Парад планет

А що грибок маслючок удався не рожевим мрійником, який зводить повітряні замки, то він скрізь підбирав розгублені пола­мані пружини, болти, гайки, крани, трубки, ланцюжки, гальма, колеса, клапани, котушки та іншу всячину, зносив на обійстя до своєї хати, й тут, під ясеном, у вільні хвилини мудрував над якоюсь мудрацією.

Незабаром під ясенами постала змайстрована грибком маслючком чудернацька машина — такої б ви не поба­чили на жодному підприємстві. Заввишки в людський зріст, вона складалася з великої металевої рами, до якої кріплено безліч конструкцій і деталей. Либонь, на її ви­готовлення пішла й слонова кістка, й нікель, і філігранно оброблений гірський кришталь, і кварц. Привертали увагу масивні лампи-діоди й лампи-тріоди, що сяяли не склом, а шліфованим білим мармуром. Біля кожної лампи в раму вмонтовано сидіння, схожі на довгоногі дзиґлики в барі.

— Чого не вчився, того й не вмітиму, — бубонів сам до себе Хома, задоволено оглядаючи свій фантастичний витвір. — Еге ж, побачимо, хто відстав од науково-тех­нічної революції, а хто біжить попереду.

Мартоха в той пам'ятний день ішла по обійстю й до­вкола неї гуртом сокоріли голодні кури.

— Мартохо! — покликав Хома, стираючи долонею піт із чола. — А йди-но покатаю!

— Та вона ж без коліс! — засміялась Мартоха, бо машина й справді стояла без коліс.

— А йди-но покатаєшся без коліс.

— Видать, Хомо, ти цурався науки тому, що наука — не пиво: в рот не ввіллєш.

— Чи ти не бачиш, що це не проста машина, щоб дрова пиляти чи дерть дерти, а машина часу, на якій можна мандрувати в часі туди-сюди, уперед-назад, у ми­нуле й майбутнє? Так що на цій машині покатаю без коліс, гайда сідай.

— Завжди ти щось придумаєш, Хомо! — дорікнула Мар­тоха, розглядаючи машину. — Без діла не сидиш, наче тобі найбільше треба.

— Якщо не я, то хто? — слушно заперечив грибок маслючок. — Краще вже я зладнаю таку машину, аніж якийсь Герберт Уеллс за кордоном, хай пріоритет буде за колгоспом "Барвінок".

— Ну, хіба що пріоритет... — згодилась Мартоха, яка теж ставила понад усе пріоритет яблунівського колгоспу.

Підкасавши спідницю, Мартоха спершу стала на мета­леву приступку, далі проворно вмостилась на сидінні коло мармурової лампи-діода. Карі очі її сяяли, наче все життя на свій млин воду обертала. Хома поклав мотузовану жилами руку на важіль, що блищав перламутром.

— Тобі кортить, Мартохо, вперед чи назад — у май­бутнє чи в минуле? Бо, як то мовиться, у полі дві волі.

— Уперед страшно, бо хіба вгадаєш, яке те майбутнє? А раптом війна та мор?

— Отямся, Мартохо, хіба наш колгосп "Барвінок" іде до війни чи мору?

— Йти не йде, а хто віда, що там! Коли вже подоро­жувати, Хомо, то спробую в минуле: якось певніше на душі, коли знаєш, що траплялося колись...

— Ну, з Богом, Парасю, поки люди трапляються!

І чудотворець Хома рішуче повернув уліво таємничий перламутровий важіль.

Листя на ясені тривожно зашелестіло, злякано заскре­котала сорока на груші, вилягла на подвір'ї трава, наче од вітру. Молочним сяйвом спалахнули мармурові лампи, рухались численні деталі, шелестіли шківи й трансмісії, дзенькали ланцюжки, вібрували криві кришталеві прути. Машина, з катастрофічною швидкістю міняючи свою подобизну, загойдалась, наче на повітряній подушці, гзиво крутнулась — і це вже була начебто не машина часу, сконструйована старшим куди пошлють, а розпечена страш­на примара, що погрозливо мерехтіла залізом, слоновою кісткою, гумою, перламутром, мармуром, гірським криш­талем і кварцом.

