Та найчастіше в тих піснях ішлося про славних витязів, що в чистому полі перемагали чужинців-степовиків.
Коні іржуть за Сулою —
дзвенить слава в Києві!
І зараз, як і сто літ тому, степовики набігають на Руську землю, на зелені береги Дніпра і Сули, Трубежу і Сейму, і зараз, як і колись, погибає життя Дажбогових онуків... Чи ж буде тому кінець? І хто зупинить їх? Святослав? Рюрик? Володимир Переяславський? Чи Ігор Сіверський?
Славута зітхнув, поклав книжку назад у скриньку і сів до столу. Тут лежав розкритий десь на середині пергаментний зшиток. Ліва сторінка його була наполовину заповнена чітким напівуставом. Славута взяв гостро обрізане, розщеплене на кінці гусяче перо і, подумавши, почав писати:
"Кончак же стоял у лузі, його же єдуще по шоломені оминуша. Іниє ватаги, узрівше, удариша на них. Кончак же, то видив, занє утече через дорогу, і меньшицю його яша. І оного бесурменина яша, у нього же бяшеть живий огнь. То й того ко Святославу приведоша со устроеним огнем. Прочая же вся їх — оних ізбиша, а інех ізоймаша, а коні і оружіє многоє множество ополониша... Святослав, увидивша те Кончака біжавша, посласта по нім Кунтугдия в шість тисяч. Той же, гнав, самого не обрете, бяшеть, бо тала стопа за Хоролом..."
Тут прочинилися двері і служник сповістив:
— Боярине, прибув посланець... Великий князь велить тобі прибути не гаючись.
Славута кивнув головою.
— Іду.
Залишивши книгу розкритою до наступного разу, відклав убік перо і підвівся.
Святослав ніколи не проявляв до нього зверхності. Ще з дитячих літ між ними склалися рівні, дружні стосунки. Славута був одним з небагатьох, окрім княгині Марії та княжичів, хто користувався повною довірою і щирою дружбою князя.
У князівській хоромині, де збиралася боярська дума, вже сиділи найближчі до князя люди — його сини Всеволод, Олег та Володимир, воєводи Роман Нездилович та Тудор, по другий бік столу — князь Рюрик зі своїми найближчими воєводами.
Святослав указав на місце поряд з собою.
— Сідай, Славуто... Тепер, здається, зібралися всі, кому належить бути на цьому снемі, — і, обвівши пильним поглядом присутніх, тихо сказав: — Братіє! Минуло всього п’ять тижнів з того щасливого дня, коли ми погромили на Хоролі богопротивного Кончака. На жаль, нам не пощастило схопити його самого, подібно Коб’якові, і він, як сповіщають наші люди з Лубна та Римова, знову заворушився, знову збирає сили, щоб напасти на нас... Доки ж будемо терпіти це лихо? Чи не пора сильною збройною рукою перепинити шлях поганим на Русь?
— Пора, княже! Пора! — почулися голоси. — Не ждати, поки він сам, окаянний, прийде в нашу землю, а зібрати силу і самим піти в Степ!
— Ми теж так думаємо, братіє, з князем Рюриком! На цей раз підемо не на Сулу і не на Оріль, а до самого синього Дону, в саме серце Половецької землі!
— Для цього потрібні немалі сили, — докинув воєвода Тудор.
— Ми зберемо такі сили, яких ще ніхто з нас ніколи не збирав! Князь Рюрик підніме всю Руську землю та чорних клобуків! Володимир Глібович тільки й мріє про новий похід! Я завтра вирушаю у свої Верховенські володіння[59] — зберу там немалу дружину! Поїду водою по Десні — тож заверну в Чернігів до брата Ярослава і підніму його на цей похід! А потім — до Ігоря та Всеволода. Гадаю, і вони не відмовляться... Князь Рюрик, як мені відомо, уже послав гінців у Смоленськ до брата Давида Ростиславича, і я не сумніваюся, що смоляни припливуть Дніпром... Закличемо інших князів!.. Як бачите, ми поведемо справді велике військо, і на цей раз Кончака спіткає безславний кінець!
