Сонце провалювалося за кам'яні брили споруд, нагромаджених по той бік Босфору. Стрункі мінарети Сулейманіе та мечеті султана Баязіда здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту на мосянжовому небі.
Почувши ридання, Любка тихо прослизнула до Насті, сіла біля її ніг і мовчки пестила її рукою. Настя рвучко підвелася.
— Слухай, Любко. Тільки скажи мені саму правду. Що чути в місті за козаків? Невже вони нас не визволять?
Гуцулка сумно всміхнулася.
— Де ж там, панночко! Ще місяць тому чула я, ніби спалили Каффу, а потім ще кудись попливли... Тільки не сунуться вони до Стамбула на вірну загибель. Хіба можна подолати Туреччину?
— Ну; а все ж таки... Невже тобі не хочеться додому? — допитувалася, ніби від Любчиного бажання залежала її доля.
— Кожному краще на волі — і пташці, і людині, — з стриманою суворістю відповіла гуцулка. —:— Тільки бідній людині і на волі — неволя, бо нема де голову схилити, та й їсти-пити теж треба.
І з її тону Настя відчула невидиму та неперехідну межу між собою і нею. І тому стало їй ще холодніше й самотніше.
Назлі-ханум зненавиділа Настю. Тепер вона не помічала нещодавню улюбленку, не надсилала їй ані розкішних вбрань, ані запашних солодких шербетів, ані рахат-лакуму, ані хіоського вина і алепських фісташок і якось привела огрядного смуглявого грека. Він довго дивився на Настю, і, виходячи разом з Назлі, кинув загадкові слова:
— Добре! Отже, у п'ятницю опівдні, а зараз — двісті флоринів...
В гаремі начебто забули про Настю. Зранку всі говорили про те, що кизляр-ага [190] вигнав Гасана з посади і що Гасан не знає, де зараз подітися. Настя слухала жіночі розмови з удаваною байдужістю. Вона ненавиділа Гасана, бо він позбавив її єдиної змоги вирватись з неволі, і навіть зраділа його лихові.
Надвечір прийшов Гасан. Його поява примусила жінок замовкнути. Гасан якось потемнів і зблід, але тримався гідно і невимушено. Довго пив він шербети у мармуровому кіоску, потім грав у трик-трак з перськими танцюристками, програв їм жменю дрібного срібла і запалив наргіле. А коли Назлі-ханум, випивши вина, раптом закуняла, непомітно пробрався до Насті.
Настя звела до нього запит ливо-ворожі очі. Гасан сів проти неї, довго мовчав, тер лимонно-жовте підборіддя, потім стукнув кулаком по дивану.
— Шайтан мене роздери, якщо я знаю, як зговоритися з тобою! — вигукнув він. — Адже ж могла б вийти чудова справа, присягаюся бородою пророка!.. Визволилася б ти від старої карги, а я мав би знов свою посаду і, мабуть, став би заступником кизляр-аги.
Настя мовчки дивилася на нього і не розуміла, в чому річ. Голос Гасана бринів нібито щиро і нібито доброзичливо, але Настя не хотіла зрадити себе і з удаваною напругою зсунула брови і спитала, запинаючись і навмисно перекручуючи слова:
— Гасан з сералю — геть?
І підкинула ногою, ніби виштовхнула когось за двері.
— Ото ж воно й є, що вигнали мене, наче гяура-собаку, — скрипнув зубами Гасан. — І все через цю кляту Назлі: поїхав я до Каффи, а кизляр-азі переказав, ніби захворів. Думаю: привезу тебе, зароблю, вислужуся через твою красу, бо я ж відшукав тебе у Сафара, а Назлі подарувала б тебе падишахові. Рука руку миє, як кажуть... А вона, проклятуща, уперлася, як ослиця. Подавай їй драглого слимака, ягнятко, а не справжню жінку. Та хіба така підкорить собі нашого падишаха?! Його, як коня, загнуздати ще треба.
