Артема в Яни не було.
Спокійніше. Нам потрібні спокій і мужність. І вміння багато працювати.
Потім Артем прокинувся, і Яна викликала Олексія...
— Ви зараз вільні? — почувся голос Фрада.
Яна відштовхнула від себе столик, біля якого вони з Джоном щойно пили каву, і озирнулася на екран. Фрад чемно дивився на неї і чекав відповіді.
— Я вам потрібна?
— Хочу вам запропонувати невеличку прогулянку над плато. У вертольоті.
— Хіба звідти видно щось, крім сельви?
— А чому б не полетіти?
Погодилась. Коли голубий вертоліт біг над верхівками дерев і дівчина пересвідчилась, що навіть з найменшої висоти помітити на плато якісь споруди неможливо, Фрад зауважив:
— Над сельвою зараз нишпорить безліч рятівників.
— Чиїх рятівників?
— Ваших. І Соболя. Вони обмацують кожен квадратний кілометр.
— Звідки ви знаєте?
— Про це дуже широко повідомляє преса. Кілька разів їхні вертольоти проходили й над нами. Звичайно, нічого не знайшли, хоч і мацали локаторами, як могли. Не виключено, що ми зараз зустрінемо когось із них.
— І що ж тоді?
— Доведеться знищити.
— Заради цього ми піднялись у повітря!
— Ні. Але мені обридло ховатись у власному домі.
Яна засміялася стримано, презирливо, не розтуляючи вуст. Фрад глянув збоку:
— Чого це вам смішно?
— Ви господарюєте в чужому домі, ось у чім річ. Земля — це людський дім.
— Безглуздо все це, Яно. Всі оці вигадані моральні забобони й категорії — вірте мені, це таке безглуздя, таке дурне лялькове марення!..
У Фрада стислися щелепи, коло вух здулися тверді жовна.
— Настає доба, коли законом загальнолюдської моралі і законом життя ставатиме будь-яке ваше бажання. Ви будете царицею світу — мінливою і прекрасною в своїх бажаннях, нестримною в гніві й милості...
— Кожен з членів правління обіцяє це якійсь жінці?
— Ні. Гаразд, про це згодом. Ви не читаєте світової преси?
— Що ви! — Яна не всміхнулась. — Я щоденно проглядаю газети на десяти мовах і десяток телевізійних програм.
— Пробачте, — сказав Фрад. — Останніми днями я настільки полинув у майбутнє, що забув про деякі подробиці нашого побуту. Не жалкуйте ні про газети, ні про телевізію. Я вас коротенько зорієнтую...
Вони ковзали над верхівками лісу. Фрад раз у раз уважно поглядав униз. Яна знову помітила високу тонку скелю, схожу на зігнутий палець.
— Якби ми підкинули труп Соболя — людство вже б заспокоїлось. Але ж ви знаєте: ми не можемо цього зробити. На світі небагато речей, які були б нам не по силі, але показати людству труп Соболя ми таки справді не можемо. От воно й казиться. Шукає!..
За думкою Фрада, ця звістка мала справити на Яну, позбавлену земної інформації, найсильніше враження. Дівчина тільки зиркнула на нього.
Наступної миті зрозуміла, що зробила щось не так — по обличчю Фрада майнула хмарка, а в очах блиснула мисливська настороженість.
— Це вас не дивує? Люди ще й досі шукають Артема Соболя і вас.
Яна знайшлася:
— Ні. Не дивує. Людство нас шукатиме, поки не знайде.
— Так... Слухайте факти. Світова преса поступово прийшла до висновку, що Соболя і вас викрала з незрозумілою метою злочинна організація. Далі починаються намагання зрозуміти мету й, головне, місце, де вас ховають. Щодо мети, то тут жахлива плутанина... Але останнім часом кілька солідних газет і оглядачів висловили припущення, близькі до істини.
— Справді?
Фрад відзначив здивування дівчини.
