Невідомо, під якою статтю фігурувало Какало в пашпорті, але Антко якось зауважив, що йому слід мати три прізвища, а не одне, залежно від стану: Какав, Какала, Какало, з їх законними наголосами.
В цей час у Какало був перехідний період, тобто – воно не було ні тим, ні тою. У зв'язку з цим Антко часто збивався у розмові на середній рід, кажучи іноді замість "він пішов" – "воно пішло".
Як на такий солідний капітал, Антко жив досить скромно. Він займав усього одну маленьку кімнатку. Коли Обормоти натякнули, що він міг би мати власний будинок, Антко відповів:
– А навіщо? Я всесвітній волоцюга, мій дім – уся земна куля. Цю руку, сеньйори, знають Рим і Токіо, Мельбурн і Калькутта, Шанхай і Париж, а ви мені товчете про якийсь дім. Що я – рантьє чи московський обиватель? Сьогодні в Ленінграді, позавтра – в Лондоні.
– Ну, це ви вже загнули, – підморгнули йому Обормоти. – Вам і візи не дадуть. Ви ж знаєте країнчудесівські порядки.
– Віза? – Антко навіть свиснув. – Щось я не пам'ятаю, щоб коли-небудь з візою їздив. Невже ви серйозно вірите, що дротяна загорожа на країнчудесівських кордонах існує для захисту від шпигунів? Дурні вони повзати на животі. Літак, сеньйори, літак! А дріт – це щоб країнчудесівці не порозбігалися. Ха-ха! Що стосується мене, то перший-ліпший капітан першого-ліпшого іноземного пароплава перевезе Антка Маринчака в перший-ліпший куточок планети Земля. Коли літатимуть космічні кораблі, я також знайду спільну мову і з космічними капітанами. Між іншим, я ніколи не гадав, що у Країні Чудес так нудно. Нема де розважитись. Навіть у Пітері я з нудьги двічі вивертав собі, позіхаючи, щелепи. Нещодавно з-під поли я купив книжку Жерара Філіпа – "Мандрівка до найнуднішої країни"*. Шкода, що я її раніше не перечитав: навряд чи завітав би я до Країни Чудес.
– Не завітали б – не покористувалися б Довбушевим скарбом, – укололи Обормоти.
– Це єдине, що мене трохи тішить, – позіхнув король більярду. – Навіть партнерів у більярд немає. Один пупок з обкому і один з міськради, – ото і вся сила. Якщо вони так само керують, як грають у більярд – бідні пітерці.
– Добре чи кепсько, а якось живемо, – примирливо сказало Какало. – Чи варт чіпати керівництво?
У Ленінграді стояла саме та проклятуща пора, коли місто огортає такий туман, що, не набиваючи ґулі, не можна було пройти вулицею. Отож усі ходили з синцями на лобі. По тих синіх ґулях можна було пізнати корінного пітерця. Хто був без гулі – той не був ленінградцем. Обормоти, хоч і не були ленінградцями, але, щоб не різнитися від корінних, придбали теж кожний по величезній гулі.
Приїхавши з півдня, наші герої на перших порах мерзли таки здорово. А потім нічого, звикли. Звикли, бо купили єнотові шуби. Отак в єнотових шубах і ходили. Спочатку Обормоти мали намір на час перебування в Ленінграді мешкати в Антка. Хоч було трохи тіснувато, але довго затримуватися в Пітері не входило в їх наміри. У Новочеркаську все поволі вщухло (тим більше, що про ті незначні події навіть жодна ґазета не згадала) – і можна буде сміло випірнути на поверхню. Виходячи з цього, можна було жити і в Антка. Але, коли перехідний стан у Какало закінчився, і Какало стала жінкою, та ще й темпераментною, Обормоти трапили в паскудне становище, бо мадам Какало почала кокетувати. Одного разу вона (Какало) зайшла до Обормотів у жіночому вбранні й почала пускати бісики.
