І хіба Малуша не така дівчина, якою колись була і я?" — запитала себе княгиня Ольга в цю пізню годину.
Вона зрозуміла, що Малуша — така ж дівчина, якою колись була й вона, Святослав любить Малушу, як колись Ігор любив її...
Але змінились часи! Колись Ігор владний був робити те, що хотів, міг привести в терем, кого бажав, аби тільки цю любов освятив Купало, Лада... Він та дружина — от хто був над Руською землею, вони брали дань, але й стерегли її...
Княгиня з дітьми своїми й зараз мала дружину. Але це вже була не стара княжа дружина! Багатий і славний київський князь, але скільки навкруг нього стало багатих і славних воєвод, бояр. Не самі вони народились — у важкі літа князь спирався на них, мусив потім і віддячувати їм. Пожалування, пожалування, — о, як багато Руської землі роздали Олег і Ігор, а пізніше й княгиня... Воєводи й бояри Гори, всякая князья, воєводи й бояри земель, посадники на погостах, купці, сли — вони підпирали й підпирають князя, боролись за нього і Русь, але кожен із них вимагав пожалування, кожному з них все було мало й мало...
І сталось так, що княгиня Ольга почала боятись воєвод своїх і бояр. "Мудра... " Княгиня Ольга на кожному кроці чула ці слова і розуміла, що мудрість її полягає в тому, що вміє вона миритись з воєводами й боярами, вміє стримувати їх, коли вони йдуть один на одного, і вміє мудрою бути з людьми земель.
І раптом княгиня Ольга обірвала свої думки, прислухалась, схопилась.
У теремі почулись далекі кроки. Хтось ішов, обережно ступаючи по дерев'яній підлозі, чути було, як під дужими ногами риплять мостини. Вона пізнала ці кроки — так ходив Святослав, тільки на цей раз він ступав сторожко, тихо, щоб не порушити нічного спокою в теремі, не розбудити матері.
Княгиня чула, як син пройшов сіньми, відчинив двері. Наблизившись до вікна, вона бачила, як Святослав спускався сходами з ганку. Не зупиняючись, він рушив за терем, через якийсь час проїхав конем під вікнами до тих самих воріт, через які недавно вивезли Малушу.
Стурбована стояла біля вікна княгиня. Що замислив Святослав? Може, він поїхав за стіни города, щоб пролетіти чорною блискавицею серед білих снігів у полі, розсіяти там свою тугу. А може, з страхом подумала вона, поїхав Святослав наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо він привезе її до Києва?
9
Шлях до Будутина й інших сіл і городищ над Россю був битий, широкий. Ним їздила сторожа, над ним стояли двори княжі й боярські, іноді тут можна було побачити й гостиницю* (*Гостиниця-хижа або намет на шляху (гостинці), де подорожні могли сховатись від негоди й спочити.), бо цим шляхом їздили гості від червенських городів.
І зараз, хоч Добриня з Малушею виїхали з Києва пізньої ночі, перед самим світанком, скрізь вони зустрічали то дружинників на конях, що повертались з поля, то смердів, що підводами везли з дворів всякі добра, то просто якихось не відомих їм людей, що, спираючись на посохи, згинаючись від мішків на раменах, ішли невідомо куди й звідки.
Та вони й не цікавились тим, куди й чого ідуть ці люди. У кожного з них, мабуть, свої клопоти, гіркі думки, горе, бо не пожене ж радість людину серед темної холодної ночі? Закутавшись у свитку, сиділа в задку саней Малуша, — вона заплющила очі й все думала про останню страшну ніч у городі Києві. Поруч із нею, схилившись на лікоть, лежав Добриня. Він дивився на сіру пелену поля, темний шлях, що зникав одразу за саньми, і також мовчав; що міг він сказати Малуші, що міг відповісти на власні думки? Мовчав і підводчик, що сидів у передку саней. Він Дивився вперед, пильнував, щоб не збитись із сліду; перед ними така далека дорога. Він мовчав ще й через те, що, як йому здалося, і Добриня, й Малуша заснули. Що ж, нехай посплять; підводчик пильнує: гей, гейки, коні!
А потім десь позаду, за Києвом-городом, від якого вони вже чимало від'їхали, зарожевіло небо і над полями попливло нитками золоте проміння світанку...
Ніч боролась із світанком. Важкою синьою громадою лежали скрізь сніги. Чим більше світла лилось навкруги, тим темнішим був обрій, ніби туди відступила й стала там стіною вся ніч. На небі яскраво переливались різними барвами зірки. Одна із них, найяскравіша, зелена, висіла високо над небозводом, палахкотіла, сяяла.
І раптом вона затухла, зникла, а слідом за нею зникла й темна, непроглядна стіна на обрії. Сині сніги вже не лежали громадиною, а простелялись рівним полем, на сході розгорілось золоте вогнище: там народився світанок, почався день.
