"Їх мудрість не зроблена для чинних рас Европи. Буддистська наука кличе до зречення, а ми хочемо діяти (пригадується знова Ґете "з початку був лиш чин"); вона нас учить нічого не бажати, а в нас бажання є сильніше за життя. Нарешті, як винагороду за наші зусилля, вона нам обіцяє нірванну (наш рідний соняшноклярнетний спокій!), цілковитий відпочинок, якого сама ідея лякає нас. Сакія Муні прийшов не для нас, він нас не врятує"[145-2].
Це не є ідея окциденту. "Нація, яка... відкидаючи всяку ідею слави... блеску, індивідуальної вищости, зводить все до задоволення матеріяльних прагнень мас, себто до заспокоєння потреб насолоди найбільшого числа, стане готовою жертвою для завоювання. "Хто хоче спасти своє життя, губить його". Інтерес ніколи не зможе уґрунтувати чогось; маючи страх перед речами великими й героїчною посвятою, він доводить до стану ослаблення й деморалізації"[146-2].
Живуть і панують лише раси, які не знають сумнівів, які не задумуються над правом на власне існування і на існування коштом слабших і нездар; раси, які покладаються не на обставини, але на свою невгнуту силу, для яких і розріст і їх ідея є догмою абсолютною, не релятивною, шукаючою санкції, вартістю. "Бо не знати, чи від початку світа можна назвати однісіньку культуру, установу або релігійну науку, якій би вдалося утримати, стаючи на засади, яких вартість уважалася лише релятивною". Сильні народи – це ті, в школах у яких "вливалося залізо в душу дітей", а не розслаблюючі доктрини "загальної справедливости", пошанування ворогів[147-2].
В цих двох світоглядах, окцидентальнім і буддистськім, втілюється боротьба рас сильних з расами слабими, які лише в дегенерації сильних бачать свій рятунок. Але кожна здорова нація, яка не хоче згинути, повинна стрясти з себе "буддизм", бо він є смерть і гибель. "Мрійники про всесвітній мир і братерство народів (каже Шпенґлєр) ... це духові провідники феллахства, це лиш інша форма пацифізму. Здане на себе саме міркування (інтелект) все було вороже життю й історії, невойовниче... Світовідчування всього расового, рішення бути суб'єктом, а не об'єктом історичного розвою (бо третього не має), коротко – воля влади, мусить тепер боронитися перед доктриною, якої прихильники... думають заступити дійсне – логічним, владу фактів – абстрактною справедливістю, долю – розумом... Колись переміг Рим решту античного світу тим, що зумів викреслити з своєї політики феллахські інстинкти... Успіх феллахів означав би зречення нації з історії – не на річ вічного миру, лише на річ інших". Така феллахська нація вернула б до первісного стану спокою, знаряддя в руках інших, до стану, який "хитається між довгим терпінням і переминаючими вибухами люті"...[148-2].
Чи треба звертати увагу читача на аналогії, які мимоволі самі напрошуються? В кожнім разі, в однім Шпенґлєр мав рацію: люди будуть вічно ритися в землі, будувати піраміди, завойовувати країни, організувати незорганізоване і боротися між собою. Хто хоче вирватися зпід влади цього закону в ім'я феллахського "миру" і "загальної справедливости", лишиться його пасивним виконавцем. Хто не хоче працювати для своїх абстрактних ідеалів, працюватиме "на фараона". Лише ця дилема стоїть перед нами.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ
РОЗДІЛ І
НОВИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ "ЕРОС"
Мотто до цієї книги виглядає наче загальне місце. Але воно представляється в іншім світлі по виясненнях, що я до нього дав у перших частинах.
Те, що бракує українській ідеї, це "цілком новий дух". Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї, і сотки туманних, замість однієї, яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям.
Переклад наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять, – так означує Фіхте спосіб кристалізації всякої ідеї. З тих двох частин складається українська ідея. З ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національна воля, з самої волі, і з чуттєвої сторони, з національного "еросу", "емотивности" (Барес). З почування, що є мотивом діяння, і з думки, що надає почуванню означену форму (Спенсер).
Власне недорозвинення "емотивного" первня було якраз причиною наших останніх катастроф. Запал "Марсельєзи" лишився б звичайною жакерією без людей Конвента, що дали йому формулу і зміст. Але і кличі 1789 позістали б порожнім криком без запалу "Марсельези". З українською ідеєю не в'язалося цього потужного патосу.
України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив'язання, і тоді цей вогонь з'їсть у нас нашу рабську "соромливість" себе, що нищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеологія "кающагося дворянина" знищила російську шляхту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли.
