– Любить він тебе... Казав, що, мабуть, врятувала його любов...
Марина вткнулася обличчям у подаровану Бериком хустку – плакала довго й невтішно.
– Що ж тепер мені робити, Олю? Порадь.
– Люди тобі поради не дадуть... Серця свого слухай.
– А воно ж, Олю, болить та мовчить, оте моє серце.
Мучилася Марина від того, що після такої довгої розлуки не захотів Берик побачитися, хай уже не з нею, а з сином. Відлягло від серця, коли діти розповіли, що приходив до них в інтернат, але куди потім дівся – ніхто не знав.
І ось Джусуєв з'явився на хуторі, привіз його сам директор радгоспу: дуже радів, що матиме такого досвідченого чабана, а крім того, Мірошник просив, щоб якнайкраще зустріли його. Було Берику виписано муки і солі, нову куфайку й поношеного кожуха, привезено на випаси і представлено чабанам. Ті прийняли його щиро в свою хатину, що нещодавно збудував радгосп біля далеких кошар. Берик розпитував про отару, про випаси одразу видно, що чоловік з чабанським ремеслом обізнаний.
Вечорами, сидячи коло вогню, вели чабани безконечні розмови – кожен про своє, – та найбільше любили слухати Берика: ото вже довелося йому пережити та поблукати по світах. Він розповідав їм про свій рід, про свої степи, які весною зацвітали тюльпанами, і не могли зрозуміти чабани, чому він не поїхав до свого роду, а Прибився до цього Овечого хутора. Питати ж не хотіли, бо були людьми вельми делікатними: захоче – сам колись розповість.
А недавно, переганяючи отари на нові пасовиська, чабани були до краю вражені: вони побачили здичавілого коня, що біг степом. Берик теж помітив його і раптом, скинувши куфайку, кинувся йому навперейми. Він щось кричав, але чабани не могли розібрати що. Кінь, мабуть, почув, бо зупинився, та, як тільки Джусуєв наблизився, – заіржав і зник у степу. Берик побіг за ним.
Він біг довго, безконечно довго. Кінь мчав риссю, зривався на галоп, описуючи широкі кола, і здіймалося над ним каштанове полум'я гриви.
– Артуй! Арту-уй!
Кінь зупинився. Він добре знав, що його в ескадроні називали Булатом. Правда, коли його списали і віддали якомусь чоловікові, то все рідше називали цим іменням. У Булата часто мінялися господарі, які чомусь не любили його. Дивні це були люди: замість того, щоб осідлати його і кинутися в атаку чи пройти риссю під звуки мідних труб, вони все хотіли обплутати його якимсь мотуззям і примусити тягнути обозні шарабани, дошки, втикані залізними зубами, або зовсім незрозумілий предмет (колеса якого нагадували кулеметні) з коротким лафетом і блискучим уламком меча, який краяв землю. З цим Булат змиритися не міг і ламав дишлі, рвав мотуззя, перекидав догори кулеметними колесами незрозумілі предмети, а коли його стриножували – падав, наче вбитий, бо справді хотів бути краще мертвим, ніж спутаним.
– Арту-уй!
Хтось уже так називав Булата. І він пригадав вершника, який зняв з його ніг пута і дав хліба.
– Арту-уй!
Булат заіржав і підбіг до високого чоловіка з сильними і добрими руками. Джусуєв не сів на коня, а, взявши за вуздечку, повів до кошари. Кінь за ці тижні вигуляв ся на волі – було що їсти в степу і до води знаходив дорогу.
– Я знав, що знайду тебе, – промовив Джусуєв. – Будемо тепер удвох з тобою, Артуй... Я називатиму тебе Артуєм, так звали колись мого коня. Мені його подарував батько. Я тоді був зовсім маленьким – не вищим за домбру... Тепер у мене теж є син, і, може, я подарую тебе йому. Ти не знаєш, що таке син? Це такий маленький хлопчик, якого народила найкрасивіша жінка в світі. Я її кохав, моя любов була великою, бо народилася в горі. Те, що народжується в горі, завжди велике... Я її давно не бачив. Уже кілька разів одцвітали тюльпани в моїх степах і кобилиці приводили лошат. Ти розумієш, Артуй, як багато минуло часу?