Настя почала розуміти, куди веде хитрий Гасан. Він щось вигадав і потребує її підтримки. Добре граючи свою роль, Настя задумливо закусила губу і водила очима по стелі, ніби пригадувала уривки слів, потім перепитала:
— Кизляр-ага Гасана з сералю — геть?
Потім з прихованою огидою попестила євнуха по гладкому плечу і зітхнула співчутливо.
— Гасан — якші [191]. Назлі-ханум не якші.
— Зовсім стерво. Голову собі заливає вином і нічого не тямить. От коли б ти, джаним, зрозуміла!.. Ох, що я вигадав! Таке... Ось сідай, послухай. Може, й зрозумієш, — з рішучістю людини, яка кидає в грі останню карту, заговорив Гасан і вказав Насті на подушку навпроти себе. — Хочеш стати зіркою сералю? Дружиною самого падишаха? Сісти високо-високо на престолі султанському? Щоб я, Гасан, падав тобі до ніг, як перед самим падишахом? І щоб Назлі луснула від люті, як жаба під слоновою ногою? Хочеш, ханум? Хочеш врятуватися від великого лиха? Адже ж тебе продано. Бачила ти товстого гpeкa? Це відомий маклер. Він купив тебе для Адріапольського санджака [192], безносого діда, що гниє від франкської хвороби. Він тебе заразить, і за два роки в тебе теж провалиться ніс. У п'ятницю прийдуть по тебе негри-носії. Спитай Фатьму, жінок.
Стара вже взяла завдаток. Отже, рятуйся, ханум, і врятуй мене разом з собою.
Настя затремтіла всім тілом. Від Назлі кращого не дочекаєшся, а тон в Гасана щирий, як у людини, доведеної до розпачу.
І раптом, забувши хитрощі, Настя схопила Гасана за руки і відповіла чистою татарською мовою:
— Іди, Гасане, до падишаха! Дій! Я зроблю все, що треба.
Південь жаркий, імлистий. Зелені хвилі Босфору. До біломармурової пристані Назлі-ханум мчить розкішний каїк з лакованого білого ясеня, вкритий пурпуровим килимом, на якому лежить огрядний і літній кизляр-ага. Негри-євнухи здалека помітили несподіваного гостя і вибігли назустріч, перш ніж каїджі причалив до сходів. Вийшла і сама Назлі-ханум, спираючись на двох кpaсунь-черкешенок, і зупинилася під портиком вілли.
Не відповідаючи на земні поклони євнухів, кизляр-ага вистрибнув з каїка і несподівано легким кроком рушив до господині з скринькою в руках, загорнутою в зелений шовк.
— Тінь аллаха на землі, непереможний наш падишах, — заговорив він вивченим барвистим стилем двірського вельможі, — послав мене привітати сестру свого діда, — хай буде солодким відпочинок його в садах райських, — і спитати, чи здорова мудра султана — хай спасе її всемогутній аллах від недуги і зла, як зберігає пальмова тінь в пустині свіже джерело серед своїх плодючих коренів.
— Хай буде благословення аллахове з джерелом одвічної правди, нашим непереможним падишахом, — низько схилила голову Назлі-ханум, ховаючи радісний блиск в зіницях. — Хай ллє він кров прахоподібних гяурів, як ллються у моря річки трьох суходолів його держави, і хай злітає слава його вище від хмар, подібна до орла, що дивиться просто на сонце: Я здорова і щаслива увагою падишаха.
— Хай буде мир і радість в прекрасній оселі твоїй, — вів далі кизляр-ага, — і хай прикрасять оці самоцвіти мудрий сніг твоєї старості, — подав він Назлі-ханум розкриту скриньку, де мінилася морозним розсипом діамантова діадема. — А ще наказав переказати тобі володар сходу і заходу, півдня і півночі, що завтра, за годину перед третім азаном, одвідає він тебе в твоїй віллі.
Назлі сяяла. Вона запросила кизляр-агу до вітальні, наказала подати найкращих шербетів і ласощів і частувала його, наче рідного сина.
