Баланда

Анатолій Шиян

Сторінка 45 з 48

Прохор легко піднімав на плечі великі мішки з картоплею, зносив їх до човна. Віра й сестра Марія визбирували з городу гарбузи.

Прохор сів потім за весла, поплив рікою, а вслід йому потай дивилася Зінька. В очах її було стільки болю й муки, що вона уникала зустрічатися поглядом з Ольгою, щоб не розкрити перед нею свого настрою, своїх стривожених дум.

Надвечір вся картопля була викопана й зібрана в мішки, залишилось на городі тільки соняшничиння. Нехай сохне. Колись, вільним часом, прийде сюди Зінька, позламує його, принесе кілька в'язок додому — згодиться паливо на зиму.

— Може, й ми, Зінько, картоплі напечехмо?

— Сірників не взяли.

— Ля дістану... Бачиш, скільки багать навколо.

Ольга позичила в сусідів сірники, розпалили багаття, накидали в нього картоплі, але поласувати Ользі не довелось, бо прийшов сюди заклопотаний Єгор Шульга.

— Добре, що розшукав тебе. Збирайся, Ольго. Тебе ждуть.

— Хто?

— З окружкому якісь там прибули...

Ольга бачила, що Єгор чимсь невдоволений. Глянувши йому в очі, вона .розгадала причину того невдоволення й усміхнулась.

— І коли вже я тебе відучу... Знову ревнуєш?

( — І зовсім не ревную,— сказав Єгор, одвівши погляд.— Нахабний якийсь. "Ми,— каже,— з нею разом працювали... Я їй — найкращий друг". А може, вій такий друг, що я б йому показав дорогу назад! Друг!

— Скажений ти, Єгоре. А говорили вони тобі, чого прибули?

— Не говорили, та я й не розпитував...

— Зараз про все дізнаємось. Ну що ж, Зінько, доведеться тобі самій побути на городі.

— Я залюбки побуду. Трохи втомилась, то відпочиватиму, а за тим картопля спечеться. Побачиш батька, нагадай йому про підводу.

— Добре. А печену картоплю я дуже люблю. Прийду їсти.

— Якщо оті друзі не затримають.— І Єгор махнув рукою Зіньці. Бувай, мовляв.

Ольга взяла його за руку, і обоє вони пішли понад берегом, а на них дивилася Зінька й думала:

"Ось у них є щастя... Люблять одне одного, і ніщо, і ніхто їм не заважає любитися. Рада я за них. Під Новий рік справлять комсомольське весілля і житимуть, діток матимуть".

Згадка про дітей різонула Зіньку по серцю, наче доторкнулась вона ненароком до глибокої, ще не загоєної рани.

Надокучливо минав час. Зінька підкладала в багаття сухе бадилля і спостерігала, як швидкі гарячі язички спритно просочувались між сухими стеблинами, з'єднувались між собою, курілись димом і спалахували потім жарким полум'ям. Такими ж жаркими в ці хвилини були думки Зіньки, тільки обпікали вони не стеблини, а душу, завдаючи їй ще нових страждань.

"Чому? Ну чому навіть не глянув на мене? А я ж його давно не бачила, давно не розмовляла з ним. Невже все так швидко забув, і його не мучить совість, і йому зовсім не шкода мене? А як він мене колись голубив, які слова ласкаві говорив, і все те минуло, мов сон... Наче того й не було зроду".

Зінька вигребла паличкою з жару кілька чорних готових картоплин і, обпікаючи пальці, взяла одну з них у руки, обчистила. Гаряча корпчиево-жовта корка захрустіла на зубах.

Сонце схилялось до обрію, а на город не з'являвся ні батько, ні та підвода, яку він мав найняти. Чи той візник десь забарився на своїй роботі, чи, може городину перевозить іншим людяхМ та не впорався вчасно й приїде, можливо, тоді, як звечоріє зовсім.

Все одно Зінька буде його ждати. Ще раз, а може, й двічі Прохор припливе човном. А що це там роблять Віра з Марією?