— Справді. Але Всесвітня Надзвичайна Рада, що працює в Москві для вашого врятування, не взяла цих припущень до уваги.
Допитливо глянув. Дівчина не виказала ніяких емоцій. Фрад зрештою погодився, що ця слов’янка вміє тримати себе як боєць.
— Щодо місцезнаходження злочинців і вас з Соболем, то тут думки світової преси поділилися: половина громадськості твердить, що ми з вами зараз десь у космосі. Друга — на земній кулі. Причому ці другі теж поділилися на дві групи: одні схильні шукати нас на дні океану, під якоюсь півсферою, що захищає від води, а другі — де б ви думали?..
Яна дивилася вниз, на верхівки дерев. В Європі ліси переважно рівні на зріст — дерева горнуться одне до одного і не підводяться над сусідами, щоб не опинитись беззахисними під осінніми вітрами, під зимовими хуртовинами... В сельві, в цій щільній рослинній родині, всі дерева — великі індивідуалісти, і кожне росте собі яким хоче: вологи й тепла надміру, а проб’єшся вгору — матимеш і сонця досхочу. Одні верхівки силкувалися ляпнути лискучим листям по череву вертольота, інші дрімали далеко внизу, а які височіли над зеленою масою велично байдужі. Густе мереживо ліан звисало з верхівок униз, у зелену прірву.
— То де ж? — спитала дівчина у Фрада.
— В сельві.
— Що ж далі?
— В космосі нас шукають. Супутники-обсерваторії і космодроми одержали спеціальні програми вимацування космосу. Місяць невпинно оглядає колосонячний простір, силкуючись знайти такі крупні небесні тіла, як ми з вами. Кожного регулярного рейсу Земля — Місяць на шляху виконуються такі самі дослідження. Останнім часом до роботи взялася міжпланетна Обсерваторія на орбіті Марса і навіть, здається, одна з станцій на поверхні планети. І так далі, і таке інше... Уявляєте цей переполох?
— Так.
— Чудово. На дні океану нас шукають не так настирливо. Дещо, звичайно, показується: трансокеанські лінії зобов’язані вести підводні спостереження, начеб злочинці — тобто ми — не могли вибрати в океані іншого місця, як під жвавими морськими шляхами. Подібні завдання одержали й дослідні судна, що десь там лазять по водній шкірі нашої планети... Чекайте, — сам себе перебив Фрад, — зараз я вам дещо покажу...
Вертоліт пішов униз. Спершу здалося, що він пірнув у хащу. Ба ні — майстерний автопілот провів його точно поміж віт дерев і спинив у повітрі, над вузькою ущелиною.
Яна вже бачила це місце під час телеекскурсій з Фрадового салону. Унизу стояли ракети. Довгий ряд блискучих білих сигар, націлених гострими носами в зеніт.
— Коли ви це бачили на екрані, я ще не знав, у який спосіб ми будемо начиняти ці штуки анігілюючими зарядами, і, головне, як ми запобігатимемо передчасній анігіляції під час виведення ракети на ціль. Сьогодні я не тільки знаю це досконально, але на наших заводах уже розгорнулося виробництво устаткування. Ви бачите?.. Оця перша піде на Нью-Йорк, друга — на Токіо, он та, бачите, п’ята від краю, націлена на Москву, а ота, трохи збоку, — на Лондон. Взагалі, всі об’єкти першої атаки вже під прицілом. Ну, гаразд, полетимо далі...
Вертоліт, не розвертаючись, вислизнув із зеленого полону й знову поплив над верхівками дерев. Фрад спинив його.
— Уявіть собі: якось ранком над цим місцем — грім, дим, вогненний стовп... Раз, другий, третій, п’ятнадцятий...
— Повернемось до повідомлень світової преси, — нагадала Яна.
— З задоволенням. Отже, в космосі нас шукають, в океані теж трохи вовтузяться. Є тільки одне місце, де нас всерйоз не намагаються виявити, — це сельва.
