Нехай грає! Тільки важко буде тобі танцювати! Та вже танцюй, моя дитино, поки його кров трохи прохолоне.
А мати обнімала дочку і плакала разом з нею.
— Ішла ти, Ганю, заміж, — душа моя вже почувала ніби щось недобре. Недурно я так тривожилась, недурно я не хотіла тебе заміж за його давати. Не до пари він тобі. Не по-моєму ж хіба й вийшло?
— Ат! верзеш бог зна що! — говорив отець Хведор, сидячи на возі. — Прийшла дурість в голову, то й дуріє, та й годі. Перетреться-перемнеться та й так минеться колись.
Вернувсь Ясь додому і почав зараз чіплятись до Гані.
— То ти оце батькам своїм жалілась на мене! прошения подавала! В своїх вчинках я вольна людина. Що ж вони мені заподіють у моїй господі? Коли б ти наказала своїм, щоб вони мене не турбували та більше не приїжджали до нас! Ото було б найкраще.
І батьки Ганині вже більше до його не приїжджали. Зосталася Ганя сама без поради, без товариства; сама, як билина в полі, з своєю малою дитиною та з своїм горем.
XII
Вже стала надворі осінь. Одного дня Лемішковський дуже здивувався, побачивши в вікно якусь здорову жидівську балагулу, котра під'їжджала під ґанок. З балагули вилізла одна сита, аж гладка пані, а за нею вилізла друга, ще гладша, чіпляючись ногами й руками за полудрабки, неначе лізла черепаха. Обидві вони були повбирані в чорну одежу, позапинані чорними хустками. В руках у їх теліпались чорні ридикулі. Жид подавав їм з воза якісь скриньки та торбинки.
— Що воно за невіра! — думає Яким. — Чи не черниці часом приїхали просити на монастир?.. Зосю! — гукнув він до жінки, — глянь лиш, які опудала лізуть до нас у хату. Чи не черниці які або странниці-прохачки?
Зося вже хотіла взяти двері на клямку, але глянула в вікно і пізнала своїх сестер, Люцину й Рузю. Швидко в хату поввіходили сестри і привітались до Зосі і Якима. Обидві були вже не молоді, та гладкі, як годовані. Зося кинулась до їх на шию. Недавно перед тим вони писали до Зосі, що мають у Києві невелику службу в ключницях, а Зося просила їх до себе в гості і обіцялась знайти їм службу у сусідніх поляків-дідичів. Вони найняли балагулу і повбирались в чорне за прочан, щоб на дорозі заїжджати на ночівку або на попас до сільських священиків, де їх вітали по-патріархальному, давали їсти й пити, клали спати на перинах і коням достачали вволю сіна й вівса.
— Ох, яка я рада, що ви оце приїхали до нас на зиму! — говорила Зося. — Як ми тепереньки весело будемо жити з нашою милою Теодозею, з вами, з Серединськими і всіми нашими новими приємними сусідами!
— Та як же ти, Зосю, розжилася! — промовила Люцина, оглядаючи хати, — які килими, дзеркала, мебіль. Це багато краще, як було колись у тестя Лемішки.
Зося щось шепнула на вухо сестрам, а вони осміхнулись. А Яким стояв, як пришиблений з-за вугла мішком. Він дивився, як родички зносили свої дрібні пожитки, скриньки, свої завініння, свої торбинки, і в душі його хололо. Сестри займали собі кімнату, прибивали, прибирали, ставили речі, навіть не питаючись у його. Швидко вони зовсім умостились у його господі і почали жити, ніби назавсіди.
— Отче Микито, голубчику, батечку! порадьте, що мені робити? — жалівся Яким отцю Микиті. — Приїхали сестри моєї жінки з Києва, ситі, гладкі, як годовані льохи, звили гніздо в моїй хаті, об'їдають, обдирають мене. Десь, знать, жили в заможних панів, позвикали до міських звичаїв та розкоші. Сливе щотижня наймички носять воду, гріють їм окропи в золійниках на купіль, тільки те й роблять, що коло їх тупцяють. А вони сидять собі, позгортавши білі ручки, нічого не роблять; оце викупаються в ванні та знов на ліжко, п'ють чай вранці, лежачи в постелі. В мене сім'я; вони мені швидко вуха об'їдять.