Вони вкривають бадиллям мішки з картоплею, гарбузи, качани капусти і йдуть додому.

"Значить, сьогодні не буде тут Прохора,— думає Зінька, і тривога стискає їй груди. Та ще жевріє надія.— А може, буде? Як добре було б, коли б приїхав він човном. Може, він боявся зі мною привітатись тому, що могла те.все помітити Віра, а не буде дружини — він підійде до мене".

Зінька вже не зводить з річки очей. І те, що надворі вечоріє, не страшить її. Навіть приємніше буде зустрітися з ним, коли зовсім стемніє, щоб жодна душа не помітила їхньої зустрічі.

Все менше на городах і людей, і вогнів. Засвітилися в небі перші зірки.

"А може, й мені вкрити картоплю бадилляхМ та піти додому, дізнатися, в чому справа, чому не прибув сюди батько?" Зінька хотіла було вже здійснити свій намір, коли це зашелестіло соняшникове листя і на межі з'явилася знайома чоловіча постать.

— Зінько!

Перехопило подих, не могла вимовити й слова, тільки очі дивилися на нього жадібно, тільки серце ладне було вирватися з грудей і птицею полинути йому назустріч.

Він підійшов до багаття.

— Картоплю печеш?

— Спекла... Може, почастувати?

Зіньці добре, що він прийшов нарешті до неї, але ждала вона іншого. їй хотілося, щоб він, як і раніше, обняв її, приголубив, запитав про здоров'я, поспівчував горю, що спіткало її. А те горе мусило вразити і його, завдавши жалю, а може, й каяття.

Та Прохор не обняв її, а сів коло багаття, підклав сухого бадилля. Полухм'я збільшилось, освітивши його лице. Зінька помітила, що він схуд за цей час. На нього тягнуло димком, і Прохор одганяв його рукою, мружив очі, але не пересідав на зручніше місце.

— Я знаю все... І як ти з яблуні впала, і як хворіла потім, і як тебе рятували в лікарні. Ти, Зінько, пробач, що не міг тебе тахМ навістити.

По тому, як говорив він ці слова, не дивлячись їй в очі, по його журно схиленій голові, освітленій полум'ям багаття, Зінька відчула, що він щиро жаліє її; жаліє тільки — чи ще й любить хоч трішечки? Саме цієї любові чекала вона від нього, збентежена, сповнена якогось передчуття й надії.

А він поки що мовчав. Мимоволі пригадалася зустріч, коли він кидав у неї слова, мов каміння, і слів тих, і образи тієї, мабуть, довіку їй не забути.

"Ні, забула б усе, витравила б з свого серця образу і ніколи б не нагадала йому про те, коли б же він знову став таким, як раніш, і так любив мене, як раніш".

Зінька пам'ятає зустрічі світлі, коли їй здавалося, що більшого щастя не існує в світі, більшої радості немає на землі. То були найкращі дні в її житті. Невже їх втратила вона навіки? Невже їм вороття немає й не буде?

"Прохоре! — хочеться крикнути їй, кинутись до нього, впасти йому на груди, відчути знову тепло його ніжної долоні.— Прохоре, не губи мене... Пожалій, бо пропаду я з журби за тобою!"

Але Зінька кріпилася, Зінька ждала, що він їй скаже сам.

— Хочеш, Зіню, я допоможу тобі картоплю перевезти. Човен у мене добрий... Заберу там у себе трохи, а потім твою городину навантажу. Хочеш?

— Прохоре... Ти не про це хотів говорити зі мною. Я чую серцем. Чому мовчиш? Чому криєшся від мене? Говори все, що в тебе на душі. Я зрозумію...

— Зіню! — промовив він ГОЛОСОІМ, в якому звучала тепла нотка.— Зіню, мила ти моя, люблю тебе й досі, але ми мусимо розійтися... Назавжди... Я слово дав дружині. Та й чоловік твій незабарохм повернеться. Треба наїм припинити... Нічого не вдієш... Забути треба все, що було між нами.

Краще б не говорив він їй цих слів, не вбивав останніх її завітних мрій.