Вона щезла разом із Мартохою, розтанула в прозорому осінньому повітрі, наче щойно й не стояла під ясеном. Грибок маслючок задоволено потер долоні:

— На те й голова моя, щоб у ній розум був!

— Тут на подвір'я ступив довгожитель Гапличок — борода в старого така розкішна, що куди тому графу Льву Толстому, а в руці костур незвичайний. Цей костур змон­тували юні техніки з яблунівської школи, щоб водночас правив і за портативний транзистор. Так що вишневий сучкуватий костур то останні вісті передавав, то прогноз погоди, то музичну увертюру — хай то дід по багнюці брьохався, хай із бабою через пліт сварився, хай свині товчу ніс.

— Хомо, це правда? — поспитав довгожитель Гапли­чок. — Уся Яблунівка язиками плеще!

— Від Яблунівки не сховаєшся, раз плеще — значить, правда, — зізнався грибок маслючок.

— Куди ж ти Мартоху послав? Далеко? — бідкався старий.

— І як ви, дідуню, могли подумати так на мене? Послав недалечко, вже додому жду.

Сиділи на колодках під вишнею, з костура-транзистора соталась цівка симфонічної музики, а вони гомоніли про принципи, на яких тримається машина. Мовляв, старший куди пошлють поламав усі канони теперішньої геометрії, він використав математичну лінію завтовшки в нуль, смі­ливо обійшовся без математичної площини, зате широко послугувався миттьовим кубом. Авжеж, миттьовим кубом, який має не тільки довжину, ширину й висоту, як усі звичайні куби, а ще й тривалість у часі. Між першими трьома вимірами в просторі й четвертим виміром у часі нема протиріччя, вони взаємозв'язані і взаємообумовлені, а якщо зважити, що наша свідомість усе життя посувається в одному напрямку — у четвертому вимірі часу, то...

— Еге ж, еге ж, — стверджував довгожитель Гапличок, постукуючи по землі костуром-транзистором, що потріс­кував атмосферними розрядами. — Значить, за принципами чотиривимірної геометрії, значить, ти, Хомо, опанував перспективу тіла...

— І зумів відійти від сучасного моменту, дідуню! — вигукнув старший куди пошлють. — Тепер від сучасного моменту я можу піти вперед або назад.

— Але ж і сучасний момент, Хомо, не стоїть на місці, — мудро проказав довгожитель Гапличок. — Підеш із сучас­ного моменту вперед чи назад, а в той самий сучасний момент уже, гляди, й не повернешся, муситимеш пристати до іншого моменту.

— Ха-ха-ха! — засміявся старший куди пошлють, сидячи на колоді. — А чи я так ладнав свою машину часу, що тільки стук-грюк, аби з рук? Та я в такій машині під'їду до того моменту, до якого захочу, бо, як то мовиться, своя стріха — своя втіха.

— Десь твоя Мартоха бариться, чи не заблукала там по всяких моментах?

— Чи, ви, дідуню, жінок не знаєте? Знайшла вчорашній день, а в учорашньому дні вчорашні клопоти непопорані, ось і порається з ними... Я машину завів так, що скоро жінка має бути додому.

— Хіба що, — згодився довгожитель Гапличок, посту­куючи по землі костуром-транзистором, що співав голосом Алли Пугачової.

Тут листя на деревах тривожно зашелестіло, зляканою хмарою пролетіли горобці, трава на подвір'ї вилягла, наче од вітру, — й Хома з довгожителем Гапличком побачили під ясеном машину часу з Мартохою. Гаряче пахтіння йшло від залізних деталей, тхнуло гумою, віяло сухим теплом від слонової кістки, мармуру, кришталю й кварцу. Обличчя в Мартохи горіло пластівцями яскравого рум'ян­цю, карі очі прискали присками золотої втіхи, а губи ледь-ледь припухли. Обдивилась подвір'я, наче не вірила собі, й вигукнула:

— Думала, що не втраплю в нинішній день!.. Що на якийсь день відстану чи на якийсь день випереджу. Як би нам тоді, Хомо, бути? Коли жінка в завтрашньому дні, а чоловік в сьогоднішньому? Ні посваритись, ні по­милуватись, горенько!

