Ідіть зі мною. А ви, – мовив до своїх співробітників, – заспокойтеся і продовжуйте свої справи. Через сорок хвилин партійні збори, а доповідь ваша, бачу, ще не готова.
– Як же буде готова, коли вештаються тут всілякі… – донеслося нам у слід.
Підійшли до кабінету з табличкою "Декан лікувального факультету Седих Іван Сергійович".
– Це ви? – запитала наївно.
– Так, я. Хіба не схожий? – засміявся.
– Я думала, що та жінка – декан.
– Ні, вона – викладач біохімії, а сидить в деканаті, бо готується до партійних зборів.
– Бідні студенти, – мовила я. – Викладач сердита, зла і дурна. А чваниться, щоб здаватися розумнішою.
Іван Сергійович знову засміявся.
– Ну і язичок у вас! За що сиділи?
– За це й сиділа.
Зрозумів, що не хочу розповідати.
– Так от кажу вам офіційно: жодний засланий у нас не вчився і не вчиться ні на якому курсі. Це заборонено. Ви ж, мабуть, знаєте, що ні вчитися, ні жити у великих містах, навіть в обласних центрах, вам не можна. Шкода, але думаю, що ви це розумієте.
– Та я і раніше розуміла, – сумно зітхнула, – але мені так хочеться вчитися. Я ж працюю фельдшером в глухій тайзі, трапляються різні випадки, мені треба знати більше.
– Якби міг, з радістю прийняв би вас на свій факультет. Ви мені чомусь відразу сподобалися, – посміхнувся декан.
– А ви – мені. Скажіть, ви до всіх студентів звертаєтеся на "ви"?
– Ні, тут не прийнято. Всі тикають. Але мої бабця з дідом звертались один до одного на "ви", мати з батьком теж, і я так звик з дитинства. Предки мої були справжні старовіри, а у них порядки суворі.
– Ой, котра година? – схопилась я. – Мені ж о шості треба бути в комендатурі, я ж приїхала сюди під конвоєм.
– Зараз двадцять хвилин на шосту. Якщо вам далеко, візьміть таксі.
– Так і зроблю.
– Гроші є? – поліз до кишені.
– Є, є, у мене гроші. Дякую, дякую за все. Ви – чудова людина!
– А ви – маленька героїня. Як ви стояли серед них така горда, непримиренна і гарна! Можна я вас поцілую в щічку? Я ж старий дід, маю право. Прощавайте, удачі вам. Яка ж ви молодець, що хочете вчитися. І незважаючи ні на що, бажаю вам закінчити інститут. Ви ж ще така молода, з вас був би хороший лікар.
Був би… Ось і весь результат моєї поїздки.
-4-
Встигла до комендатури вчасно, та моїх конвоїрів ще не було. Дарма так хвилювалася, поспішала, вийшла з таксі раніше, щоб, не дай Боже, не побачили, що роз'їжджаю в таксі. Сиділа в коридорі, чекала, згадувала ласкаву київську зиму, ковзани, Вітю, маму, батька, намагалася не думати, що з інститутом все закінчено.
Нарешті з'явилися мої охоронці.
– Давай, пішли!
– Куди? – стривожилася.
Виявляється – ночувати на Качу. Я думала, що зостанемось тут, у комендатурі. І що то за Кача? І де там ночувати? Та не хотіла розпитувати, і так буде по-їхньому. Я ж цілковито від них залежала.
Їхали трамваєм довго, замерзла. Зійшли під доволі високою горою, на яку вели дерев'яні східці з поручнями лише з одного боку, та й ті були старі й в багатьох місцях зламані. Коли почали підніматись, побачила, що конвоїри погано тримаються на ногах, бо вже десь хильнули. Через темінь й ожеледь збиратись на сходи навіть мені було важко, а п'яні конвоїри постійно спотикалися, падали в глибокий сніг, з'їжджали вниз, знову дряпалися нагору. За деякий час сніг був у них всюди: на голові, за коміром, в рукавицях, рукавах й катанках. Спочатку вони сміялися, потім почали лаятися, ще й розмовляти встигали.
