Там хай буде, що буде, — забутися!
Нагодився Костянтин Васильович, і Леся почала одягатися. Думала вийти хоч перекусити що-небудь. Накинувши пальто, вона ще раз підступила до хворого, наче надивлялася на нього востаннє. В цю мить Сергій розплющив повіки. Сп'янілі від болю очі якийсь час нерозуміюче гляділи на неї. Раптом у них з'явилося щось подібне до страху.
— Ні... Ні... — замотав головою, — зостаньтеся... Не можна було без жаху слухати це хрипіння. Ларису Петрівну охопило передчуття біди.
— ...не ходіть, — Мержинський силкувався підвестися, та батько утримував його. — Прошу вас... зостаньтеся.
— Я коло тебе, сину, — обізвався Костянтин Васильович, — нехай Лариса спочине.
Хворого мовби пересмикнуло. Він заплющив очі і нетерпляче замахав руками. Щось хворобливо-дитяче було в цій його поведінці.
Старий устав. Дві дрібні сльозини заблищали на його віях. Не витираючи їх, Костянтин Васильович подивився на Косачівну. "Робіть як знаєте", — говорив той німий погляд. Жаль здавив Лесине серце. "Чи він винен? Хіба винен батько, засліплений любов'ю до своєї дитини?"
— Костянтине Васильовичу, ходіть спочиньте, — сказала благально, — коли що, я покличу. — І почала роздягатися.
— А... — він ніби забув, про що хотів мовити, потер долонею лоба і раптом, збагнувши, спитав: — А як же вечеря? Ви ж голоднісінькі.
— Нічого. Коли можете, приготуйте, будь ласка, чай.
— Чому ж? — пожвавішав старий. — Я зараз... хутенько.
Коли батько вийшов, щось подібне до зітхання вирвалося з Сергієвих грудей.
— Не треба так, друже, — лагідно обізвалася Леся Бліда, смертельно втомлена, сіла побіля хворого, погладила напахчене волосся. Сергій принишк, жодним м'язом не реагуючи на пестощі. Проте вони не були йому байдужі, вони нагадували йому щось давнє, безмежно далеке. Але незабутнє. Краєм свідомості, що з кожним днем гасла, мов покинуте вогнище, він інколи бачив те "безмежно далеке". І тоді, як от зараз, воно з'являлося то худеньким хлопчам, що ніяк не встигало за швидкою в ході матір'ю, то широким розлунням гудка на лісовім полустанку, то тихим, ніби озерне плесо, літнім світанком...
Гарячі сльозинки зросили сухі, запалені очі. Сергій зрадів їм. Як давно він не плакав!.. Значить, він ще живе, відчуває.
— Пам'ятаєте, Лесю... — ворухнув спраглими устами.
Вона не відізвалася, рука її застигла на подушці. Мержинський повернув голову, глянув: Лариса Петрівна, спершись на ліжко, дрімала. Солодка радість на мить витиснула усі його болі. На одну лише мить. Бо наступна гарячим клубком застряла десь у горлі, сперла повітря і почала давити. Як не силкувався стримати кашель, щоб не сполохать її, все ж вибухнув ним, застогнав.
Леся кинулась.
— Ой, що це я?
Схопила і піднесла йому склянку.
— Знаєте, Лесю, — поглядом потягнувся до неї, як відкашлявся, — я згадав... пам'ятаєте... оту галявину... з ромашками... над дорогою... — Голос ледве вловимий, щоб почути його, Лариса Петрівна нагнулась. — Багато-багато ромашок...
Аякже! Вона пам'ятає, вона нічого не забула з того літа у Зеленому Гаю. Не забула й ромашок. Густих-пре-густих! Ніби хто навмисне насіяв їх над самісіньким шляхом. Вони ще посиділи там, у тих п'янких, чарівних пахощах. Був полудень. Обіч дороги шелестіли перевиті берізкою та утикані волошками жита, а ромашки, мовби хмариночки, пливли попід житами. Білі-білісінькі!.. Чи вони всміхалися сонцю, чи сонце їм. Сміх бринів — лився з душі в душу.
