Пригоди молодого лицаря

Закликала завжди Обеременчиху до себе, хоч у свято або в неділю, але підоспіла така гаряча в госпо­дарстві пора, що старій неньці Орисиній ніколи було й угору гля­нути навіть у свято. Тільки тоді, як жнива давно скінчилися і моло­тьба наближалася до бажаного кінця, Обеременчиха зідхнула ві­льніше й нарешті дістала змогу хоч у свято вволити волю старої Василихи, та й свою.

XXIV

Одної неділі Василиха вернулася з церкви не сама, а з доро­гими гостями.

Ще здосвіта було й наварено, й напечено всього: стояло в пе­чі, пріло. Не знала, де й посадити своїх любих гостей, частувала, припрошувала. Орися хотіла була помогти господині, та де там! — і приторкнутися до того рогача чи горшка не дозволила.

— І, Господи! — говорила Обеременчиха. — Стільки оце ви, душе мила, наварили та напекли, що валка женців не поїсть за день. Навіщо ото було витрачатися? У вас же, моя люба, все купо­ване.

— Е, не кажіть, — відповіла Василиха, — не все: сальце вже, слава Богу, своє, свинина ще поки що своя, городника теж… Ото що хліб купований — це правда. Та це ж дрібниця, серденько. Просю покірненько, призволяйтеся!..

— Спасибі, голубонько, і не просіть, то їстимемо: таке ж усе смашне та добре.

— А ти, Орисю? Чом так мало їси? Стривай, я тобі ще той…

— Дякую вам красненько, паніматко, — відмовлялася дівчина, — я вже не голодна. Ви самі все тільки пораєтесь і сливе нічого не їсте.

— Я і входячку наїмся, голубко, а таке порання — втіха, а не робота. Як же ж у вас там… обмолотилися вже?

— Ще не зовсім, — відповідала Обеременчиха, — ще трохи зосталося. Та вже така думка, щоб на цьому тижні й обмолотини справити. Дяка Господеві, вродило цього року добре: наробишся, накрутишся за той довгий день Божий, та хоч знаєш за що, гріх ремствувати.

Замислилася на одну тільки мить Василиха, а думи, як гайво­роння, закрутилися в старечій голові. Відігнала їх, а все ж таки во­ни навернули розмову на інше.

— А той прудивус ще вчащає до вас? — запитала похмурнів­ши.

Обидві гості засміялися.

— Прудивус заходить іноді, та рідко, — відказала Оберемен­чиха.

— Чого ж бо то? Запанів тобто дуже, чи як?

— А що ви думаєте, душе мила, — засміялася стара гостя, — може, й справді через те. Він же тепер державець, а не простий собі козацький осавула.

— Та чула ж, чула… Оришка вже казала мені… Хутір, чи що, купив у старого Гулого, запорозького полковника?..

— Еге ж, каже, що купив.

— Бач, тепер дак і не лізе із своїми зальотами; десь досі якусь багацьку дочку накинув оком.

— Це правда, душе мила, — наче не той став. Поважний та­кий, хоч і поштивий і до мене, і до Орисі. Про якусь дурницю ані слова ніколи.

— Ну, й слава Богу, й вам, і дівчині спокій.

— Авжеж спокій, душе мила. Ми раді он як, що чоловік оха­менувся-таки й до розуму прийшов, та вже так завжди обачненько і в розмові з ним: про старе й не згадуємо ніколи, а надто про Па­влуся.

Обличчя Василишине знову немовби захмарилося на хвильку задумою. Вона важенько зідхнула.

— Де він тепер… Павлусь мій? — промовила й підвелась.

Почала прибирати зо столу, Орися помагала, теж захмарена спогадом, засмучена…

Крізь відчинене вікно почулося, як хряпнула хвіртка надворі.

— Кого там Бог несе? — виглянула у вікно Василиха. — Коб­зар, чи що?

— Таж кобзар, здається, — промовила, виглянувши й собі у вікно, Обеременчиха. — Боженьку мій, який молодий іще, а вже з поводатарем.