Тоді ніби прокинулись всі на санях — мовчазний підводчик, замислений Добриня, розплющила очі й Малуша. Розплющила й якось кволо посміхнулась: у передку саней сидів знайомий їй гридень Тур.
Проте посмішка враз зникла з її обличчя. Блідий, стомлений, ніби переляканий тим, що діялось навкруг нього, сидів гридень Тур у передку саней і дивився на неї такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд і, наскільки могла, запитала спокійно, лагідно:
— І ти тут, Туре?
— Тут, Малко, — відповів він і, хоч коні йшли доброю риссю, повернувся до них і крикнув: — Гей, гейки, коні, гей!!!
Коли Тур одкричався і сів знову обличчям до Добрині й Малуші, то вже на цьому обличчі не було того, що Малуша бачила допіру. Може, він зрозумів, що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити біль, а зараз став дуже тихий.
— Ти, Малко, — сказав Тур, — замотай ноги, бо мороз велій... Там за тобою хутро лежить...
— Мені не холодно. Туре, — відповіла вона, — і ногам моїм тепло...
Але це була неправда, і Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги.
— І поїсти нам треба було б, — продовжував він. — Ти, мабуть, забув і нічого з собою не взяв, Добрине. А я ніби знав — є в мене шматок веприни, є хліб і сіль...
— Не хочу я їсти, не хочуі — крикнула вона.
— Ти не кричи, не кричи, Малушо, — сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, — не треба кричати, нічого це не поможе...
— Знаю, — згодилась вона, — гаразд, не буду кричати...
— Гей ти, Туре, Туре, — втрутився в розмову Добриня. — Ну що ж, хто в'їжджає на Гору під щитом — жде того велика честь і щастя?
— Не згадуй про це, — скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив бадьоріше: — А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не відступаю... Вір мені, Малушо, що коли ти в'їхала до Києва під щитом, то однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А хіба Будутин не княже село?!
Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя. Отакі були Добриня і Тур — звичайні прості гридні княгині Ольги.
А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали княжича Святослава.
Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней...
— Здрав був, княжичу Святославе! — крикнув він. З саней схопились Добриня й Малуша, вони також привітались до княжича.
Святослав відповів на привітання і зійшов з коня.
— Ти, Добрине, — звернувся він до свого колишнього сотенного, — проїдь з гриднем Туром далі... А ти, ключнице, — він не назвав її імені, — залишся тут зі мною.
І Тур зрозумів, що княжич Святослав хоче говорити тільки з Малушею, провів далі коней. Замислений, пройшов за кіньми й Добриня. Ніхто з них не вимовив ні слова.
— Княжичу, — сказала Малуша, коли вони залишились тільки вдвох, — пощо женешся за мною?
Він аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не гнатись, коли він любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений, охоплений нестримними почуттями, він ладен був зламати і вже зламав слово, яке дав уночі матері. Він поїхав слідом за Малушею, наздогнав її. І їй, може, досить зараз сказати одним однісіньке слово, щоб усе склалось надалі зовсім не так, як замислила княгиня Ольга. Бо він не змінився, він такий же, як і був, він жде, що скаже Малуша.
Але змінилась за цей час до невпізнання Малуша. Зовні цих змін не було видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку він знав і яку любив: ставна, трохи бліда, з рум'янцями від морозу на щоках, в незвичайному темному платні, в шапці...
Проте щось нове з'явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав відчув одразу ж, коли вона сказата вперше, а потім знову повторила:
— Пощо, княжичу, женешся за мною?
— Я знав, шо княгиня вночі говорила з тобою, — задихаючись, промовив він. — Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею стоять воєводи, бояри, вся Гора... І тоді я на одну якусь мить завагався, згодився, — я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім... потім погнався за тобою, і от стою тут... Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..
Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.
— Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим женешся, княжичу?
Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І він крикнув, відповідаючи їй:
— За долею своєю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!. .
Малуша обернулась і побачила, що Добриня і Тур стоять далеко від них, біля саней.
— Княжичу, мій княжичу, — сказала вона. — Ти любив мене тоді, в купальську ніч, я ж любила тебе і тоді, і зараз. Але пам'ятаєш, княжичу, я говорила, що з нашої любові не буде щастя, бо ти княжич, а я роба... І це так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як і був, — княжич, заступник людей, я ж роба, світлий княжичу, тільки роба, і такою мені бути.
— Перед такою робою я згоден, стати на коліна! — крикнув Святослав. — Чуєш, Малушо, я зараз стану на коліна...
— Княжичу Святославе, — перелякано відповіла вона. — Якщо ти зараз станеш передо мною на коліна, — це буде осрама, ти не будеш князем. Ні, не роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля... Не ти переді мною, а я стану перед тобою на коліна...
І Малуша раптом впала на коліна серед снігів, промовила:
— Тебе я любила, князеві кланяюсь.