— Як забути? Хіба можна забути щастя? Іди від мене... Іди, Прохоре, мені легше буде.

Прохор підвівся па ноги, зітхнув важко, сказав:

— Прощай, Зінько...

Вона не в змозі була вимовити й слова, тільки дивилася, як круті плечі його зачепили соняшникове шорстке листя і загубилися в ньому. А дорогою, поскрипуючи немазаними колесами, наближалася підвода, на якій пізнала Зінька свого батька.

Догоряло, вкривалось сірим попелом і поволі згасало багаття, ховаючи в гарячих жаринах добре спечену картоплю.

Дивний сон приснився Аркадію Павловичу, і він ніяк не міг його розгадати. Наче він, молодий та дужий, їде па сивому гривастому коні, а слідом за ним біжить у самій білизні Карпо Нехльода, благає зупинитися, але кінь не підкоряється, мчить ще швидше. Та раптом перед ним — провалля, глибоке, темне, страхітливе. Кінь зводиться на диби, а він, старий Шумейко, не втримавшись, летить у ту безодню і прокидається від страшного сну.

Занепокоєний вийшов Аркадій Павлович у сад. На доріжках і на вогкій від ранкової роси траві лежало вогке мертвіюче листя. Воно опадало без вітру — листок за листком, все більше оголюючи дерева.

"Ну до чого цей сом?" — думав старий Шумейко, і на душі в нього було тривожно, бо він вірив у сни і вважав, що дивний сон має принести йому якесь нещастя. Але яке? Коли? Від кого? "Може, щось трапилося з Карпом?"

Пригадалась йому зустріч із зятем на побаченні в повітовій в'язниці, де Карпо відбував кару.

Дуже схуд зять, заріс бородою, став на вигляд страшний, мовчазний і злий. Він сердився на дружину і на тестя, дорікав, що ніхто до нього не навідується, не приносить передач.

Аркадій Павлович обіцяв підтримувати зятя харчами, але ось минуло два місяці, а ніхто не провідав засудженого. І почуття сорому ворухнулося в душі Шумейка.

"Треба буде послати Прохора або Марію. Нехай щось одвезуть йому. Може, колись він іще мені пригодиться. А сон не простий. Певне, щось трапилося з Карпом".

Та сумніви його розвіялись, коли на подвір'я увірвався захеканий Демид Плахотка. Наче шпичака хто загнав одразу в хазяйське серце. Кожного разу поява цього мірошника приносила нещастя чи великі неприємності.

— Хазяїне! Ви вдома?.. Ви нічого не відаєте, нічого ще не знаєте?

Аркадій Павлович, насупивши брови, ждав. Само собою почало смикатися повіко, блідло лице.

— Я так і думав: хто вам про це скаже — Рубан, чи Кіндрат Олійниченко, чи, може, старий Шульга, а чи Головатий? Всі б вони за горло вас схопили, бо заздрять вам, багатству вашому. Я знаю...

— Говори! — ледве стримуючи злість, наказав Шумейко.— Говори одразу все. Не дратуй!

— Що говорити, хазяїне? Треба захищатися від них, треба рятувати своє добро.

Старий Шумейко ще більше зблід. Очі його вже засвічувались холодним блиском невгамовної люті, дужче смикалось повіко, зводились на переніссі густі, кущуваті брови.

— Всі вони там?

— Усі, хазяїне. Та не самі... Якісь представники з міста, і міліція там, і Ольга Ярош там. Господарюють, наче у себе вдома.

— Прохоре! — закричав старий Шумейко голосом, якого ще ніколи не чув мірошник.— Прохоре, до млина!

Прохор з'явився на ганку в той момент, коли оскаженілий батько, стиснувши великі жилаві кулаки, рушив з двору, сліпий у своїй безтямній жадобі відстояти своє добро.

Ще здалеку Шумейко помітив на подвір'ї млина гурт людей. Немов коршак, вдивлявся він далекозорими очима, пізнаючи всіх, про кого розповів йому мірошник.

42 43 44 45 46 47 48