— Ти де була? — звівшись із колодок, поспитав Хома, і в голосі його почулась крига.

— Як то де? — здивувалась Мартоха, по-дівочому легко зістрибуючи з машини часу. — Дорікає так, наче сам і не посилав мене в минуле.

— Питаю, де вешталась? — надимався сичем. — Зізна­вайся, хай і дідуньо Гапличок послухають!

— Та в молодості своїй була, Хомонько!

— Бачу, що не в старості своїй, шкода, що не послав я тебе в майбутнє...

— У молодості, Хомонько, — солодко повторила Мар­тоха. — Бачила нашу довоєнну Яблунівку, хотіла здиба­тися з батьком і матір'ю, та не застала в хаті, чи не в область на базар подались, бо якраз неділя трапилась...

— А моїх батька-матір не бачила? — похмуро допиту­вався чоловік.

— Одарка Дармограїха стрілась, геть зовсім дівчинка, в биндах ішла, бо за світилку попросили її на весілля. — І враз Мартоха сказала не без серця: — Але ж, Хомо, дав ти мені й не так багато часу на мою молодість! Не вспіла туди-сюди обкрутитись, як машина хуркнула — й назад ось!

— Тобі тільки дай більше часу на молодість, я тебе знаю! — сичав Хома.

— Чого ти насипався? Радів би, що з молодості додому повернулась, до тебе, старого квача, — і собі розгнівалась Мартоха. — Скупій, пожалкував часу на мою молодість...

— Тобі тільки дозволь, тільки пусти в молодість!.. — гримів старший куди пошлють.

— І чого ти, Хомо, такий, наче люльку запалив не з того боку?

І тоді грибок маслючок, ставши на лиці такий, наче не тільки запалив люльку не з того боку, а й допалив до ріпички, мовив зловісно:

— Кажеш, мало часу на молодість дав! Та ти й за трохи вспіла багато. На лиці написано, що цілувалась, та й губи покусані. Прокатаю тебе в молодість, стривай, хай дід Гапличок піде...

— Стріло-брело, здоров їхав! — зареготала Мартоха, ма­ло не до сліз втішена ревнощами чоловіка. — Та то я й справді поцілувалась, ти вгадав.

— Із ким? — ледь повернув змертвілим язиком Хома.

— Забула сказати тобі... Вийшла з рідної оселі, квап­люсь на машину часу, щоб не опізнитись, а тут на дворище нашої хати заходить... І славний, і молоденький, і веселий!

— Хто? — нетерпеливилось грибку маслючку.

Я хутенько до машини, вже сіла, а він злякався, що втечу, наздогнав — і ну цілувати в машині!

— Хто? — поспитав, перевернувши в роті жорнову ва­готу язика.

— Та не хто, Хомо, а ти сам, забулася сказати. А тут машина завелась — я й вирвалася! Ти ж бо знаєш, що в молодості своїй ні з ким не цілувалась, тільки з тобою.

— Х-ху-у! Наче з хреста зняли мене, — мовив Хома, стаючи на лиці такий, немов ніколи й не брався запа­лювати люльку не з того боку, — А й справді, наче мої зуби видно на твоїх губах...

РОЗДІЛ СОРОК П'ЯТИЙ,

у якому розповідається про подорожі яблунівських колгоспників на машині часу у стародавню Трою, Єрусалим, Іерихон, Віфлеєм, Содом і Гоморру, про їхні зустрічі з Гектором, Ахіллом, Агамемноном, про читання клинописних табличок у бібліотеці царя Ашшурбанапала й про те, як не без вказівки голови колгоспу машина часу полетіла під три чорти

Хома в гордині великій думав, що йде попереду про­гресу, себто зухвало показав п'яти науково-технічній ре­волюції: ще б пак, із утилю, використовуючи внутрішні резерви, змудрував машину часу, досі нечувану й небачену!

Наш люд за роки народної влади на всяких транспорт­них засобах наїздився — хай тобі кінь чи віл, автомобіль чи трактор, човен підводний чи надводний, вертоліт чи літак.