Ха-ха-ха! Так кріпко, як цар з нами. Гадає, що старий Мазепа, свій розум виснажив, можна піддурити його... А старшини? Ті, як хлопчики нетерплячі. Забаглося їм шведа. Гадають, Америку відкрили. Підождіть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому місці поставив. Від Бог вдасть...
Третій раз хтось постукав у двері.
Гетьман встав.
Як же ті крижі болять...
Відчинив двері.
"Увійди"!..
Орлик.
"З чим приходиш, Пилипе?"
"Ваша милість спочили?"
"Трохи. Решта в гробі".
Орлик мовчить.
"Що скажеш?"
"Старшини"...
"Хочуть балакати зі мною. Поклич їх тут. Стривай! Хто там є?"
"Апостол, Ломиковський, Горленко". "Хай увійдуть!"
"Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввійшов? Знаю, знаю. І те знаю, що Інфлянт у Стародубі і де Карлова квартира знаю. І багато дечого ще".
Обезоружив старшин. Не знають що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо. "Цар, чи там Меншиков, народу у стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє — правда?"
"Правда, милосте ваша".
"І ви турбуєтеся?"
"Як же не турбуваться?"
"Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут".
"Не гніваємося, а журимося, милосте ваша",— перебиває Ломиковський.
"Гадаєте, Мазепа збожеволів".
"Того ми ніяк не гадаємо".
"Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню".
Дивиться на старшин. Ті опускають очі. Гетьман бере Ломиковського за ґудзик, приневолює голову піднести вгору. "Знаєте, що я вам скажу?"
Чекають.
"Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть, що хочете з собою. От що!"
Перестрашив їх, як дітей.
"Знаєте, до чого те все провадить?"
Мовчать.
"Бачили тих козаків, що супліки від своїх полків привезли?"
Притакують.
"Далеко ми такою дорогою зайдемо — правда? В регіменті мусить бути лад, послух мусить бути. Раз я післав якусь частину — мусить іти. Інакше — годі. Як послуху нема, то не буде й волі. Не захочуймо, до чого неспосібні. Слухаймо московського кнута — і пропадаймо".
Гетьман видимо хвилювався. Сів на ослін, рукою по столі тарабанив. "Скажіть самі, що мені тепер з тими людьми робити?" Дивився на них.
Апостол відкашельнув. "Послами від полків прийшли, послів не карають".
"Посли вони чи козаки мої? Ось як ви розумієте діло. Та не про них річ. А про ті сотні з полків, миргородського, лубенського і прилуцького, що я їх генералові Інфлянтові на підмогу післав, а вони до втікачів пристали і разом з ними вертають, супліки до мене вперед посилаючи? Супліканти!.. Як мені такі частини назад до армій приймати? Вони ж наказу не сповнили? Добре, як що ми не підемо з царем,— додав тихіше,— а коли б не те? Що сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така поведінка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не треба, бо він не цар і не король, а тільки гетьман. Я таким гетьманом не буду".
Замовк на деяку хвилину. Ніхто не перебивав, говорив далі.
"Я вам сказав, може, більше, ніж треба було, а вам ще мало. Палець подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажіть!"
Мовчали...
"Кажіть же бо!"
Не відзивався ніхто. Гетьман встав. Став серед світлиці, в колі старшин. Шепотом говорив до них: "Я вже вам подав пункти того договору, що стане між нами і королем шведським. Його вже, мабуть, вистилізував граф Піпер, може, хочете знати, до чого добалакався зі Станіславом? Будь ласка. І того не затаю перед вами".
Гетьман добув з похідної скрині, що під його ліжком стояла, універсал короля Станіслава: "Прочитай їм, Пилипе!"
Орлик прочитав, старшини заспокоїлися.
"Що ж, продає вас гетьман полякам? Нехтує православною вірою, заводить унію, народ шляхті в хлопи перестає?"
"Дякуючи Богові — ні",— відповів Апостол.
"Як же гадаєте? Довіряти Мазепі чи ні?"
"Кому ж довіряти, як не милості вашій?"
Дякували і хвалили його великий політичний хист.
"Коли гак, то чого ж ви тоді бентежитеся, панове?
"Журимося, як би нам скоріше зійтися зі шведом на кордоні і не пустити московського війська на Вкраїну".
"Лишіть журу мені. Або я вас проваджу, або шукайте собі другого вождя".
Попри вікно майнула чорна тінь. Їздець...
"Посланець якийсь".
"Так пізно".
"Може, від царя"...
Прощались з гетьманом і переходили до канцелярії. Не спішаться спати. Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в Гетьманщину ввійшов, а гетьман не спішиться назустріч.
Гетьман позіхає: "Які скучні, крім одного Орлика. Так він ще молодий. На кого ж я оставлю це велике діло, якщо Господь покличе мене на суд?"
Гетьманові робиться страшно. Забуває про чорну тінь, що пересунулася попри вікно. "Не піддаватися старості і втомі. Витримати на позиції аж до кінця. Не здавати її.
Покликав Кендзєровського.
"Хто там такий?"
"Царський посланець з письмом".
"Постели мені. Спати хочу. Не здужаю".
Кендзєровський стелить і допомагає роздягатися Мазепі.
"Що за чоловік цей посланець — не знаєш?"
"Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?"
"Хай підожде до завтра. Гетьман спить. Не велів себе будити".
"Це посол від царя".
"Хай буде і від двох. Гетьман недужий. Зрозумів?"
ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ
Блідий осінній ранок. Сонце не спішиться на небо. Не цікаво йому. Поля пусті. Чого не забрали люди, те столочили коні й вози. Кругом толока. Куди не глянь — дорога. Скрізь сліди коліс і кінських підков. Тут здохлий кінь, там лежить людський труп. Не позаховували ще. Будиться осінній день і позіхає. Нецікава земля.
Гетьман подзвонив. Увійшов Кендзєровський.
Підніми занавіску. Яка погода?"
"Мрячно. Засльотиться, мабуть".
"Посланець де?"
"На квартирі".
"В кого?"
"В генерального писаря. Покликати?"
"Ще час. Подай мені води".
Гетьман миється і снідає.
"Що в таборі нового?"
"Як звичайно".
"Бешкетів не було?"
"Дрібні. З утікачами біда. Тисячі їх напливають".
"Зі стародубського полку?"
"Так, ваша милосте".
"Що кажуть?"
"Шведів хвалять, нарікають на Москву".
"Стара пісня. А більше?"
"Шведські прокламації показують".
"Та-ак? Які ж вони".
"Гарні. Нашою мовою, всякому зрозумілі. Шведський генерал Лягеркрона заспокоює наш народ. Обіцяє не робити кривди. Пише, щоб бургомістер з лавниками вийшов до нього зі Стародуба на розмову. Обіцяє платити за все дзвінким грошем".
"Цікаво. Поклич посланця".
Входить молодий ротмістр, б'є чолом і подає лист. Гетьман лежить. Голова перев'язана мокрою хусткою, рука дрижить. Біля нього Орлик. "Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспішаючись читай... Голова мене болить... Лікар де?.. Чому ще не прийшов?" — Гетьман хвилюється.
"Лікаря поклич!"
Орлик лист біля гетьмана на крісло кладе і виходить. Гетьман ротмістрові рукою знак дає: "Будь ласка. Сідай!"
Посланець вибачається, що лиш за першим разом сідає на краєчку крісла біля вікна.
Приходить хірург. Змінює мокру хустку, прикладає щось до боку. Не вгодив. Гетьман нервується. "Геть!"
Царський посланець уважно кожне слово, кожний рух нотує собі в тямці.
"Читай же бо, Пилипе!"
Орлик розломлює велику печать і читає царське письмо.
Цар гетьмана закликає до себе негайно. Пише, що хитрий швед замість на Москву несподівано на Україну звернув. Гетьманові треба до царського війська з усіми своїми силами прибувати. Козацька кінниця переслідуватиме неприятеля ззаду і нападатиме на його обоз. Гетьман стане на її чолі й буде заправляти тими "дєйствіями".
Гетьман слухає царського листа й усміхається гірко. Йому тепер на коня?
Царський посланець притакує головою. Він, мабуть, теж не може собі уявити Мазепи з мокрими хустками і плястрами, як він сидить на коні і турбує ворога на тилах.
Орлик читає далі. Цар сповіщає гетьмана, що Шеремет'єв і Меншиков "сь русскимь войскомь находятся близь Стародуба, готовьіе встречать идущаго вь Малороссію непріятеля".
"Хай Бог допомагає їм на добре діло. Жалію, що участі приймати не можу і, мабуть, побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив... Коли б я тепер особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь ,дабьі на сіє время внутреннее между здешнимь непостояннымь народомь не про-изошло возмущеніе'... Так і напиши його величеству, Пилипе... Що ж там далі? Читай!"
Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі й підносить брови вгору. "Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хворий. Насилу слухаю. Болить".
Орлик читає "радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного в кровопроливній нічній битві при участі самого царя. Лєвенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з пушками і хоругвами. Обоз у руках побідників. Лєвенгавпт з недобитками втікає, без усяких припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські"...
Орлик складає лист і зі страхом дивиться на Мазепу. Той лежить недвижно, як труп. Хустка насунулася на очі, уста сціплені, не дихає. Царський посланець встає, витягає шию в напрямі ліжка, ніби питається: "що тепер?"
Орлик навшпиньках виходить зі світлиці і кличе посланця за собою. "Хірурга! Скоро до гетьмана хірурга, хай негайно іде з п'явками і банками, з блюментростовою мастю!" — дає накази в сінях, а до посланця говорить: "Не дадуть чоловікові спокійно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп".
"Його величество не знав, що з Іваном Степановичем так погано. Доповідали, що це проходячії болі, що він так цілі роки хворіє".
"Проходячії болі!.. Вмерти чоловікові не дають. От що".
"Жаль такого доброго й розумного гетьмана. Доложу його величеству цареві".
НОВИЙ НАКАЗ
Сильно стривожила гетьмана Мазепу вість про царську побіду під Лісним. Вісім тисяч шведів полягло на полі бою, а майже три попалося в полон. Ось що значить хоробрий вояк. Гине, а не здається.
Тим і потішився гетьман. Не міг зрозуміти Карла. Чому він на Лєвенгавпта не заждав. Були недалеко від себе, тоді, як Лєвенгавпт стояв біля Шклова. Сполучитися і вдарити на москалів. Чому він того не зробив, а несподівано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Україну? Поверх десять тисяч втрати, а як до того додати мало що не 15 тисяч козаків, котрих гетьман приневолений був послати останніми часами цареві, так вийде втрата тисяч 25! Це вже не жарт, це дуже змінює рахунок — перехилює важку на бік Петра.
Розуміють це гетьманові старшини.