Вона була красива. (У тебе, мабуть, підсічена нога. Я тебе вилікую.)
Вона врятувала мені життя і народила сина... (У тебе в гриві реп'яхи...)
Тепер вона не моя. (Я нагодую тебе, Артуй...)
Ми не можемо бути разом. І в цьому ніхто з нас не винен.
Я хотів поїхати звідси, щоб ніколи не бачити її. Але не зміг. Не відпустили мене син і спогади. Я хочу побачити її, а вже після поїду. Я ходив поблизу її хати вночі, але зайти не наважувався, бо не знаю, чи вона хоче бачити мене. Може, я сьогодні піду до неї, Артуй. Ми підемо вдвох з тобою, бо мене запросив у гості її чоловік.
...Берик Джусуєв під'їхав до Марининої хати, прив'язав коня до плоту й зупинився перед низенькими сінешніми дверима. На них був намальований крейдою білий кінь з вершником і підписано: "Джигіт Юрко Джусуєв".
* * *
Каїтанове обличчя витягнулося., окуляри сповзли з лоба на звичне місце, він прочитав ще раз папірця й спитав Запорожного:
– Доконали?
– Хто? – не зрозумів Іван.
– Ті, хто послав тебе сюди.
– Я сам приїхав, Степане Стратоновичу.
– Спокутувати гріх? – Каїтан ретельно протирав скельця.
– У мене їх не більше, ніж в інших, – усміхнувся Запорожний.
– Справді підеш лісничим? – все ще не вірив Каїтан.
– Там же написано.
– Ну давай, – Каїтан заховав папірця. – Мені патріоти зараз отак потрібні... План завалив, зима йде, люди розбігаються. Скоро й до мене комісію надішлють.
– Щось у вас настрій не дуже, Степане Стратоновичу, – промовив Запорожний.
– Який настрій? – махнув рукою Каїтан. – Хворий. Мартинюк з одного боку їсть, дружина з другого.
Запорожний хотів було завести розмову про Каїтанову доповідну записку, але, подивившись на страдницький вираз його обличчя, змовчав.
– Що ж, влаштовуйся, а потім уже про справи поговоримо. Кімнату дам, – пообіцяв Каїтан.
– Я в Ольги Заклунної поселюся, а там побачимо, – відповів Запорожний.
Ольга дуже зраділа, що Іван житиме в неї: не так сумно буде. У кімнаті все було так, як він залишив. Тільки на стіні висіла стара скрипка діда Опанаса.
Ще помітив Іван, що на Мартиному стовпчику не було нових зарубок. Торік, напевно, забула, а цієї осені не було її на хуторі. Весь вечір розповідала Ольга про лісгоспівські новини, тільки про дочку ні слова, наче й не було її ніколи.
– А як Марта? – все ж запитав Іван.
– Працює, – неохоче відказала Ольга. – Навіщо тобі чужий клопіт?
Іван відчув за цією байдужістю докір йому за не таку вже й щасливу доччину долю. Та помилився.
– Така вже рада Марта, що вирвалася звідси, – аж повеселішала раптом Ольга. – Добре їй... Усе офіцери та генерали... Сергій на машині привозить її до мене.
– Заміж не збирається?
– Ти ж нікого не питав, коли одружувався... Казали, що син у тебе.
– Михайлик... Хто казав?
– Марта... Тепер уже маєш про кого думати, – похитала головою Ольга, а потім знову про дочку: – Не впізнав би ти її...
– Упізнав би...
– А ти постарів, Іване, – звела ще одну стіну між ним і Мартою.
– Постарів, – погодився Запорожний.
Обом чомусь стало незручно.
Ілько Сторожук голосно привітався і кинувся обіймати Івана.
– Таню, диви, хто приїхав! – вигукував Ілько, повертаючи Запорожного на всі боки, щоб Тетяна переконалася, що це справді він.
– Ти, Ільку, наче маленький, – присоромила чоловіка Тетяна і церемонно подала руку Запорожному.
– Добре, що приїхав, – ляскав своєю єдиною рукою по коліні Сторожук, – бо не дає мені життя Каїтан...
– Та що ти, Ільку, одразу про роботу? – втрутилася Тетяна.
– Перепрошую, – сказав Ілько, – але що я можу зробити, коли в мене таке положеніє. Розірвись надвоє, скажуть, чому не начетверо... Хоче Каїтан послати тебе на Вигонівське лісництво.
– Боже мій, – зітхнула Ольга, – в таку далину.
– І я йому кажу, – вів далі Сторожук, – а він своєї.
– Поїду, Ільку Гнатовичу, на Вигонівське, – промовив Запорожний. – Місця знайомі. Там хоч збудували якусь хату?
– Є маленька, а робітників машинами возимо, бо там же такі піски! Подує вітер – хоч пропадай.
Ольга заходилася готувати вечерю, але Тетяна запросила:
– До нас ходімо.
Довелося погодитися. Сторожуки вже мешкали в невеличкому фабричному будиночку, їх кілька завезли в новостворені лісгоспи області. Доклала рук до нього Тетяна – стояв він, як лялечка, чепурний, з пофарбованими віконницями. У хаті теж було чисто й затишно. Взвод Сторожуків порідшав, бо старші були в інтернаті. Господарювала в хаті Настуня.
– Моя старшенька, – відрекомендував дочку Івану. – Знайомтеся.
– Настуня, – тихо промовила дівчина, ховаючи усміх в синіх-синіх очах.
– Запорожний Іван.
– Я про вас чула... Тато розказував.
– І я про вас чув... У гості приїхали, Настуню?
– Ні, назавжди...
– Буду хату продавати в Семидолах, – сказав Ілько, – бо, видно, доведеться мені, Йване, в цих лісах віку доживати...
– Уже ми звикли, – додала Тетяна.
– Робочий чоловік швидко звикає до нового місця, бо йому ніколи сумувати, – розставляв Ілько чарочки.
– Та ти б і на полюсі прижився, – сказала Тетяна.
– Так треба ж комусь цю нашу жизнь будувати, як кажуть... Думав я колись, що найкраща робота – це сіяти хліб, – розмірковував Ілько. – Красива робота, душевна... Ліс почав садити – теж робота красива. Тяжка, але при ній людина доброю стає... Якби мені та ще обидві руки, то...
– Для тебе, Ільку, всяка робота красива. Сідайте вже до столу, – запросила Тетяна.
– Хочу випити за твоє здоров'я, Іване Трифоновичу, – підняв чарку Ілько, – за те, що повернувся, бо не кожний зважиться знову пройти по тій дорозі, яку ти обрав для себе...
– То забагато сказано про мене, Ільку Гнатовичу, – заперечив Іван. – Я не знаю, чи повернувся б, якби не дід Опанас Заклунний... Він покликав мене, і я мушу пройти цю дорогу, щоб чесно дивитися людям у вічі... Перед ним я, мабуть, буду у вічному боргу, як перед цією землею.
– Тату, хто це Опанас Заклунний? – тихо спитала Настуня.
– Вважай, дочко, народ, – промовив Ілько, – так я розумію...
Вулицею проїхала машина, лиш мати помітила, як здригнулася Настуня, виглянула у вікно і заспокоїла дочку:
– Не він...
* * *
Він мав приїхати сьогодні.
Тиждень тому Мірошник побачив її на фермі й сказав:
– Наступної неділі я приїду до тебе, Настуню. Мені треба поговорити з тобою... Можна приїхати?
– Про що нам говорити, Романе Олексійовичу?
– Про все.
На цьому їхня розмова закінчилася, бо підійшов голова колгоспу й покликав Мірошника до телефону.
Настуня рахувала не дні, а години.