Сластіон 17 жовтня 1929 року.— Сердечно, найщиріше обнімаю тебе, голубе сивий! Більше 20 років пролетіло з того часу, як ми бачились,— коли я гостював у тебе в Катеринославі, у твоєму прекрасному будинкові. Тоді ще були ми молоді, а тепер вже й дідами поробились! Принаймні я фактично дід, бо маю вже онучку 10 років. Ще й досі не знаю, чи тобі сподобались ті речі, що придбав у мене Павло Євменович. Певно, ти їх уже добре роздивився і склав собі певну думку..."
В другому листі, від 17 жовтня 1930 року, читаємо:
"Дорогий друже Дмитре Івановичу! Здоров був! Обнімаю й цілую тебе, голубе! У мене оце до тебе пильне діло трапилось. Справа така: написав я собі спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З Харкова видавництво "Рух" сповістило мене, що через два тижні книжка вийде. Разом з тим те ж видавництво доручило одному полтавському художникові написати й мою монографію, а до тієї монографії, що оце вже приходить до кінця, потрібні різні мої малюнки, а між ними й карикатури на політичні теми. Згадав я, що коли був у мене Матвієвський, то між іншими речами взяв він також і журнал "Шершень" за 1905 рік; а в тім журналі, здається, номер 22. на обкладинці моя карикатура з підписом: "Збиралася кумпанія невеличка, але чесна". За цю карикатуру и було закрито "Шершень".
Художник у своїх листах (які зберігаються в музеї)
дуже просив Яворницького перефотографувати ту карикатуру або вислати йому на день весь журнал "Шершень", потрібний йому для монографії.
У культурній спадщині, що дісталась народам СРСР, творчість Д. І. Яворницького й О. Г. Сластіона займає почесне місце. Служіння своєму народові митці вважали за найвищу честь для себе.
ТАК СОБІ ЦАРЬОК...
У січні 1915 року до Катеринослава приїхав останній цар Російської імперії Микола II. Особливої потреби їхати до великого українського індустріального міста, що розкинулося на землі колишніх "запорозьких вольностей", у всеросійського імператора не було. Але вже рік на великому просторі, від Балтики до Кавказу, точилася війна. Бойовий дух армії, якій бракувало патронів і снарядів, давно вже занепав, ремствувала на тривалу, безперспективну війну й мирна людність імперії. Щоб збадьорити армію і народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усіх збройних сил Російської імперії, переїхав із столиці в ставку, а що в ставці план бойових операцій за нього опрацьовували досвідчені генерали, то в царя було багато дозвілля, коли він міг розважатися і роз'їжджати по великій країні. Гадалося, що поява царя в різних містах імперії викликатиме піднесення й будитиме приспаний патріотизм. Отак, повертаючись до ставки, він заїхав і до Катеринослава. Про цей приїзд було відомо наперед, і катеринославський губернатор викликав до себе професора Д. І. Яворницького, бо в програмі царських відвідин у Катеринославі стояв і музей ім. Поля з його запорозькою старовиною, який маля показати всеросійському самодержцеві.
Повідомивши професора, директора музею про "височайші" відвідини, губернатор наказав йому відповідно приготуватися, пошити собі на такий випадок чорний фрак та придбати білі рукавички.
Дуже не хотілося Дмитрові Івановичу зайво витрачатися на таке пусте діло, а головне брати на себе цілу гору всякого клопоту, але що вдієш: імператорська особа — священна, і розмови тут короткі.
І ось нарешті самодержець, у сірій шинелі з погонами полковника, в супроводі міністра імператорського двору Фрідерікса, губернатора, великого почту різного рангу вельмож та особистої охорони, прибув на автомашині до музею.
Зустрічати царя й давати йому пояснения вийшов сам професор Яворницький.
З брязклим, стомленим від надуживання спиртовими напоями обличчям цар мляво, для годиться, дивився на скіфські стріли, мечі та примітивне знаряддя рільництва, не виявляючи ні цікавості, ні нудьгування. Він трохи пожвавішав, коли перейшов до кімнати музею, де висіли стародавні ікони й, на подив професорові, показав себе непоганим знавцем іконописного малярства, безпомилково відрізняючи суздальське, новгородське та фрязьке письмо. Та ось перейшов до відділу запорозької старовини з його унікальними експонатами зброї, одягу та побутових речей козацтва.
Цар мовчки, але з помітною цікавістю розглядав запорозькі шаблі, мушкети, гаківниці, жупани і широченні козацькі шаровари. Підійшли й до вітрини, де стояла зеленувата, гранчаста, старої української гути пляшка з козацькою горілкою, яку Яворницький сам викопав у могилі.
— У запорожців був такий звичай: ставити біля небіжчика пляшку горілки, щоб козак і на тому світі не журився,— пояснив імператорові Дмитро Іванович.
— Кажуть, ніби він навіть почастував самодержця "запорозькою" горілкою, давши йому чарку звичайної "миколаївської", настояної на калгані, бо справжнього козацького варива шкода було давати цареві.
Цар, який досі тільки слухав мовчки пояснення професора, вирішив нарешті заговорити й навмання спитав Дмитра Івановича:
— Скажіть, професоре, на які періоди ви поділяєте історію запорозьких козаків?
— Бачите, ваша імператорська величність, всякий поділ історії буває штучний, так і тут, але в загальних рисах Можна поділити історію Запорозької Січі на три періоди.
— Які саме? — поцікавився монарх.