Василиха вийшла з хати й за хвильку вернулася, ведучи під руку кобзаря. Гарненький, років десяти, хлопчик-поводатар ішов за ними, допитливо роззираючись по сінях.

— Просю ласкаво… не знаю, як тебе й звати, — говорила гос­подиня, підводячи нового гостя до столу й садовлячи на лаві. — Старцем Божим — дак молодий ти ще дуже… Іди сюди, моя дити­но, — звернулася до хлопчика, взяла лагідно за плече й посадила тож на лаві. — Боже мій, Боже мій, таке мале, таке гарнісіньке, ті­льки б отцеві-неньці за втіху бути, а воно в жебрах…

— Сирітка, — сказав кобзар, а сам насторожено повертав го­лову сюди та туди, почуваючи гострим слухом, що в хаті ще хтось є.

— Мати Божа, — відгукнулася Обеременчиха, — скільки того горя на світі!

— Може, пообідаєш, старче Божий? — питала господиня. — Вже вибачай, зватиму тебе так, як усіх таких сіромах люди звуть.

— Про мене, — посміхнувся кобзар, — буває, й палиця пан називається, то чому живому чоловікові, та ще й каліці сліпому, не зватися старцем Божим?.. А хліба-солі не поцураємось: ми ще з Андрійком не обідали.

Василиха знов увихнулася до печі.

— Нехай Орися ще послужить Божому чоловікові, — промови­ла Обеременчиха, — а ви, душе мила, доволі намонялися вже з нами. Присядьте, побалакайте з нами, супочиньте.

— Ну, гаразд, гаразд, — відповіда Василиха. — А ти, старче Божий, скинув би оту свою бандуру, чи як її, щоб не була на зава­ді.

— Це правда, — усміхнувся знову кобзар, зняв із-за плечей кобзу й поклав коло себе на лаві.

Орися швиденько поставила перед ним і хлопцем велику мис­ку з борщем, потім відкраяла по добрій скибці паляниці й промо­вила припрошуючи:

— Просю ласкаво.

— Спасибі вам, господинько, й тобі, люба дівчино, за ласку, — сказав гість, присуваючись ближче до столу. Він хутенько нама­цав рукою ложку й миску, взяв хліб і почав їсти так, ніби теє ба­чив перед себе.

— Може б, чарочку горілочки до борщу? — запитала Васили­ха.

Кобзар засміявся,

— Ну що ж, — сказав, — чарка невадна, козацька річ, а я теж колись був козак не з останніх. Вип'ю за ваше здоров'я.

— Візьми, Орисю, там у миснику пляшинку й чарку та почас­туй гостя.

Кобзар і його поводатар обідали, а жінки який час мовчки, з великим спочуттям і цікавістю разом, дивилися на них обох, і в кожної снувалися в голові всякі думки. А може, й не всякі, а одна у всіх — про тую зрадливу козацьку долю, що так знівечила ще зовсім не стару людину, затьмивши їй навіки світ Божий.

— То ви з козаків, старче Божий? — перервала не зовсім зви­чайну мовчанку Василиха.

— З братчиків, паніматко, — відповів, не відриваючись від миски, гість.

— А як же… той… Боже, Боже, таке нещастя!

— Де очей позбувся, хочете спитати, паніматко? — поміг гос­подині висловитися сліпець. — В турецькій неволі.

Обидві жінці зойкнули з перестраху, а Орися, що стояла біля печі, відвернулася, щоб змахнути з вій непрохану сльозу.

— П'ять літ перебував у неволі… Пробував тікати двічі… За першим разом позбувся лівого ока, а за другим — і правого… Більш не пробував… Все одно не потрапив би далі двору без Бо­жих ліхтарів… Як одужав, прикували бусурмени на каторзі до опа­чин… Три роки ганяв по морю тую каторгу разом із другими таки­ми, як сам.

Орися прийняла порожню миску й ложки й подала печеню. Відкраяла ще хліба.

— Випий, дорогий гостю, ще чарочку — до печені, — припро­хувала розчулена господиня, — воно не завадить… Налий, дочко.

— Та не завадить, що й казати, — сміявся кобзар, — а з двох чарок не будеш п'яний.

