Наразі він переймається флотським бушлатом: усі в бушлатах, а він — у конотопському пальті. Правда, й Мишко без бушлата, але він такий справний хазяїн, що його й у светрі поважають. Аби ж бушлати продавалися у магазині, мама б купила, але вони дістаються дітям від батьків-рибалок: їм їх видають як спецодяг.
Антоніна Геннадіївна розуміла, що діти все бачать, але нічого не могла з собою вдіяти. Кований поступ партії, з якого вона черпала наснагу і радість, дав збій, і вона відчула себе маленькою, безсилою, непотрібною. Те, у що свято вірила, чим спокушала інших, визналося химерою; на передній план виринули жадливість, заздрісність, підступність...
"Попереду тільки мла. Гнат уже не одужає, він усе слабшає. Це я винна: не уберегла від фронту. Діти ще малі й не влаштовані, а я вже почуваюся старою. Болісно у дзеркало глянути: такий був симпатичний носик, картоплинкою, а наразі здувся, покрився фіолетовими жилками — пудрою не затрусиш. А здоров'я? У голові паморочиться, серце заходиться з нічого. Одне тішить: діти ростуть розумними і добрими. Жити заради них! Лише ковточок, і все устатковується. Проясняється розум, серце не тріпотить і не гупає в груднину; дихається вільно, всі проблеми видаються надуманими. Гнат пише, що Артемка здоровий і вчиться успішно. Гнат — шляхетна людина: ставиться до чужої дитини як до власної. Він і сам начебто відчув покращення: здолав сто кроків вулицею. Наташа — розумниця, готується до вступу в університет; Павлик також відмінник. За час переїзду помітно подорослішав. Нічого, що школа невеличка, якась сотня учнів. На жаль, Валентина Пилипівна поводиться останнім часом дивно, але робота є робота", — заспокоювала себе Тоня, але прикрощі не попускали. З райвно повідомили, що отримали від завуча листа, в якому вона принципово, по-партійному, повідомила, що директор зловживає спиртними напоями. Дочка щоночі плаче в подушку: закохалася у десятикласника Овчинникова, а йому хоч би що. У сина не ладиться з комсомолом. Гнат, вочевидь, тут не приживеться: у селищі не те що трамвая, тротуарів немає! І лікарня десь у райцентрі: влітку на катері, взимку на собаках.
Раз від разу накочувався морок; розбалансований організм знову трусило в лихоманці. Антоніна Геннадіївна гарячково зачинялася в кабінеті і припадала до баночки. Але кожне полегшення тривало коротше попереднього. Додавати приходилося частіше, а спасіння не приходило. Зрештою, вона засинала за столом у кабінеті і покидала школу крадькома, останньою, коли вже й прибиральниці не було. Зранку ж прокидалася переляканою. "Може, щось трапилося? Ні, в домі все спокійно. Діти повставали, Павлик затопив грубу, і лагідне дров'яне тепло з легким присмаком солодкого березового диму розходиться по кімнаті; мирно насвистує рідний, "конотопський" чайник. Наташа перед дзеркальцем заплітає косу...
"Якого біса ми тут, на краю землі, у глухому селищі, серед халуп і бараків? Навіщо я дітей сюди затягнула?" — картала себе Тоня. Умостилася ближче до груби і запалила "Біломорканал". Покурити коло жаркої топки — справжня насолода. Тютюн також приносить полегшення, але не зовсім. Щойно діти вибігли надвір, вона дістала свою баночку і надпила ковточок. Зовсім інша справа! Спирт — найнадійніший засіб, він не підведе! Тоня заварила чай, намастила три скибочки хліба вершковим маслом, зверху додала Павликової ікри. "Хоч ікрою понаїдаємось! Вдома розповімо, — не повірять". Увечері поспілкувалася з дітьми.
— Синку, тобі подобається Камчатка?
— Дуже.
— А тобі, Наталочко?
— І мені. Люди такі привітні, дружні; бібліотека багата. Я знову підписала "Юність". Зараз там публікують Євгенія Евтушенко, Белу Ахмадуліну, Роберта Рождественського, Андрія Вознесенського. З наступного номера печататимуть "Колеги" Василя Аксьонова, потім "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина і "Старик і Море" Гемінґвея.
Робота шкільного бібліотекаря Наташі сподобалася: по-перше, читати можна було хоч увесь день; по-друге, спеціальність вважалася профільною стосовно вступу на факультет журналістики.
— Павлику, ти читаєш книжки зі списку Рини Миколаївни?
— Авжеж.
— Я йому приношу.
— Знаєте, діти, мене викликають до райцентру. Зі школи надійшла скарга.
— Мабуть, Галина Пилипівна, сучка, заложила?
— Фу, Павко! Хіба так можна про завуча? — обурилась Наташа.
— Чим, мамо, добиратимешся? Хочеш, я попрошу Мишка Княжого? Справжній друг, і собачки у нього спритні.
— Не хотілося б експлуатувати учнів. Рибозавод дає мені конячку: у санях, думаю, буде зручніше.
Микола Іларіонович, учитель фізики, інколи з'являвся на уроці не зовсім тверезим. Був він єдиним фізиком на всю школу, і Галина Пилипівна його не займала. Так і сьогодні: зайшов боком, привітався, сів за стіл, поклав голову на розкішну, як у Менделєєва, бороду і захропів. Восьмикласники вибігли до моря позмагатися з хвилями. Борня точилася на витривалість: достоятися на лінії прибою до набігу дев'ятого валу. Ігор Абрамов і Мишко Княжий відмовилися зразу; натомість Ваня Орлов задирливо глянув на Павла: нумо, покажи відмінник, директорський синок, на що ти здатен! Вони вибігли до кромки, діждалися першої хвилі, яка створила над ними киплячий бурун і, випереджаючи її обвалення, порсаючись чоботами у піску, вчасно втекли на берег.