Закінчивши з офіціальним дорученням, кизляр-ага почав весело і невимушено розповідати палацові новини і міські події, та незабаром попрощався з гостинною господинею і чемно запропонував Назлі-ханум залишити їй одного з євнухів приготувати падишахові його улюблені квіти і ласощі. Назлі радісно подякувала, і тільки-но відчалив каїк з кизляр-агою, звела на ноги свій палац. Почалося гарячкове прибирання і готування до зустрічі.
Ранок був ясний, прозорий і ніжний. Уквітчаний, напахчений, чисто вимитий палац Назлі-ханум з моря здавався фарфоровою мережаною іграшкою. На плоскій покрівлі його чатували негри-раби, щоб своєчасно сповістити про появу "Буцентавруса", султанської галери.
І ось з-за похмурого серальського мису виринули чотири чайки, наказуіочи зустрічним кораблям і каїкам звертати з дороги. За ними, розпустивши пурпурні вітрила, гордовитим казковим птахом виплив "Буцеитаврус" з цілою зграєю важких присадкуватих галер, струнких легкохідних сандалів і каїків з вибагливо різьбленими дзьобами носів. Ціла юрба яничарів та різної двірської челяді виповнювала їх строкатими халатами і чалмами. Соковитими яскравими фарбами вирізьблювалися вони на тлі імлисто-блакитного моря і стамбульського узгір'я під легким серпанком туману. А порошинки іскор спалахували у ласкавих аквамаринових хвильках, блискучо мінливих, як шовк.
Веселий і бадьорий сидів султан на кормі, покручував чорний вус і неголосно розмовляв з бустангі-башею [193]. Він милувався Босфором, барвистими вітрилами човнів, жадібно дихав морським повітрям, і було помітно, що якась жартівлива думка крутиться в голові молодого султана, і тому мружиться він і мугикає веселу модну пісеньку фрігійських матросів.
Назлі-ханум вже чекала високого гостя. Рабині-черкешенки підтримували її, бо вона ледве стояла під тягарем самоцвітів на грудях і плечах. Розкішна діамантова діадема з прозорим серпанком уквітчувала її колись гарну голову. Танцюристки з бубнами і китицями квітів, євнухи-музики і красуні-рабині з кошиками троянд мальовничо розсипалися за нею, ладні роздатися на два боки і пропустити почесного гостя. І наче рама з блискучого чорного дерева, облямовували всю групу нерухомі негри-євнухи, вишикувані вздовж колонад.
Коли передні чайки розійшлися в боки і "Буцентаврус" причалив до мармурової пристані, танцюристки змахнули прозорими шарфами і закружляли у вибагливому танці роєм барвистих метеликів. "Буцентаврус" кинув якір. З борту спустили на пристань східці, і скотився ними м'який, важкий вал килима, а назустріч султанові рушила Назлі-ханум, молитовно схрестивши руки на грудях перед "тінню аллаха". Вона зупинилася за три кроки від падишаха і впала перед ним ниць, а за нею попадали музики, рабині, євнухи і черкешенки з кошиками троянд.
— Вітаю того, чиї очі повертають світло сліпим, а видючих засліплюють своєю славою, — вимовила Назлі-ханум хрипким від хвилювання голосом.
Сурми і барабани вкрили її привітання.
Султан підняв стару бабку, поцілував її в чоло, але ті, що близько знали Османа, помітили, як гидливо стиснув він губи, щоб не відчути дотику до її драглої, густо напудреної шкіри, потім рушив до палацу.
Назлі-ханум перевершила саму себе. Розкішний бенкет чекав юнака-падишаха. На низьких круглих столах з бронзи і кутого срібла стояли десятки холодних і гарячих страв, фрукти. і ласощі.
Падишах весело жартував зі старою Назлі, пригадував дитинство і свої колишні пустощі та каверзи, ніби міжним і Назлі-ханум ніколи не пробігало жодної тіні.