– Знаєте, ви мені подобаєтеся, – поплескала вона навіть по щоці старшого Обормота. – Може, сходимо сьогодні ввечері в "Колізей"*?
Вражені Обормоти того ж дня накивали п'ятами, підшукавши кімнатку на Виборзькій стороні. Антко від щирого серця посміявся, довідавшись про причину того спішного переїзду
Щоб трохи розважитися, він запросив їх до більярдної ресторану "Балтика". Обормоти охоче прийняли це запрошення, бо в туманному непривітному Пітері вони дуже нудьгували. Коли вони ввечері прийшли до більярдної, Антко саме застосовував свій знаменитий маринчаківський клапатос по трьох кулях, внаслідок якого одна вдарила по лобі першого партнера, друга – другого, а третя трапила в лузу. Хоч партнери і дістали кожний по великій гулі – вони були в захопленні. І Антко, прийнявши королівську позу, недбало кинув:
– Майстерність – велике діло, майстерність у більярді – найбільше. У цьому ви щойно упевнились. Мій кий бачили Варшава і Париж, Лондон і Токіо, Мельбурн і Калькутта, не кажучи вже про Фріско і Нью-Йорк. А тепер прошу всіх до ресторації на коляцію*, в ресторації є що пити, а у нас – чим платити.
Усі крикнули "хай живе і пасеться король більярду!" і поперли услід за Антком. Глянувши на Анткових партнерів, Обормоти, на подив, упізнали в них двох високоповажних клієнтів Остапа Бендера. Тепер вони були вже не такі товсті і досить жваво, без сторонньої допомоги, рухалися. У свою чергу в.п. клієнти впізнали Обормотів і дозволили їм потиснути руки.
– Раді бачити вас у Пітері, шановні. Якщо хочете добре розважитися, тримайтеся нас. Ми саме приїхали з Москви сюди на лови. Ні, ні! Ха-ха – не жіночі лови, ні! На справжнісіньке полювання. Просимо до компанії. Матимете нагоду побачити, що таке лови високоповажних товаришів.
Обормоти радо погодилися. Антко також. Цілком зрозуміло, що в наступні дні думки Обормотів були заполонені виключно полюванням, що мало бути. Що таке мисливська лихоманка, розуміє лише той, хто хоч раз стрельнув з мисливської рушниці. Може, він там нічого і не підстрелив, але якщо стрельнув – значить мисливець, значить уже хворітиме на мисливську лихоманку. Невідомо, правда, чи стріляли коли-небудь Обормоти, чи полювали, але безперечне одне: вони захворіли на лихоманку. А захворівши, кинулися по крамницях купувати відповідне спорядження. Не в єнотових же шубах по лісу перти. Отже, насамперед була потрібна мисливська одежа. Поїхали до Балтійського вокзалу на товчок і там дещо придбали, бо в крамницях нічого не було. А от зброя... це вже трохи гірше. Купити рушницю без дозволу міліції – річ неможлива. Туди-сюди покрутившись, побігли до високоповажних. Ті, звісно, розсміялися!
– Диваки! Та ми вам хоч віз. Це ж для народу заборона, а ми – авангард. Нам усе можна.
І дали Обормотам по хорошій рушниці. Стріляйте на здоров'я! Таким чином, з цього боку все було гаразд. Залишилися всякі дрібниці: ягдташі (що обов'язково), ножі, сірники, сокирки, кварта, чайник, термос, похідна газ-кухня, хліб, сало, часник, ну і, звичайно, півлітра – без цього додатку до мисливського асортименту і мисливець – не мисливець. Отже, обвішавшись усім тим, наші герої у супроводі Антка з більярдним києм з'явилися на призначене місце. Тут уже стояли автосани, біля яких метушилися різні поважні товариші. І серед них – Обормоти очам не вірили! – вони побачили Задунайського, Посмітюху і Пузанка.
– Панове! скільки літ, скільки зим! – вигукнули близнюки.
– Тс-с! – застережливо підніс пальця догори Задунайський. – Не панове, а товариші, товариші.