— А ти, голубе, не знаєш, що робити? візьми добру ломаку та й повиганяй з хати.
— Як же воно так? Буде це незвичайно трохи, якось не до ладу.
— А вуха об'їдати — це звичайно? га? — спитав отець Микита.
— Ой, не насмілюсь, їй-богу, не насмілюсь! Я й жінці не смію слова сказати.
— Бо ти таки і справді Лемішка!
Яким збирався побалакати про це з Зосею, та все в його язик не повертався, все він одкладав на другий день.
А Зося й справді не нудьгувала цілу зиму в товаристві двох сестер, та Теодозі, та Серединського, та кількох лисих кавалерів, котрі внадились і бували трохи не щовечора в їх компанії, яка їм приходилась якраз по вдачі.
Кожного довгого зимнього вечора серед кімнати застелявсь довгий стіл, коло якого пила чай уся ця збірня. Потім Зося, як господиня, сідала край одного кінця стола в здоровому м'якенькому фотелі. По правій руці коло неї сиділа Теодозя, по лівому боці — сестри й дочка. Вони робили більше панську роботу, мало потрібну в хазяйстві: плели з ниток скатерті, якісь кружельця з гарусу під ліхтарі, якісь кисети на тютюн. Читали дуже рідко. Часом Рузя або Теодозя голосно читала будлі-який поганенький роман, позичений в будлі-котрого сусіда. Зате ж вони лепетали безперестану, без упину.
Серединський бував на таких вечорах сливе щодня. Тоді Теодозя давала йому місце по правій руці в Зосі. А як приїжджали лисі кавалери, то вони примощувались коло трьох паннів. Якимові не було місця коло того стола. Про його ніхто й не дбав, навіть вухом не вів, і він сам починав ставати осторонь од їх усіх і навіть од своєї жінки.
— Розказуйте, мої кохані, де хто бував, що чував! Ви бачили багато світу, багато людей; з вами траплялись усякі випадки й пригоди. Оповідайте, а ми послухаємо.
І починали сестри й Теодозя оповідання про свої усякі пригоди, мішаючи правду з неправдою, а більш того, що вигадуючи незвичайні небилиці, з самохвальством, з брехнею пополовині та з прибільшуванням і з вихвалюванням Польщі, Варшави, польських великих панів, — ті небилиці, які часто оповідаються в дрібній шляхті на Україні, де вона й досі не втратила свого давнього шляхетського гонору й великих забагів.
Ясь любив слухати оповідання, а лисі паничі ще й самі вигадували незвичайні брехні і ставили себе героями в оповіданнях, добутих в своїй уяві та в своїх мріях.
— Ото як була я колись на Литві, — починала Люцина, — та жила в одного графа за економку в його палаці, а граф був дуже заможний і багатий! Куди ж до його цьому Кам'янському! Тут і князі якісь не такі. А палац його… то чи поймете віри! Так і сяв щирим золотом. А кругом палаца був парк на кільки миль навкруги, і до самого палацу од брами була алея… Що то за алея! Ох, мій боже! Подумайте ви тільки собі, що по обидва боки росли здорові, прездорові кипариси! а од одного кипарису до самого вершка другого кипарису висіли гірлянди з ліан якихсь африканських чи американських, а на тих ліанах висіли китицями квітки, такі завбільшки, як здорові тарілки, та повні, та пахучі, як троянди. І ті квітки були рожеві, а далі жовті, а далі білі, сині і всякі, всякі. Ох, мій боже! ви не поймете віри, що було настачало пахощів на ввесь парк, на ввесь парк!
