку дали, я не з власної волі.
— От і виходить, товаришу Коляда, що ми з вами державні злочинці… Але тепер ви не втягнете нас ні в які свої махінації. Годі. На перший раз ми вам оголосимо догану, хоча Ленін за такі діла виганяв би з партії…
— Правильно, Ничипоре,— підтримав Мирон.— І не лише таких голів колгоспів…
— Я буду скаржитись,— пригрозив Семен Федорович, знаючи, що нікому він не скаже й слова.
— Своє рішення ми направимо в райком. Голосую.— Макар підвівся з-за столу…
Після зборів Коляда накинувся на Підігрітого:
— Ти мій авторитет підриваєш! На поводку в Гайворона ходиш! Я — голова колгоспу, а мені якісь трактористи і ковалі догани будуть ліпити?!
— У нас в усіх однакові партійні квитки, і в партії всі рівні,— відрізав той.
— Щось ти дуже розумним став, Макаре…
— Стараюсь, Семене Федоровичу.
— Дивись, бо…
— Що, анонімку напишете?
— Думай, що говориш! — гримнув Коляда.
— Пишіть, тільки я мовчати вже не буду.
— Добре тебе підрепетирував Гайворон.
— Я і йому подякую… Після того як я кукурудзу в Снопа шукав, дочка рідна хотіла з дому тікати… Ви, ви мене послали! Хоч почервонійте, Семене Федоровичу. Не поспіть ночами, як я не спав, та подумайте…
— Обійдусь без твоїх порад,— сказав Коляда і грюкнув дверима.
Злість душила його. Ходив безлюдними вулицями села, нахиливши голову, не знаючи, що йому робити. Взавтра всім стане відомо про партійні збори, про догану. Йому, Семенові Коляді, оголошують догану якісь Гайворони і Снопи. І Макар Підігрітий з ними.
Треба поїхати в райком, розповісти про це Бунчуку, просити, щоб захистили. Дожився…
Семен Федорович помітив, що вже втрете зупиняється біля Маланчиної хати. Якби знаття, що нема того донощика, то зайшов би… Маланка втішить і пригорне. Треба зайти на часинку, бо лише від згадки про свою дружину Коляду проймає дрож.
Коляда озирнувся, чи, бува, не бачить хто, і швидко прошмигнув у хвіртку. Маланка сиділа на ліжку в маленькій кімнатці і вишивала.
— А де квартирант? — запитав Семен Федорович.
— Повечеряв та й пішов. Розказував мені про ваші збори… Усе на твою голову, Семене, валиться.
— Переживу, Маланко. Ще не таке бачив. У мене три догани від райкому за хлібоздачі було, а цю, колгоспну, переживу.
Коляда скинув плаща і присів біля жінки. Обняв однією рукою, заглянув у вічі:
— Заскучав за тобою, Маланочко.
— Хіба тобі до мене? — зітхнула.— Не вилазиш з клопотів. І ще будуть, Семене…
— Хіба нам звикати, Маланко? Не сумуй, усміхнись.
— Не до сміху. Якби ти лиш знав…
— А що?
— Сказати мушу тобі, Семене. У нас… маленьке буде…
— Що? — витягнулось обличчя гостя.— Як же це… Чого ж ти мовчала? Треба в Косопілля поїхати. Або я тебе в область відправлю…
— Нікуди я не поїду, Семене… Та й пізно вже.
— Та ти знаєш, що тут, у Сосонці, зчиниться? Та я ж на люди не зможу з'явитись… Гайворон з Підігрітим жити мені не дадуть.— Переляканий Коляда забігав по хаті.
— А ти не бійся,— промовила Маланка.— Я нікому не скажу, чия дитина. Хай сміються з мене, якщо їм буде смішно… А я, може, його двадцять років чекала.
— В області є такі лікарі, що…
— Не хочу. Хай це буде моя ганьба. Але й щастя буде моє. А якщо ти боїшся і… відмовляєшся від нього вже зараз, то… іди, Семене, і ніколи не приходь.
— Я не відмовляюсь, Маланко, але, розумієш, голова колгоспу, і раптом… За це не помилують…— журився Коляда.— А як дізнається Фросина, то хоч з села тікай…
— Ти заспокоїш свою Фросину. Хтось іде.— Маланка підійшла до вікна.
Коляда надягнув плаща, взяв кашкета. До хати увійшов Дмитро.
— То, значить, Маланко, як приїдуть з області, то доведеться обід чи там вечерю приготувати,— сказав Семен Федорович, наче для цього й зайшов.
— Чого це ви поспішаєте сьогодні? — кидає насмішкуватий погляд Дмитро.
— Твоє діло маленьке, Кутень. За собою дивись, бо я жартів не люблю,— застерігає Коляда.— Як приїхав сюди на заячих правах, так і поїдеш. Нам агроном потрібен справжній… щоб роботу видно було.
— Я поганий агроном, це правда,— відповів Дмитро,— але мені хочеться бути… чесною людиною.
— Хай бог помагає,— спробував посміхнутись Семен Федорович. Ще потупцював хвильку біля порога, наче не міг відірвати від підлоги свої чоботиська, а потім до Маланки: — Вийди, слово сказати хочу.
Маланка тремтячими пальцями тугіше зав'язала хустину і покірно вийшла за Колядою в сіни.