Всі знову дружно загукали:
— Так, княже! Тільки спільними силами! Захистимо Руську землю від поганих!
— Коли ж вирушимо? — спитав Славута. — Може, варто було б завдати половцям попереджувального удару, щоб ввести їх в оману? Скубнути — і назад! Хай думають, що це справжній наш похід і, відбивши його, хай розпустять свої сили! А ми тут як тут!
— Це розумна думка, — сказав Святослав і обвів оцінюючим поглядом воєвод. — А що, коли послати нам Романа Нездиловича з берендеями? Нехай цими днями зніметься і коротким, але сміливим ударом трохи полякає степовиків... Як ти гадаєш, Романе?
Наполовину берендей, воєвода Роман тріпнув смоляним чубом, відповів швидко, без вагання:
— Зроблю, княже! Два дні на збори — і гайда!
— От і добре! А ми виступимо десь наприкінці травня, коли будемо готові.
Всі погодилися з такою думкою.
Рішення снему було дуже важливе. Йшлося про велику війну, яка мала, коли пощастить, надовго відбити половцям охоту нападати на Русь. Та ніхто з учасників його і сном і духом не відав і відати, звичайно, не міг, що готує їм найближче майбутнє. А це майбутнє вже насувалося на Руську землю, і було воно неждане, грізне і криваве.
3
Князь Ярослав на честь брата, великого князя київського, звелів дзвонити у всі дзвони Чернігова. І поки Святославові човни приставали до причалу, поки веселий князь із Славутою сходили на берег, де стояв в оточенні бояр, ждучи їх, Ярослав, у синьому надвечірньому небі пливли і пливли урочисті передзвони і линули за повноводу весняну Десну, що нещодавно звільнилася від криги, на Чорну могилу, на Болдині гори і на всі кінці світу — на Красне, на Любеч, на Городню та Мену...
Невеличкий, ошатно одягнений, з рівно підстриженою бородою та хитринкою в карих очах, Ярослав широко розкинув руки і тричі, хрест-навхрест, поцілував брата в уста.
— Здоров будь, брате мій, великий княже мій! Твій рідний Чернігів радіє з твого приїзду і щиро вітає тебе!
Потім обняв Славуту.
— Учителю! Мій дім — твій дім! У ньому ти будеш найбажанішим гостем! Не гостем, а господарем, бо Чернігівська земля — твоя вітчизна, а мені хочеться, щоб ти відчував себе тут, як дома!
Ярослав умів бути гостинним, коли хотів. Умів і лукавим бути одночасно. І важко було визначити, коли він той чи інший.
Цю братову рису добре знав Святослав, тому відразу обірвав його медоточиві слова:
— Не гостювати приїхали ми, Ярославе, а по великому і важливому ділу завітали до тебе... То ж на пир нас увечері запрошуй — вихилимо келих за твоє здоров’я, але перед тим знайди годинку, щоб порадитись з тобою!
— Гаразд, брате, — схилив голову Ярослав.
Баскі коні швидко винесли їх на невисоку гору, де здіймалися могутні вали та дубові, потемнілі від часу і негоди стіни города. Позаду гарцювали молоді гридні з охоронного стяга Ярослава. Тисячні натовпи людей вкрили узбіччя дороги та навколишні горби. Кожному кортіло поближче побачити Святослава — переможця Коб’яка та Кончака. В’їхавши через Київські ворота в город, Ярослав відразу повів гостей до себе, усадовив за стіл, звелів подати сит та березового соку, а потім прямо, без передмов, запитав:
— Кажи, брате, що привело тебе нині до мене? Святослав усміхнувся в сиву бороду. Зацікавив Ярослава — кортить дізнатися. Таким він був і змалку — допитливим і разом з тим потайним. Сам хотів усе знати, а своїх думок нікому не довіряв.