— Е! що той сад! — перебивала Теодозя. — От як була я в одного князя в Варшаві, так у його одна оранжерея на кільки верстов! Була принаймні більше, ніж на одну верству. Оце було взимку гуляємо, ніби в Індії або в Бразілії. Там ананасів цілі городи! там усякі здорові овощі, квітки! Я була в його за компаньйонку коло його дочки. А дочка в його була одним одна, гарна, як янгол!
— Та що то за оранжереї, — починав один лисий кавалер. — Як був я на Підляссі, то в мого сусіда були такі оранжереї, як гай! Чи поймете віри, що, їй же богу, було підемо гуляти в їх та й заблудимо! їй-богу, це траплялося, ще й не раз! І раз, уявіть собі, панове, таке диво: садовник забув зачинити двері, і в оранжереї набігли з близького бору дикі кабани. Ми за рушниці та на влови! Пустили собак між вазони, погнали кабанів, а я став на дверях. Кабан мені шусть під ноги! а я на кабана скіць! та за вуха! Кабан поніс мене, а я правую ним додому, та просто в покої! Так і в'їхав на кабані!.. Якого дива не буває в Польщі!
— І бали там бували? — питала його дочка Лемішковського.
— Ого-го! Які там бували бали, які там бали! Тільки хіба в Парижі бувають такі! Після Парижа — зараз в цілому світі Варшава! Те мені говорив не один турист.
— Ой, які бали, які бали були в мого князя! — обізвалась Теодозя. — Старий князь все нудьгував на старість і таки любив розважити і себе, і тішити свою дочку несподіванками. Раз якось серед дня приходить князь до нас, а нас було в палаці з князівною аж дванадцять паннів: то були її якісь убогі родички і компаньйонки, як і я. Він з доброго дива звелів нам одягатись за міфічних богинь! До вечора вже й убрання було готове! Дочка одяглася Юноною, наділа золотий вінець, накинула червону порфіру, що дуже їй личило… а… я…
— А ви, надісь, убирались за Венеру? — перебив її один лисий кавалер, котрий все дражнився з нею.
— А я… за Венеру…
— Бо я примічаю, що ви ніби виникли з водяної піни. Та вам би личило й жити на воді.
Лисий панич зареготався, а за ним і всі засміялись.
— Ви-бо тільки перебиваєте мені, — загомоніла на його Теодозя. — От одяглись ми за богинь і гуляємо собі мовчки по залі. А та зала на два етажі, вся в золоті, аж сяє. По боках було двоє хорів, заставлених квітками, а звідтіль як загримлять несподівано два оркестри музик! Коли це одчиняються двері, і входять кавалери, деякі масковані, а деякі без масок… і почався превеселий бал! І так було тішимось сливе що божого дня. Ох! що то за життя було! То був рай, а не життя. Які там кавалери бували!
— Бували і з такими лисинами, як оце в мене? — питав її старий лисий панич, тикаючи рукою на свою лису, як облизаний макогін, голову.
Знов усі засміялись, а Теодозя трохи розсердилась.
— А чи вбирались ви там і за підземних пекельних богинь, чи тільки за — райських, олімпійських? — дражнив її знов лисий панич.
Потім починалася розмова про собак, про влови, — ця наймиліша розмова для кожного поляка. Розказували незвичайні випадки з незвичайними собаками. Серединський розказував, як у його був такий здоровий пес, що сам один йшов на ведмедя і душив його, як кішка — мишу. — Так він за північ бавивсь в тім товаристві.
А тим часом, як Серединський бавився за північ, Ганя сиділа дома і дожидала його. Вона не втратила надії прихилити до себе його серце, їй здавалось, що Зося поморочила йому голову тільки своїм кокетством, дуже налазливим, а не красою, хоч вже заздрівала, що Ясь тепер бачив у Зосі зразець жінки для себе і взагалі женщини, уподобний йому в теперішнім стані і при тогочасних його засобах.
Була раз північ.