— Так, то було щастя, — прошепотіла Леся, а в думці додала: "І я житиму ним. Житиму спогадами про нього, пахощами квітів, які ти любив і не долюбив". — Сергію, ви плачете? — помітила його сльози. Вони скотилися з вій і ніяк не могли випасти з глибоких очниць.
— Ні, вам здалося...
— Може, вам прочитати що-небудь? Чи зіграти? Мержинський заперечив:
— Нехай... пізніше.
Сьогоднішня розмова, солодкі спогади, видно, дорого йому обійдуться. Сергій відчував, як усі його клітини поволі просотуються болем. Він тримався, але дедалі опір слабшав і слабшав. Ось уже запекло в пролежнях, гостро зашпигало в ногах, у суглобах... Полум'я підбиралося вище й вище, і нічим ставало дихати; Сергій стрепенувся, наче хотів збити те полум'я, а воно вдарило ще тугіше, загоготіло, і він спалахнув, ніби суха гілляста ялиця на ватрі.
— Ой... гасіть... — забився в гарячці, — ромашки... ромашки... гасіть.
Набряклі від нерухомості ноги випросталися з-під ковдри і заметляли холошами" їй важко було стримати це палаюче тіло, що безпорадно тіпалося і от-от могло рухнути на підлогу. Ларисі Петрівні стало моторошно.
Вона тривожно постукала в стіну сусідньої кімнати. За хвилину прибігли обидві тітки.
— А де Костянтин Васильович?
Жінки зойкнули, побачивши, що коїться, і з галасом подалися назад. Лариса намагалася обвити тіло ковдрою — так було б легше його утримувати, — однак це не вдавалося, і вона лягла Сергієві на ноги.
Ускочив батько. Застогнав болісно і кинувся вгамовувати сина...
Після опіуму (за весь час Лесиного перебування до нього вдались оце вперше) хворий впав у забуття. Костянтин Васильович узяв синову руку, попробував пульс і пустив. Рука немічне зламалась у зап'ясті, хитнулася, впала. Вона була оголена і до того тонка, що здавалася погано обструганою палицею, невідомо для чого обтягненою шкірою. В ліктевому суглобі темніло напівпорожнє і в'яле, мов вичавлені п'явки, жил-ля. Звідси тонкими синюватими шнурочками воно тяг-лось до пальців.
— Ларисо Петрівно, — благальне, крізь сльози мовив Костянтин Васильович, — розважте хоч ви мене... Скажіть правду: довго ще все це триватиме? — Він дивився з надією, повіки його тремтіли.
— Що ж вам сказати, Костянтине Васильовичу? Думаєте, мені легше?
— А Борис Михайлович, лікар... що ж він? З вами він, певне, одвертіший.
— За його висновками, кінець уже мав наступити ще тиждень тому... Серце бореться.
Старий покивував головою. Останнім часом він дуже змінився, побрезк, під очима з'явилися жовтуваті мішечки. Нічне сидіння біля вмираючого довело його до безсоння, виснажило й без того слабі нерви.
Руки його тремтіли, помітно частіше почали сочити-ся сльози... Йому самому слід було б лікуватися, а не порати-збирати в останню дорогу єдиного сина.
— Я більше не можу, — стояв і, схлипуючи, дививсь на свою колишню надію. — Сергійку, любий... за віщо нам така покара? Чи ми зло яке вчинили?..
— Ідіть, Костянтине Васильовичу... зробіть ласку. Він, здається, заснув. — її саму пекли невиплакані сльози; ще трохи, і вона не витримає, дасть їм повну волю... Хоча ні, цього допустити не можна. На все дано їй право — на втому, на муки, навіть не скрегіт зубов-ний, коли тільки він чомусь помагає, а на сльози — ні, не дано. Вона мусить гасити ними вогонь своєї душі, мусить бути гордою — інакше не витримає. Інакше хрест, добровільно взятий на плечі, придавить її до землі і не даватиме звестись, аж поки не вжене в землю.