— Як же ти визволився все ж таки з отої неволі? — питала Обеременчиха. — Давно вже? Пішли були тут поголоски, що й сю­ди вернувся дехто недавно з неволі турецької… З-під Очакова, ли­бонь, визволив їх кошовий Сагайдачний із товариством січовим. То, може, й тебе визволено?

— Вгадали, паніматко, — відповів сліпець, — неначе там бу­ли. Випровадив нас султан із великим військом до Очакова, почу­вши, що козаки лаштуються в похід, і наказав погромити їх на мо­рі. А вийшло так, що Сагайдачний погромив турків і нас визволив, дай Бог йому здоров'я…

— Бачите, голубонько, — звернулася господиня до Обеременчихи, коли чоловік живий, то як не настраждається в тій неволі бусурменській, як довго не поневіряється в ній, а все ж таки з Бо­жою поміччю дочекається тої радості, тої волі. Мій старий, коли б справді жив був, хіба б не вернувся так само?.. Видима річ, що по­мер давно вже.

— Може, ти, старче Божий, чув що про старого — в неволі чи на волі? — запитала Обеременчиха.

— А як його?

— Що "як"?

— Прозивають тобто?

— Похил Василь.

— Похил?.. — замислився сліпець, пригадуючи. — Старий По­хил?.. Василь?.. Ні, не пригадую такого… Чув про якогось братчи­ка Похила, як було нас визволено під Очаковом, та то, либонь, мо­лодий і не Василь звався, а… дай Бог пам'ять… чи то Петром, чи Павлом… Щоправда, казали, ніби з Канева він… Страшенної, прос­то, кажуть, нелюдської сили був той молодий братчик: у бою сам усіх турків вилущив ломакою на каторзі…

— Ой Боже ж мій! — скрикнула Василиха радісно. — Та це ж, мабуть, мій Павлусь!..

Орися зблідла й аж уперед подалася, втопивши очі в кобзаря.

— Так, так… тепер пригадую… — казав далі сліпець. — Справ­ді його Павлом звали… Похиленко Павло…

— Авжеж, він… Ну, та кажи вже, кажи, — нетерпеливилася Василиха, — бачив ти його?

Кобзар скорботно посміхнувся.

— Радніший би, паніматко, та не було чим бачити.

— Ото, Боже мій! Я й забула… То, може, хоч чув, балакав із ним?

Сліпець журно схилив голову, і серце в матері й Орисі заще­міло боляче лихим передчуттям, і радісна усмішка на виду зникла, тільки перелякані очі широко вдивлялися в сліпого гостя й чекали, чекали…

— Моліться за нього Богу, якщо то, паніматко, ваш син…

— Як то… молитись?.. — не голосом, а шепотом ледве вимо­вила мати.

— Казали братчики, що, вбиваючи турок на бусурменській каторзі, не вгледів молодий лицар, як один за щось там заховався й звідти поцілив звитяжця в самісіньке серце. Впав і не крикнув… А як ховали, спускали в море чесного трупа його, то й я чув як ба­тько кошовий казав, що Січ і славне товариство втратили лицаря надзвичайного, що щаслива Україна, що має таких синів, щаслива й рідна мати, що породила його. Дай Боже, казав він, усім нам та­ку лицарську смерть…

Орися хитнулася, але надлюдським зусиллям волі втрималася на ногах, тільки поточилася назад до припічка, сперлася на нього й стояла нерухомо, біла, як крейда. Василиха сиділа на лаві, ска­м'янівши, дивилася десь перед себе безпритомним поглядом і тіль­ки ледве ворушила старечими устами, шепочучи: "Щаслива… рід­на… мати… породила… його…" Принишкла, пригноблена вісткою та Орисиним горем, і Обеременчиха, мовчала й з глибоким острахом дивилася то на одну, то на другу: чекала чогось страшного… "Бо­же мій, Боже! — думала. — Хоч би сльозами зійшло тяжке нагле горе…" Боялася словом порушити його.

А кобзар ніби не відчував, яке вражіння справило його опові­дання: намацав коло себе на лаві свою кобзу й торкнувся гучних струн.