— Ви казали, що над сельвою нишпорять рятівники.
— Добровольці. І жодного загону, організованого Надзвичайною Радою. Проаналізуйте, прошу вас. Преса виголошує вірогідну версію про зникнення Соболя — Рада удає, ніби вона нічого такого не помітила. Громадськість визначає три напрямки розшуків; Рада віддає і поширює через пресу розпорядження про розшуки. Де? Зважте: тільки там, де нас немає. Добровольці прекрасно розуміють, що шукати треба в сельві, вони це й роблять, і преса про них пише із співчуттям. А Рада мовчить... Як ми повинні все це тлумачити?
— Не знаю.
— Подумайте.
— Я не знаю.
— В Раді зібралися розумні люди. Мені жаль, що більшість з них загинуть, бо вони живуть у містах, що підлягають знищенню у першу й другу атаки. Але той, хто виживе і виявить згоду працювати з нами, матиме свою частку влади й могутності. Так вирішило правління.
— Ви робили якісь висновки.
— Я ніколи не втрачаю нитки своїх думок, ви могли б це помітити. Прошу: Надзвичайна Рада ближча до істини, ніж усе людство із своїми припущеннями. Вона знає, що нас нема ні в космосі, ні в океані. Але змушена мовчати і грати роль всесвітнього дурника, бо людство забуло зміст таких понять, як "секрет" і "таємниця". Рада не хоче нас сполохати, вона намагається діяти обережно і невблаганно. І вона діє. Я не знаю як, але вона діє, і в цьому ніхто з членів правління не сумнівається.
— Чого б вона була варта, коли б не діяла! — сказала Яна.
— Цілком вірно. А що пише преса? Що світову громадськість дивує нерішучість людей, яким ввірена найважливіша справа. Дехто навіть висловлювався за омолодження Ради. Маючи на увазі, що одному з її керівників минуло сто сорок років чи щось близько цього.
— Ганьба...
— Цілком вірно. Рада була змушена оголосити розшуки Макса Свирида і обнародувати всі матеріали про нього. Хіба ж це в її інтересах? Але ж треба показати людям, що вона працює...
Фрад тихо засміявся — власне, його обличчя відбило все те, що потрібно відбивати під час сміху: губи розтяглися, показавши дрібні зуби, примружились очі, задерикувато сіпнувся кадик, навіть голова схилилася на бік і кілька разів сіпнулася в такт із сміхом. А руді очі лишилися жорстоко-спокійними.
— Рада діє, і вона знає, як треба діяти. Ось чому правління концерну "Сельвас" вирішило переглянути раніше призначені строки виступу і скоротити їх на цілий місяць. Атака почнеться рівно за три тижні.
Розділ сьомий
ЖИТТЯ І СМЕРТЬ
Зрештою так воно й мусить бути.
Яна зайшла до Фрада. Сказала, що хоче побачити Нью-Йорк, це феєричне місто, більшого за яке люди ніколи ще не будували й, напевне, не будуватимуть, бо це дуже нерозумно — створювати кам’яні джунглі посеред благодійного континенту, — хоче бачити Нью-Йорк до того, як він випариться.
Фрад здивувався, але не виказав цього. Він подумав, що тут щось не те, але...
— Як же ви собі уявляєте екскурсію до Нью-Йорка?
— Дуже просто. Ми сідаємо у вертоліт і летимо туди.
— Хто — ми?
— Ви і я. Коли хочете, можемо взяти з собою і Тересу.
— А якщо, крім нас трьох, буде ще чотири-п’ять моїх людей?
— Щоб ми, бува, з Тересою вас не захопили в полон?
Фрад не стримався — спалахнув:
— Дурниці!
Він пильно роздивляється Яну, гіпнотизує її, потім кидає короткі гострі запитання, намагаючись збити з пантелику, спіймати на слові — докопатися до суті.
Яна не відповідає нічого певного й нічого не обіцяє.