Колись дивився я на природу живу й неживу, як на найдосконалішу картину, а тепер неначе очі змінилися: ні ліній, ні барв, нічого не бачу. Невже це почуття краси втрачене навіки? А я так його цінив, так леліяв! Ні… я, мабуть, тяжко згрішив перед Богом, коли так караюсь!"
Коли грудень і січень, що проминули в тяжких хворобах у брудній казармі, були для Шевченка порою тяжкого психічного гноблення, то, починаючи від лютого, його моральний стан почав значно поправлятися, весна ж 1848 року особливо була для нього щедрою на всякі вияви щирої приязні до нього з боку його вірних друзів. Перед Великодніми Святами дістав від панни Олександри Псьолівни оті зворушливі вірші, а від Лизогуба "писанку" – асортимент малярського приладдя й дві книги творів Шекспіра. Писав 7 березня Лизогубові:
"Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок Твій, щирий мій, єдиний друже. Так зрадів, що ще й досі не схаменуся: цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав, по тричі цілуючи кожну фарбочку; і як її не цілувати, не бачивши рік цілий".
Перефразовуючи його власні слова про "муку, яку може зрозуміти тільки справжній мистець", можна сказати, що мав тепер "радість, яку може зрозуміти тільки справжній мистець".
Але не тільки яготинські й седнівські друзі не забували його, – не менше ним опікувалися і за нього дбали й нові приятелі-земляки брати Лазаревські. Михайло писав із Петербургу, куди він виїхав, Федір – із Оренбургу. До Оренбургу приїхав весною і третій Лазаревський – Василь, призначений туди секретарем Комітету для боротьби з холерою, що насувалася на Оренбурзький край. Василь, якого Шевченко особисто не знав, писав йому:
"Уперве веду речі з Тобою, а віддав би і не знаю що, щоб оддать Тобі хоч що-небудь із того, що у чоловіка своє… може полегша Твоєму серцю, коли почує воно, що єсть іще один чоловік, що нудиться Твоєю годиною, як би рідною своєю".
Федір посилав приладдя й папір для писання, Михайло й Василь – книжки й сигари, що їх так любив і звик курити Шевченко. Михайло, побувавши й на Україні, переказував поетові привітання його знайомих-прихильників із Конотопа, що, як казав, "моляться за Твое горе", й оповідав про зворушливу сцену, коли в Києві до нього зайшов до заїзду (на Хрещатику) приятель Шевченка синдик Університету Глушановський і зараз скрикнув: "У самісінькій сій хаті жив бідний Тарас!" Брати Лазаревські раз-у-раз довідувалися про поетові потреби і старалися їх задовольнити. Михайло навіть нарікав, що Шевченко надто мало дає йому доручень. Посилаючи книжки, писав: "Серджусь я на Тебе, що не приписав нічого більше… Ради Христа пиши про все, чого бажаєш". Грошей за куплені для поета книжки й приладдя не хотів приймати.
А з грішми у Шевченка було вже недобре. З Петербургу привіз із собою 365 карбованців і то не асиґнаціями, а сріблом. Як на ті часи, це була дуже велика сума. Вона більше ніж удвоє перевищувала річну платню, яку б Шевченко мав у Києві на обох посадах – співробітника Археографічної Комісії та вчителя малювання в університеті, але він не вмів ні бути ощадним, ні розпоряджатися грішми і вже перед Різдвом усі витратив. Була й ще одна причина, чому вони так швидко розійшлися: необережно позичав. Позичив якомусь поручникові Бархвіцеві 65 карбованців і мав свідків, але цей негідник не тільки не віддав позичених грошей, а згодом просив іще начальство "поступить по всей строгости законов" із Шевченком за нібито фальшиву претензію, коли той про свої гроші нагадав. Але й безгрішшю зарадили приятелі. Присилали йому гроші і Василь Лазаревський, і приятель Єзучевський із Петербургу, й інші. Пропонував грошей поетові й Лизогуб, але йому Шевченко відписав у лютому, що їх у нього "ще осталося трохи". Мав надію і заробляти, коли дістане дозвіл малювати.
З військовою службою теж було трохи легше. Брутального п’яницю Глобу, що командував 3 ротою, заступив людяний капітан Степанов, і Шевченко не нарікав на лихе відношення до себе офіцерів. А проте ні співчуття, ні постійні прояви симпатії з боку друзів, ні очищення моральної атмосфери в відносинах службових не могли відігнати "тяжкої невсипущої нудьги", що на нього іноді нападала: "Цур йому, тому лихові, – писав Ф. Лазаревському уже в кінці квітня – а то ще щоб не заплакать! А іноді, далебі, доходить до того, аж самому сором. Та що ж? Нічого не вдію з проклятущою нудьгою".
Однією з найконечніших потреб його життя було мати книжки, на читання яких він завжди віддавав увесь свій вільний час. Задоволення цієї потреби було в Орській тяжким завданням. Уже в жовтні поет скаржився Лизогубові: "Читать хоч би на сміх одна буква, і тії нема". Була це, щоправда, гіпербола: книжки мав, але їх, як на нього, було мало. Очевидно, він швидко перечитував усе, що діставав від знайомих. Від Ф. Лазаревського дістав кілька томів "Отечественных записок" і "Русскую историю" Устрялова.