– А як не пустить? – почула я.
– Хай тільки спробує – придушу гадину!
Я захвилювалася: куди ж ми йдемо?
Нарешті сходи закінчились і перед нами з'явилася вулиця – одноповерхові будиночки справа й зліва. Звернули до другої хати від краю. Один конвоїр став стукати в двері, потім ще й бити ногами. У вікнах не світилось, відчиняти ніхто не поспішав. Коли взялися вдвох ламати двері, з хати донісся плач дитини. Нарешті хтось відчинив двері зсередини. Конвоїри, як були всі в снігу, так і ввалилися до кімнати. Я ж знайшла в сінях віник і обтрусила сніг.
З кімнати доносились відбірна лайка і плач дитини. В дверях побачила молоду жінку з малям на руках – вона намагалась закрити обличчя, по якому вже текла кров з розбитого носа.
– Мало, стерво? Так ще додам!
– Що ви робите, гади… – не встигла договорити, як другий конвоїр закрив мені долонею рота і виштовхнув у коридор.
– Не вмішуйся, дурна! Чоловік вчить свою жінку (лайка), як зустрічати його і його гостей! Дивись, щоб під гарячу руку і тобі не перепало, інтелігентка (лайка)!
Через кілька хвилин тихенько підійшла до хазяйки з наміром забрати з її рук дитину, щоб вона хоч кров з носа спинила. Та жінка зі злістю відштовхнула мене:
– Не чіпай, не дам! І ти з ними – вночі, п'яна, хоч би совість мала, шлюха!
– Я? Я?! Ні! Я не з ними! Я не п'яна, не пила! Я заслана, а вони мене конвоюють, – поспіхом почала виправдовуватися. – Я ж мушу слухатися їх наказів. Я не знала, куди ми йдемо, а піти від них не маю права.
Виходило плутано, непереконливо. Жінка недовірливо дивилась на мене.
– Ану, дихни!
Я дихнула.
– Справді, не п'яна і на шлюху наче не схожа. Так тебе вони не чіпали?
– Ні. Думаю, не мають права – вони ж за мене відповідають. Та й були ніби тверезі, це поки лізли на гору їх розібрало. Як ти можеш так жи… – Не встигла договорити, бо з сусідньої кімнати долинув злий окрик:
– Машка (лайка), ану швидше давай похмелитись і закусити!
Жінка віддала мені малого, а сама побігла виконувати їхні накази. Дитинча схлипувало і не могло ніяк заспокоїтись, хоч очка були сонні. Напоїла його молочком, яке стояло в стакані на тумбочці, пригорнула, заговорила тихо, ласкаво, і малий почав засинати.
Через деякий час вбігла Маша і сказала пошепки:
– Знаєш, я їх так напою, щоб позасинали або повмирали. Сашко як нап'ється – буянить, б'ється, зате потім міцно спить. А Степан ніби спокійніший.
І знову побігла до них. Довго ще лунали п'яні голоси, потім навіть розпочалася сварка, та, на щастя, до бійки не дійшло. Нарешті ніби затихло. З'явилася Маша.
– Тепер забарикадуймося, бо вони збирались іти сюди до нас ночувати. Казали: їх двоє і нас двоє, порівну, не посваримось.
– О, ні, я не дамся, краще помру! – скрикнула я.
– Тихіше, не кричи, ми їх сюди не пустимо, та й вони так напилися, що, мабуть, позасинають.
Зачинили двері на клямку, в ручку засунули ніжку стільця і підперли двері комодом.
Лягли на ліжко в одежі, між собою поклали дитину.
– От би ще гранату під подушку, були б в цілковитій безпеці, – невесело пожартувала я.
