Повія

Панас Мирний

Сторінка 45 з 99

Потім він звернув набік; не личить стояти прямо: сонце ніколи не спада на землю, а скільки до нього моляться людей на світі!.. Він не то щоб їх обминав, а поміж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх ігри та забавки, насміхався над їх замірами. Його боялися й жаліли; боялися його гострої мови, жаліли красної вроди, що так рано довідалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кінця-краю таємним догадкам і ще таємнішим надіям! Кожній думалося: а що, як то я? І кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такі, що й бісики перед дзеркалом учились пускати... Та не туди стріляли його очі, не туди оберталось серце: не на непочатий моріжок польових квіток, а на підпушену грядочку огородних лілій. Молоді панійки розважали його сум — велику тугу, від їх погляду загорялися його похмурі очі, тіпалося і билося гаряче серце.

Як тільки приїхав він, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович радніший мати свого брата на квартирі: разом вони на службу йдуть, трохи не разом і з служби вертаються; хата зайва е — чому ж його не пустити доброго чоловіка, коли він дає ще до того й добрі гроші. Пистина Іванівна ще більше радніша була такому квартирантові. Антон Петрович і старий, і підтоптуваний, і все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорій Петрович і чорнобривий на лихо удався, і веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову — так легко, так любо з ним говорити. І обхідчастий та принадливий: не пройшло й трьох днів, а мов він у них зріс і викохався; і слуги до його зразу привикли; і Івась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Іванівна, дивлячись на нього, як він загравав з Івасем після обіду, глибоко зітхала. Вона гадала в той час про свої молоді літа, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги... "І от же не підвернувся тоді такий! А тепер — он яке опудало лежить і сопе! — думала вона, дивлячись на чоловіка, що спочивав після обіду. — Он який крикун вистрибує! — переводила очі на сина, та чує — й під серцем щось ворушиться. — Уже ж що там не буде, а кумом він буде!" — рішила вона.

Через півроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Іванівна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?

— За кумом нічого бігати, коли кум у хаті, — жартівливо промовила Пистина Іванівна, указуючи на Григорія Петровича.

— Од хрестин гріх одказуватися, — одмовив той.

Кумою Антон Петрович давно вже намітив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгірше вона любила і на зубок стороннього узяти; звісно, як у гостях та поміж своєю компанією — не сидіти ж зціпивши зуби!

— А хрестити візьмемо молодого попа, — знову рає Пистина Іванівна чоловікові. — Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, він так бідує. Та разом і матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.

Хрестини, іменини, похорони ніколи не справляються без бенкету: зійдуться чужі люди, треба діло зробити, треба й побенкетувати. Колись ті бенкети цілими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а тепер більше між прихильними знайомими.

На сей раз Антон Петрович запросив близьких собі: Книша з жінкою — високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду — лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав він свою жінку — огрядну та товсту панію, велику товаришку головихи; прохав він і голову, й Селезньова, та голову якесь діло задержало, а Селезньов поїхав на села містки оглядати.

У призначену неділю звечора зібралися запрошені гості, посідали, ведуть Звичайну розмову — хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось і він, та ще й не сам — з матушкою.

— І чого? — спитала секретариха з поліції, хитнувши головою.

— Скажіть же, — додала секретариха з суду.

— І їй сюди треба! Ішла б у машкарад скраю водити! — увернула головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.

Попадя увійшла в гостинну наряджена та надушена, її гарне шовкове плаття злегка шамотіло по долівці, цвітний пояс, наче райдуга, перевив тонкий та стрункий стан. її біла, наче виточена, шия ще здавалася білішою від чорної шовкової матерії, що так гладенько облягала її круглі плечі і високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжці блищав на шиї, як зоря; невеличкі сережки грали дорогими камінцями; на рожевих пальчиках і синіли, і червоніли перстеньки; личко молоде, рожеве; волос чорний, у кучерях; голубі оченята з-під чорних брів, наче квітки ті, горять-усміхаються.

— Нарядилась, а їсти, кажуть, нічого, — припавши до Рубчихи, промовила секретариха з суду.

— Підіть же! — одказала та.

Головиха тільки сплюнула і припала до блюдечка з чаєм. Попадя, уступивши в гостинну, привітно поклонилася усім. Пистина Іванівна напрямилася стріти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як ясочка, бігала від одного до другого, хапалася за руки, міцно здавлюючи їх, трусила; з жінками цілувалася. Личко її горіло, очі грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. І защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й до гостей; чула, що говорили чоловіки в другій хаті, і з ними вона перегукувалася своїм дзвінким голосом. Бажаючи побачити народжену, кинулася в дитячу, обцілувала червоне личко Маринки, витерла губи білим пахучим платочком і метеликом ускочила знову у гостинну.

— А хто ж кумом? — спитала.

Пистина Іванівна підвела кума, познайомила.

— Я десь вас бачила, — сказала вона, стрільнувши на нього очима.