– Ясно, – сказали Обормоти, – але де ж ви тепер, так би мовити, перебуваєте?
– Особисто я, – блиснув скельцями пенсне Задунайський, – працюю директором одного інституту і одночасно читаю лекції з основ марксизму-ленінізму. Товариш Посмітюха – управляючий тресту, а товариш Пузанок – директор великого універмагу.
– Достеменно так, – хитнув головою Посмітюха. – Зараз оце тут у відрядженні.
– А ви як? – поцікавився Пузанок.
Обормоти тільки руками розвели.
– Люфттрест.
– Глядіть, щоб вас до тунеядців не залічили – тепер це дуже просто. Ми он тицьнули одному-другому і такі місцячка відірвали – пальчики оближеш. Самі бачите. Не стільки тої роботи – скільки пошани. І ми тепер уже не просто товариші, а дуже-дуже шановні товариші. Он як.
– З самим Немудрим за одним столом сидів, – сказав Задунайський. – А тепер з Немудрятами сиджу. Слово гонору. Велика сила – золото. Мов тараном, усі стінки попробивав, пробивав би і далі, та десь треба зупинитися. Живемо – не скаржимося. Скоро в мунізм ступимо – одну ногу вже занесли. Особнячки відбудували, в межах пристойности, звичайно.
Місце для полювання було обрано в заповіднику – високоповажним це дозволяється.
– Єгерів візьмемо? – спитав один з товстунів. Було їх кільканадцятеро.
– Не треба! – замахали руками інші. – На біса! Тільки заважатимуть своїми правилами. Нам – щоб привільно.
– А хто ж тоді заганятиме?
– Жереб кинемо, кому випаде.
З цим усі погодилися. Провели жеребкування. Випало Обормотам.
– Що стосується мене, – сказав Антко, – то я волію спостерігати. Я цим займаюсь усе життя. Убивати бідолашних тварюк я не люблю, лише спостерігати. Отже, джентльмени, який плян?
Визначили азимути. Розподілили ролі.
– Тут дичина сама до рук іде, – мовив клієнт Бендера, – тільки встигай. Отже, ви заходите з тамтого боку озера, шановні Обормоти, і женете все на нас, а ми їх отут... А для початку давайте перекусимо. З-цим теж погодилися, – і перепустили по одній, навіть по другій. Після цього всі побрели снігом на визначені місця. Обормоти вийшли до озера і, обійшовши, побрели далі, заглиблюючись у саму лісову гущавину.
– Треба галасувати, – сказав старший Обормот, – інакше дідька лисого ми що-небудь виженемо.
Обормоти пішли лісом, горлаючи на всю пельку:
Гей гук, мати, гук, де козаки йдуть...
З того співу в лісі зчинився страшний гармидер. Де які були птахи – усе позлітало вгору. Дятли перестали дзьобати дерева і налетіли на Обормотів, щоб попробувати, що воно таке. У свою чергу ворони підняли такий галас, ніби їм загрожувала страшна небезпека. Налякані всім тим, зайці повискакували з-під дерев і чкурнули хто куди.
– Гей, го-го! – покотилося лісом з тамтого боку.
– Гей, го-го! – відгукнулися Обормоти і загорлали ще дужче:
Куди вони йдуть, там бори гудуть,
Поперед себе та вражого звіра облавою пруть!*
– Диви! – сказав раптом молодший Обормот. – Киця!
Усі троє задерли голови і побачили на дереві рись, яка причаїлася в гіллі... Якщо наші герої помилково прийняли рись за кота, то цьому не слід дивуватися – їх мисливський стаж нараховував поки що ті хвилини, що минули відтоді, як вони вступили в ліс.
– І звідки цей кіт тут узявся? – висловив здивування Іван Обормот. – Може, він дикий?
– Та звісно, – ствердили молодші брати, а Микола навіть покликав:
– Киць-киць! Ну-ну, злазь, дурненький, бо замерзнеш.