Сон довго не йшов. Маша стала розповідати, що Сашко до армії не пив так багато. Чекала його, а коли повернувся – одружилися. Жили в Канську у його батьків, а там всі п'ють: і свекор, і дівер, і навіть свекруха. Сашко як нап'ється, дуже буянить, а заступитися нікому. Була вагітна, та від побоїв дитину скинула. Коли ж завагітніла вдруге, втекла сюди, на Качу, до мами з сестрою. Спочатку жили втрьох, потім сестра вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Воркути (він там вохрівцем в зоні працював), а згодом і мама переїхала до них, бо сестра народила двійню.
Ще багато чого наслухалася я про Машине "щасливе" життя. Що Сашко тепер приїздить до неї, коли хоче, що майже завжди п'яний, б'є її. Що грошей не дає, а вона не може ніде працювати, бо дитина ще дуже мала. Добре, хоч сестра допомагає. Що Машин батько теж її матір бив, і вони з сестрою часто тікали босоніж по снігу в хату до хрещеної. Що батько й помер від білої гарячки. Довго Маша розповідала, та все про одне – про горілку, зону, п'яниць… Іншого життя вона просто не знала.
-5-
Вранці конвоїри похмелялися. Сашко стусанами і лайкою вчив Машу, як треба догоджати чоловікові. Надривно кричала перелякана дитина. Я з докором і неприязню дивилася на все це, вмовляючи себе не втручатися. За стіл снідати не сіла, пішла до іншої кімнати. Степан, ніби вибачаючись, приніс мені три вчорашні картоплі в мундирах, шматок хліба і кружку кип'ятку.
Сердиті й мовчазні добралися до вокзалу. Було дуже волого і холодно – мороз 38 градусів. Неймовірно змерзла в трамваї. Конвоїри не могли залишити мене в більш-менш теплому приміщенні вокзалу, бо вагон, у який треба було їм вантажити товар, стояв десь далеко на запасних коліях. "Товаром" виявився зимовий одяг для вохри: білі вовняні кожухи, такі ж шапки, валянки-катанки та ватяні штани. У нас в зоні всі вохрівці і майже всі вільнонаймані в цьому ходили, а зеки – в чорних тілогрійках, таких же бушлатах і ватяних штанях. І все це ношене-переношене, латане-перелатане, засмальцьоване, брудне, засмажене в незчисленних прожарках. Такий одяг зовсім не грів.
От би зекам такі кожухи й такі валянки, думала я, дивлячись на процес завантаження вагону і домерзаючи в своєму тоненькому київському пальтечку.
Як же мені зігрітися? Вони ж носять тюки, їм жарко, а я замерзаю. Вже і бігала вздовж вагону і скакала, та не допомагало.
Помітивши мої страждання, конвоїри розв'язали один тюк, вийняли кілька кожухів, один натягнули на мене поверх пальта, на другий посадили, третім завернули ноги, четвертим накрили з головою. Вийшов справжнісінький ведмежий барліг. Було б тепло, якби я до цього геть не змерзла, а так навіть під кожухами мене трясло, наче в лихоманці.
– Біжи, Сашко, за горючим, – скомандував Степан.
Сунули мені в руки пляшку горілки і наказали зробити три великих ковтки. Як не кашляла, як не захлиналася, та все ж випила, бо розуміла, що це врятує. Тепло розлилося по всьому тілу, почала рухати пальцями рук, ніг, напружувати м'язи. Через деякий час нарешті зігрілася і задрімала…
Приснилося, що їду я до "В'ятлагу", везу на свій ОТП цей чудовий теплий одяг. Вибігають назустріч Аня, Єрмолай Наумович, Мирослав, Ігор. Радіють разом зі мною: це ж скільки людей врятуються від переохолодження і обмороження!
Раптом, де не візьмись, начальник Надеєв з гвинтівкою в руках і перекошеним від злості обличчям:
– Не завозьте в зону, не можна!
– Чому це "не можна"?! – намагаюся заперечити я.
– Не дозволено! Це для вохри, а зекам воно зовсім ні до чого.
– Як це ні до чого?! – захлинаюся від несправедливості і… прокидаюся.
Ох, чорт! Навіть уві сні побачити зеків в кожухах не вдалося.
В Канську тюки з вагону перенесли до величезної критої вантажівки.