— Ярославе, брате мій, княже чернігівський, — почав великий князь. — Степ усе дужче й дужче натискує на нас. Тобі відомо, якої шкоди завдають погані Руській землі, зокрема Україні Переяславській, твоєму зятеві Володимиру Глібовичу. Постійні напади поганих украй зруйнували і знекровили її! Села спалено, городи сплюндровано! Посульські городки, збудовані двісті літ тому нашим пращуром Володимиром, у багатьох місцях зруйновані Кончаком... Навіть на Київ та Чернігів зазіхає, окаянний!
Ярослав перебив його мову:
— Я все це знаю, Святославе, — сказав ласкаво. — Не розумію тільки, до чого ти вернеш...
Святослав перехилився через стіл і поклав свою гарячу долоню на твердий Ярославів кулак.
— Брате, замислили ми новий, третій, ще більший, ніж торік та взимку, похід на Кончака. У двох попередніх твоїх хоробрих полків, на жаль, не було. Сподіваюся, на цей раз ти приєднаєшся до нас і незмірно зміцниш наші сили. З цим і прибув до тебе, Ярославе! Що скажеш на це?
— Коли розпочнеться похід?
— Наприкінці травня або на початку червня.
Ярослав через братове плече глянув на невелику шкатулку, що стояла під протилежною стіною на низькій пузатій шафі, — в ній лежав лист від Ігоря з закликом узяти участь у весняному поході сіверських князів на Дон. "З ким же йти? Що робити? — подумав Ярослав. — Сказати Святославові про листа чи промовчати! Звичайно, краще промовчати! Адже Ігор застерігає, що похід буде тільки їхній, сіверський... Тоді з ким же йти? З Ігорем? Зі Святославом? Чи ні з тим, ні з другим? Може, краще залишитися дома, як уже робив не один раз? Хай вони воюють, а я прибережу сили? Це, мабуть, найрозумніше, що тут можна придумати... Святослав уже старий, — хто відає, коли Бог покличе його до себе? От і звільниться в Києві великокнязівський золотий стіл — а я тут як тут! Та не сам, а зі своїми могутніми полками! Звичайно, племінники, Святославові сини, так просто не поступляться Києвом, бо котрийсь із них — чи Гліб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав — захоче посісти батьківський стіл, та що вони вдіють навіть гуртом, коли мене підіпре вся могуть Чернігівської землі? Адже Київ нині не той, що був раніше, — не та сила в нього без Київської землі, яка належить Рюрику Ростиславичу... Ох, цей Рюрик! Сильний князь! Він теж захоче повернути собі Київ! Тоді я об’єднаюся з племінниками проти Рюрика! А ще ж Ігор з братією буде за мене! Цих треба тримати при собі, щоб було на кого опертися!.. Ні, тут треба не схибити! Брат братом, а своя сорочка до тіла ближча! Думай, Ярославе, передусім про себе!"
Мовчання затягувалося, і Святослав стиснув Ярославів кулак, спонукаючи його до відповіді.
— Ну? Чого ж мовчиш?
— А що говорити? — запитанням на запитання відповів Ярослав. — Я не проти. Приєднаюся! Як усі!
Святослав полегшено зітхнув, відкинувся на бильце стільця.
— Дякую, брате, дякую... Тепер і з Ігорем легше буде домовлятися, бо останнім часом, помітив я, ви з ним заприятелювали. Тож коли він дізнається, що ти йдеш, і сам піде без вагання...
Ярослав якось непевно усміхнувся.
— Звичайно, звичайно, — і швидко перевів мову на інше. — А тепер, коли важливі діла залишилися позаду, якраз упору сісти до трапези, бо вже час — княгиня жде... Прошу... Та й ви з дороги голодні, стомилися...
4
Ріки — найзручніші шляхи в такій безмежній низинній країні, як Русь.