— На улиці, може, — відказав він, вклоняючись.

— Ні. Ви не з губернії?

— Доводилося й там бути.

— То-то. — І вона заторохтіла про губернію. — Там-то хороше, там-то весело! Садки, клуби, маскаради.

Григорій Петрович зрадів новій знайомій. З одного города — у них зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела і тепла розмова зачалася між ними.

— Хльорка! — тихо промовила Книшева жінка.

— Та ще й губернська, — додала секретариха з суду. Головиха зачмихала і вилила з блюдечка чай на себе.

— Плаття! плаття! — загукала секретариха з суду і кинулася за ганчіркою.

— Нічого, — заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового плаття краплі чаю, а в душі лаяла і попадю, і секретариху.

— Бачите, що тут за люди — якась звірота, — прошептала, повертаючися до Григорія Петровича, попадя і, зітхнувши тихо, додала: — А ти живи між ними та ще й вибери подругу собі.

— То ви не подругу вибирайте, а друга, — одказав він їй.

— Друга? — скрикнула вона, і блакитні очі її аж посиніли. — О-о, я знаю вас, мужчин. Ви всі єхидні такі, коварні... У-у-у!..

І вона так утішно засовалася, посварилася рукою, так чарівниче заграла очима, що якби не було нікого, Григорій Петрович так би й припав до її ручки.

— Всі? Невже всі? Мало ж ви знаєте нас, коли так, — одказав він буцім покійно.

Попадя глянула йому у вічі, пильно глянула... Ще хвилину — і він, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила від нього, підійшла до Пистини Іванівни й заторохтіла про щось із нею... Його серце зразу так нестямно забилося.

"Ану, потягаємося, чия-то візьме", — подумав він, скребучи бороду.

Тут почалися хрестини. Усі осталися в гостинній, тільки хазяйка з попадею вийшли в дитячу.

— Не по кумі куму вибрали, — промовила вона, зазираючи у вічі Пистині Іванівні.

— То, бачте, головиха. Обійти якось було ніяково. Зяаете наші звичаї, — виправлялася Пистина Іванівна. — А кум — наш квартирант. Попадя мала щось сказати, та тільки очима заграла.

— Ваше ймення? — червоніючи, спитала Пистина Іванівна.

— Наталя Миколаївна, — одмовила попадя. — Тільки ви мене так не зовіть, зовіть прямо Наташа. — І вона кинулась обнімати та цілувати Пистину Іванівну.

"Дівчинка!.. їй би ще тільки гуляти та в кукли грати, а не попадювати", — подумала Пистина Іванівна.

Після хрестин чоловіки одрізнилися у другу хату, засіли за карти. Жінки зосталися з одним кумом у гостинній. Пистина Іванівна часто вибігала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою більше мовчали, слухали, як торохтіла попадя з Григорієм Петровичем; а вона ні на хвилину не вгавала: то гудила порядки тутешні, то згадувала губернію і зітхала. Григорій Петрович ішов їй навпаки — дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гніву! Припухлі устоньки, мов рожева квітонька, розкриваються, блищать білі та рівні зубенята, щоки криються краскою, а очі горять-палають.

— Циндря то вона циндря, а дивіться, яка вродлива дуже, — промовила головиха на ухо секретарш! з суду.

— Що та врода? — одкопиливши губу, одказала та. — Хіба на те, щоб другим на шию вішатися? Чи бачите, як заграє!

— І сраму їй немає, — увернула Книшева жінка. — Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небійсь, то й заціпило їй.

Тут саме Пистина Іванівна кликнула нащось Григорія Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жінок.

— Ви не скучаєте? Ми тільки з Григорієм Петровичем і говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.

— Та тільки ж вас і чутно, — прошептала Книшева жінка.

— Ми на вас, серденько, дивлячися, радіємо, — уїдливо промовила секретариха з суду.

— Давайте у хванта грати, — крутнулася попадя.

— Ні за що нам хвататися, — з усмішкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.

— Не хочете? — спитала попадя.

— Не хванталися ми змалку, а на старість пізно учитися, — знову промовила головиха.

Попадя закопилила губу і, пройшовшися по гостинній, повернула в хату, де чоловіки у карти грали.

— Бачили, як носом закрутила, — штовхнула секретариха головиху.

— З'їла облизня! — промовила Книшева жінка.

— Мені у хванта грати... — обізвалася головиха і, схилившись набік до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собі зареготалася. Товсті та круглі, вони, наче кавуни ті, хиталися то на той, то на другий бік, одна одну штовхаючи: широкі їх обличчя від реготу ще більше ширшали, займалися краскою, поливалися слізьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них і собі якось кисло усміхалася.

Тим часом попадя підійшла до чоловіка.

— Що, везе тобі? — спитала вона, припавши на його плече.

— Ве-е-зе-е! — розтяг той.

42 43 44 45 46 47 48