— Ходіть. Нате ось, випийте... може, заснете, — подала старому порошок.
Той узяв байдуже і, заплітаючи ногами, пішов. Лариса Петрівна залишилась віч-на-віч з жахом. Хворий прокинувся серед ночі. Була четверта година. Найперше, що подіяло на свідомість, збудило її, — світ ло. Чому його ніхто не погасить? Надворі темрява, вітер, а воно горить так яскраво... Не розплющуючи очей, Сергій став пригадувати подробиці вчорашнього. З якого боку до нього не підступав — воно обривалось одним: чиясь рука підпалила ромашки, і той вогонь завдав йому пекельного гарту. Але... чому саме ромашки? До чого тут квіти? Він напружував пам'ять і насилу примусив її вирвати з забуття ще один образ — галяву з ромашками... Так-так, це було влітку в Зеленому Гаю.
Однак чого йому зробилось так легко? Ні задишки, ні болю, навіть гарячка пропала. Що б це могло значити?.. А що, коли справді?! Кажуть, перед тим завжди настає полегкість... Авжеж, це — кінець. Як він одразу не збагнув? А просвіток у муках — щоб попрощатися... Жахливий здогад обпік мозок хворого. Він шарпнувся, ніби хотів розірвати на собі тенета смерті, вмить розплющив очі, кинув ними по кімнаті. Вона сидить! Вона ще нічого не знає!.. Треба спішити. Це може настати швидко, в одну мить...
— Швидше, — прохрипів натужно.
— Що, Сергію?
— Прощ... — йому забракло повітря, і він задихнувся.
Але цього разу відпустило. Смерть, видно, пильно стежить за ним, бачить, що він не докінчив.
— Прощайте, — втративши надію віддихатись, повторив могильним голосом — аж самому зробилося моторошно. — Дайте... вашу... — Леся зрозуміла —"руку", і подала здорову правицю.
— Що ви, Сергію? Заспокойтеся.
— Ні, ні... я знаю... чую... вже недовго... нічого мені... не болить... так буває... перед тим... так буває. — Він шепотів поспіхом, пропускаючи слова, наче боявся, що не встигне усього сказати.
Минали хвилини, спливло півгодини, а йому ніскільки не гіршало "Чи не поспішив я?" — подумав Сергій і одразу ж відігнав цю думку, бо вона здалася йому зрадливою і підступною. Він таки має вмерти. Не зараз, то через годину-другу. А попрощатися зарані — не грішно: хто знає, яким буде його кінець, повільним чи, може, раптовим.
— Сідайте, — попросив, не випускаючи її руки, — слухайте...
Лариса ніби закам'яніла. Не відчувала ні страху, ні болю, що в подібних випадках завжди виповнювали її серце. Якась нечуттєвість притупила їй нерви. Чи тому, що все ж не вірила його передчуттю, чи, може, що давно приготувалася до удару зрадливої долі. Була на диво спокійна, покірна його вимогам.
— ...слухайте, — шепотів Мержинський, і вона чула той шепіт мовби крізь сон. — Батька не треба... потім-пізніше... одразу телеграму... Вірі... Григорівні... Чирикову... як не приїде... всім телеграми. — Він утомився, трохи перепочив і знову заговорив: — Папери... перегляньте... відберіть... речі хай... батько... — Косачівна ствердно кивнула головою. — Шкода... нема Бориса Мих... — щоб не закашлятись, Сергій затулив рота хустинкою, почекав, поки напад минув. — Він допоможе... похорони, — лиш при цьому слові Лариса Петрівна жахнулась, але внутрішньо, серцем, зовні була така ж спокійна, зосереджена, як і досі. — Та не забудьте... квітів... більше квітів... Я так люблю... — Зморшки навколо його очей погустішали, затремтіли; невдовзі те сіпання перекинулось на обличчя.