— Раз, — розпочав відлік Ігор.
Потужним, заввишки зі школу, виявився п'ятий вал, який, набираючись сили, грізно шкварчав, зішкрябуючи під себе донні камінці. Коли він вже зовсім зготовився повалитися, Ваня зірвався з місця, а Павка на мить його переждав. Хвиля обрушились на нього, заковтнула, змішала з піском і понеслана берег, щоб потім потягти назад, в море, де вже закипав новий бурун. Мишко встиг схопити друга за руку і утримати на березі.
— Мерщій до школи! — скомандував він.
Як добре, що в класі топилася власна піч! Циліндричну, облицьовану залізом грубу учні топили жарко: плюнеш — шкварчить! Павка роздягнувся до трусів і розвісив одяг навкруг неї. Мишко віддав йому светр, а запасних штанів не знайшлося. На щастя, за задньою партою можна й без них! Наступним уроком була англійська, яку викладала чарівна і делікатна ленінградка Белла Володимирівна. Вона зрозуміла, що з Павликом щось не так, і до дошки не викликала. За сорок п'ять хвилин лахи висохли, і на великій перерві Павка з усіма перебіг до головного шкільного будинку, у широкому коридорі якого десятикласники звичайно влаштовували танці. Вітько Трифонов, старший брат однокласниці Файки, хвацько утинав на гармошці. З його незмінного репертуару Павці припало до душі зворушливі пісні про журавлів, про Колиму і про бідного скрипаля, закоханого в дівчину, яка кинула його заради багатія. Однокласниця Ліда взялася навчати його танців. Усе виявилося просто: раз, два, три, чотири — уперед , три назад. Незграбні Павликові ноги раз за разом заплутувалися поміж її пружними ногами, і він ловив щасливу мить, коли потрапляв коліном у жарку пастку. Ліда — весела товстушка. Вона дражнилася дрібненькими зубками з-під верхньої губи і бачила хлопця наскрізь. Ось вона торкнулася його налитою груддю, і в нього ледь не підкосилися ноги. Крапку поставив шкільний дзвоник; дівчина шпарко відсторонилася, труснула важкими косами і, наче нічого не було, поквапилася до класу.
— Не лови ґаву: бачиш Лідка стікає соком, — підбадьорив Ігор.
Російську мову і літературу викладав Борис Іванович Іванов. Для Павки він став беззаперечним авторитетом. По-перше, він тримав найвродливішу з учительок Беллу Володимирівну, з якою побрався ще в інституті; по-друге, він заснував у школі секцію боксу. Тричі на тиждень він виводив хлопців на тренування. Оскільки у школі інвентаря не було, він придумав використовувати робочі дерматинові рукавиці, натягнутими поверх байкових. Від дерматину на обличчях спортсменів виникали подряпини і синці, але вони цим тільки пишалися. Розминку бігали у чоботях по піщаному грузькому берегу, а спаринги проводили просто в класі, розтягнувши парти попід стіни. Звісно, Павка мав певну перевагу перед новачками, і тільки Юрко Судаков виявився дуже витривалим до болю: незважаючи на отримані удари, напирав уперед лобом і бив навідмаш.
Математичка Валентина Федорівна поступалася Белі Володимирівні у вроді, зате брала темпераментом. Сама була з Хабаровська, тому вважалася місцевою; на уроках трималася строго, зате у вільний час давала собі волю. Вона створила танцювальний гурток, сама дрібно відбивала "Циганочку" і "Яблучко", чарівно кружила у вальсі, і самозабутньо виводила танго. Хлопці записувалися в танцювальний заради нагоди приторкнутисядо неї. Ігор, під приводом розучування циганочки з виходом, спробував було підкотитися із залицяннями, але вона його не сприйняла.
З усіх учителів загальну нелюбов викликала історичка Валентина Михайлівна, яку учні нарекли Шваброю. В школі вона очолювала партійний осередок і набридала всім нескінченними і нудними нотаціями. Вона призначила Павку старостою класу і редактором шкільної стінгазети. Свій перший номер він прикрасив зображенням любого йому вітрильника з великим гаряче-червоним хрестом на грот-вітрилі, але Валентина Михайлівна зауважила, що замість хреста треба намалювати червону зірку.
— Це ж каравела Колумба! П'ятнадцяте століття, — обурився Павка.
— Не має значення. Ми, у двадцятому, впевнено будуємо комунізм, і нам не личить пропагувати релігійні символи. Хіба мама тобі не пояснювала?
— Тоді буде крейсер "Аврора", — мляво погодився Павка.
По суботах і неділях у заводському клубі замість кіно влаштовувалися танці під духовий оркестр. Щоб жінки могли роздягнутися до вечірнього плаття, печі затоплювали зранку. Незаміжні учительки, школярки-старшокласниці, молоді робітниці рибозаводу і колгоспниці залишали пальта, шуби і валянці у кутку на знесених з усього залу стільцях, а самі, у туфельках, у капроні, вишикувалися попід стінами в очікуванні запрошення: кавалери звичайно з'являлися із запізненням. Більшість — у флотських бушлатах поверх тільняшок, брюках кльош і лакових туфлях, але чимало й у резинових чоботях із відворотами. Оркестр розпочинав із фокстроту "Ріо-Ріта"; за ним слідував вальс "На сопках Маньчжурії", потім танго "Журавлі" і далі репертуар, улюблений усіма духовими оркестрами від України до Камчатки.