Лизогуба, Репніну й братів Лазаревських мало не в кожному листі турбував просьбами про книжки і зрештою забезпечив себе цілою невеличкою бібліотекою, де були насамперед такі письменники, що їх можна було знову й знову перечитувати. Попросив прислати собі Шекспіра, Лермонтова, Кольцова, Пушкіна, Фоми Кемпійського "Про наслідування Христа", "Выбранные места из переписки с друзьями" Гоголя, "Чтения Московского общества истории и древностей российских", що їх видавав Бодянський, друкуючи там передусім українські літописи. Ще в Орській поет діставав дещо з того, а чого не дістав в Орській, те надіслали йому пізніше на Аральське море. Разом із Біблією півтора року ці твори були його єдиною лектурою.
Початок експедиції на Арал
Наближався травень [1848 р.], і справа походу до Аральського моря поволі вияснялася. Приходили до Орської фортеці різні розпорядження, бо саме з Орської мала виступити експедиція в повному складі разом із військовим відділом, що мав забезпечити їй тяжку й дуже небезпечну дорогу. Шевченко ще в кінці квітня не знав, чи приділять його до експедиційного відділу, чи залишать. Міг старатися про те, щоб залишитися. Перспектива далекого походу через пустелю, скорбут і неможливість провадити реґулярну кореспонденцію з приятелями, як ми вже знаємо, були тими моментами, що його лякали, але він, як видно, все більше й більше схилявся до того, що краще таки йти в похід. Мав уже в квітні від когось відомості, що йому швидко "можна буде рисувать". На жаль, значну частину писаних до нього листів він змушений був у 1850 році спалити, і тому невідомо, хто саме і що йому писав про це. Тим часом справу цю розв’язано на Шевченкову користь в Оренбурзі без участи III Відділу, і це вирішило й участь його в експедиції.
5 березня 1848 року з’явився в Оренбурзі капітан-лейтенант О. І. Бутаков, офіцер Чорноморського флоту, учений географ-гідролог, що мав керувати експедицією для вивчення майже недослідженого перед тим Аральського моря. Бутаков ще в Петербурзі під час організаційних конференцій у військовому міністерстві не міг не поставити питання про укомплектування експедиції потрібними фахівцями. Обслідувати море мав він на двох суднах. Отже треба йому було ще другого гідрографа, кількох топографів та хоч одного природознавця й хоча б одного митця-рисувальника. Є всі підстави припускати, що Бутакову, якому найтяжче було знайти маляра-митця, що згодився б надовго виїхати в небезпечну й тяжку експедицію, ще в Петербурзі порадили використати Шевченка, – він був, сказати б, на місці.
Не один Брюлов знав про бажання Шевченка за всяку ціну дістати дозвіл малювати, – безумовно про це писав Шевченко й іншим митцям-малярам, своїм петербурзьким знайомим і приятелям. Коли взяти до уваги, що запитання III Відділу, чи заслуговує Шевченко на дозвіл малювати, прийшло раніше, ніж Чернишов устиг побачитися з Дубельтом, то можна висловити припущення, що запитання це було результатом розмов Бутакова про бажання використати в експедиції Шевченка, та й на "службове" рисування легше було дістати дозвіл царя. Добру характеристику Шевченка вислали з Оренбургу ще 20 березня.
Надходив травень, Бутаков уже закінчував будову великої шкуни "Константин", що її, розібрану, мав везти аж на Арал, і експедиція от-от мала вирушити, а відповідь про Шевченка з Петербургу не надходила. Бутаков розмовляв, мабуть, не раз про це з Обручевим, але той чекав, очевидно, відповіді. Тим часом наближався вже останній термін, – треба було справу так чи інакше розв’язати: без митця-маляра Бутаков не міг обійтися. 11 травня експедиція мала вже вирушити з Орської, куди звозили всі матеріали, інструменти й запаси.
Обручев знайшов вихід. Узявши до уваги ту обставину, що III Відділ ще 30 січня 1848 р. сам запитував його про поведінку і "образ мыслей" Шевченка і, очевидно, від доброї опінії (а вона була добра) узалежнював дозвіл Шевченкові малювати, Обручев фактично згодився на те, щоб Шевченка зробити рисувальником експедиції, але формально про це ніде не згадуючи. Він постановив перевести Шевченка до батальйону ч. 4, роти якого стояли в Раїмському форті, а комендант форту, приділяючи до морської експедиції людей, що мали служити на суднах Бутакова, мав приділити йому й Шевченка. Нічого не згадуючи про функції, що їх мав виконувати Шевченко, командир бригади ген. Федяєв надіслав 5 травня відповідний наказ командирові 5 батальйону:
"По волі командира корпусу прошу… рядового Тараса Шевченка, включивши в число двох сот людей, що виступають з ротою Вашого батальйону, якою Ви командуєте, виправити до лінійного батальйону ч. 4 в Раїмський форт, куди він переведений на службу, а тому із списків батальйону ч. 5 виключити".
З формального боку все було так зроблене, що й "вовк був ситий, і вівця ціла"; фактично ж Обручев на словах згодився дати Бутакову Шевченка як рисувальника, бо за рік Бутаков згадував про це навіть в офіційному папері, пишучи, що Шевченко "був призначений його високопревосходительством командиром корпусу для знімання видів у степу й на Аральському морі". 7 чи 8 травня прийшов до Орської цей наказ ген. Федяєва про Шевченка, а 9 Шевченко вже писав Лизогубові на Україну: "Прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий день приказаніє у поход виступать.