— Перший період — боротьба запорожців з мусульманським світом, з татарами й турками, другий — з католицьким світом, з польською шляхтою, і нарешті третій — боротьба з Москвою.
— Аз Москвою за що?— вкрай здивувався не дуже тямущий в історії підвладних йому народів імператор.
— За свої запорозькі вольності, ваша імператорська величність,— пояснив професор.
— І скажіть, професоре, чим же ця боротьба закінчилася? — по-справжньому зацікавився імператор.
— Як бачите, ваша імператорська величність!.. — Дмитро Іванович низько вклонився й широко розвів руками, мовляв, закінчилася тим, що ви, всеросійський владар підкорених народів, стоїте зараз тут, на святій землі колишніх запорозьких вольностей, а я, нащадок того лицарського козацтва, мушу давати вам пояснення до реліквій нашої славної історії в музеї...
Хтозна, чи зрозумів не дуже кмітливий всеросійський самодержець іронію у відповіді українського професора, але він нічого не промовив на це, а тим часом підійшли до того місця, де в рамі під склом висів славнозвісний лист запорожців до турецького султана. Дмитро Іванович голосно прочитав цього листа, не пропускаючи всіх його крутих приперчених висловів і не перекладаючи на російську мову. Професор так захопився, що й далі, після читання листа, говорив до царя українською мовою. Цар мовчки йшов за професором по залах музею, не все розуміючи, але й не питаючи вже. Українська мова, яку цькували й гнали в Російській імперії і на яку перейшов у розмові професор, видалася декому з царських вельмож за образу імператора, і вони нишком стали махати й подавати знак Дмитрові Івановичу, щоб припинив цей скандал, але той удав, ніби не помічає тих "сигналів".
Другого дня після від'їзду царя Яворницького викликали до поліції, і поліцмейстер, підполковник П. І. Метленко спитав:
— Ви що, професоре, російської мови не знаєте, що з імператором говорили по-українському?!
— Як це не знаю? Добре знаю! Так усі мої найголовніші твори написано російською мовою, і недарма я викладав історію в Московському університеті. Але зрозумійте ж, що листа запорожців до турецького султана треба читати тою мовою, якою він написаний. У цьому його сила, аромат епохи, краса!
Коли вже цар закінчив оглядати музей, Дмитро Іванович запропонував йому написати свої враження в меморіальній книзі. Цар узяв окремий чистий аркуш і написав:
"Мне музей очень понравился. Я очень доволен. Я очень благодарю профессора Эварницкого за объяснения. Николай".
Три коротенькі царські фрази, і в кожній стоїть те ж саме слово "очень": на щось краще не стало кебети в останнього російського царя...
Показуючи згодом цей царський запис відвідувачам, Дмитро Іванович ніби ненароком казав про коронованого автора:
— Так собі царьок: ні розуму, ні хисту!.. У цій меморіальній книзі музею взагалі були цікаві записи представників колишнього можновладного світу, де високі автори, самі того не розуміючи, лишали відбиток свого неглибокого, обмеженого розуму. Згодом ця меморіальна книга стала теж цікавим музейним експонатом, що так яскраво характеризував тих, які правили імперією. Ось запис одного з недобитків царської Росії, що силкувався відновити 1919 року "єдиную, неделимую": "Рад прикоснуться к рідной запорожской старине
генерал-лейтенант Шкурко".
Запорозькі шаблі та гаківниці так зворушили колишнього кубанського осавула Шкурко, що навіть ні сіло ні впало поставив у слові "родной" штрафне українське "і"!..
Професор Яворницький знав справжню ціну імператора та його сатрапів і завжди кепкував з них. Влітку того ж 1919 року біле військо на чолі з генералом Денікіним здобуло Катеринослав. З цієї нагоди Катеринославська земська управа влаштувала Денікіну урочисту зустріч і піднесла завойовникові хліб-сіль. Та ліберальні земці хотіли нагадати монархічному генералові, реставраторові "единой, неделимой России", що він перебуває на українській землі, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось українського рушника накрити тацю з хлібом і сіллю. Дмитро Іванович пошукав у себе між речами, що не мали історичної вартості, і виніс земцям вишитого рушника з козацькою приказкою: "Не той козак, хто переміг, а той, хто викрутився". Професор дошкульно кпив з нерозважного білого генерала, досить прозоро натякаючи,— не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднішньою своєю перемогою, бо невідомо ще, як воно кінець кінцем обернеться.
Підніс Денікіну хліб-сіль заступник голови земської управи Якубович, а потім відбувся урочистий бенкет у англійському клубі. Пихатий головнокомандуючий білої армії спочатку не помітив цих кпинів на свою адресу, бо тацю з рушником і хлібом та сіллю одразу ж передав ад'ютантові, але в середині банкету він пройшовся по залу оглянути подані йому під час зустрічі подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице генерала густо почервоніло, він круто повернувся до земців і зловісно спитав, ледве стримуючи крайнє роздратування:
— Так де той козак, що викрутився?
Передчуваючи недобре, Якубович мерщій зник нишком з банкету...
Правду сказало давнє українське прислів'я: як показали дальші роки, ні цар, ні його родичі й нащадки не повернулися вже на російський престол; не пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасові перемоги, склепати розбитий революцією на друзки імператорський трон з його "единой, неделимой" імперією — тюрмою народів, як і називав її Ленін.
У ШТАБІ МАХНА
До музею з шаленим гуркотом під'їхала тачанка.