Але лише тоді! Бо поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій світ з зовнішнього хаосу, поки "малоросійську" ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми – не стануть аксіомами, догмами; "соромливість" – не обернеться в "брутальність", а безхребетне "народолюбство" – в аґресивний націоналізм, – доти не стане Україна нацією. Це є той досі нехтований, "суб'єктивний момент", без якого ані природні багатства, ані число людности, ані жадна "еволюція" нам не поможуть. Національність – пише К'елєн – в першій мірі має суб'єктивний бік. Це волевий і тепловий елемент, який може підноситися дo температури пропасниці, але й спадати нижче нуля. В останнім разі не вистануть нації жадні об'єктивні передумови, щоб здобути від історії признання своїх претенсій на державне існування. В тім лежить між іншим точка тяжіння проблеми України"[1-3].
В нас тим моментом нехтували. Замість розпалювати до білого ту "емотивність", – у нас її гасили. Ніколи національні постуляти не в'язалися в українстві з "залізною силою ентузіязму". Слово націоналізм опльовувалося "народолюбцями". Його соромилися. Прив'язання (українця) "до того, що дає йому життя", до свого, він уважав "смішним"[2-3], як і "всі інстинктові почуття". Його ідея не сміла мати нічого з "релігійного фанатизму", нічого з "розпалу змагань". Треба було зробити так, щоб "розумові виводи брали верх над емоціями". Здушити екстазу, забити в ідеї її нерв, зробити з неї нудну партійну програму – ось чого хотіли в нас. "Різка напруженість" національних стремлінь п'ятнувалася як пережиток некультурних віків, як "хоробливе явище". Драгоманів гремів проти "духу старозаконної нетерпимости", випоминаючи його навіть Шевченкові. Він, як і його учні, не тямили, що нетерпимість до чужих богів – лиш відворотний бік непохитної віри в своїх.
Досі українство не здобулося на це велике хотіння. Його хотіння покривалося досі з "ніжною любов'ю" до свого, не знаючи волі накинути себе силоміць і свойому окруженню, і зовнішньому світові, не маючи такого заперечення чужої ідеї, яке захитало б її в її підвалинах. "Чому ми такі нікчемні? – питається одна з "роздвоєних" українських душ, і відповідає – "тому, що нема в нас хочу, а коли й є, то таке ж нікчемне і кволе, як і ми"[3-3]. Це була нікчемність волі, в якій Фереро добачає головну недугу цілого нашого віку взагалі.
Не можна сказати, щоб українська ідея зовсім була позбавлена "емотивного" забарвлення, лише було воно "нікчемне і кволе". Затрималося на примітивнім щаблі розвою. Наша воля до утвердження національної особовости не піднеслася до заперечення ворожих воль, до свідомости, що "кожний лиш те посідає, що іншому видер"; без панських забаганок, "ми просто любили своє, просто без свідомости почували ніжність" до всього рідного, свого, "наського"[4-3]. І поскільки тут дійсно приходило в гру це "без свідомости", то ця "емотивність" в українстві була, але недорозвинена, пасивна, лише оборонна. "В питаннях національних ми не йшли дальше тієї границі, котра визначалася потребою самооборони. Дуже гидкий був нам так польський, як і московський націоналізм з інстинктом державного насильства"[5-3]. Інстинкт, без якого мертва всяка ідея, якому завдячує свою життєвість польщина і російщина, був ненависний нам. Парадоксом звучала теза, що всяка здорова ідея, що хоче перемогти, мусить поконати ворожий світ.
Українець не хоче побіди своєї ідеї, коли вона до того вимагає сили, коли її тріюмф купується "насильством, примусом"[6-3]. Перемога ідеї повинна прийти без заклику до "національної ненависти", на якій нічого "не можна будувати"; "злоба" супроти ворожої думки, "жагуче, одважне прагнення знищення в самих його основах" противної ідеї, заклик до "темних інстинктів мас" – це були емоції, які треба було укоськати, навіть як вони скеровуються проти ворожого світу[7-3].
І навіть тоді, коли український патос переходив до заперечення чужого, було те заперечення неповне, половинчасте. Навіть революційне українство знало, в суті речі, лише "чого воно не хотіло, а не чого хотіло". Його бажання "зруйнувати існуючий лад" було лиш виразом того почуття, що стреміло тільки знищити "насильство" в світі; до організації нового "насильства" революційне українство не додумалося. В нього не було "бажання панувати над кимсь", лиш гола непродуктивна, чисто оборонна "ненависть до рабства"[8-3].
А цього було так мало! Сама "ніжність", пошанівок до свого, – не тільки не дасть перемоги ідеї, але й не пірве свого народу до чину. Латинська церква, з чужою мовою, так само як східня з її церковнослов'янщиною – помимо того захопили і пірвали маси. а які спустошення робив серед українців, та й тепер робить, чужий у нас російський большевизм! Очевидно, сама "ніжність", сама поверхова "наськість", сантиментальна любов до свого, не дасть ідеї перемоги. Щось інше мусить ще в ній бути, в її патосі. І це "щось", до чого горнуться підсвідоме маси, що є суттю ідеї, освячуючи її незрозумілі й чужі масі деталі, – якраз і є власне цей інстинкт панування, влади, бажання накинути себе ворожій думці й світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою.