Я собі мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, іде у двір чи москаль, чи хто його зна, — з червоним коміром, такий пикатий, усатий, і питає, чи дома пані. От я кажу: "дома", а сама — зирк: Горпина стоїть на хатньому порозі біла як хустка і проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: "Що вам, Горпино?" Вона тільки мені рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панії. Вона ж, як прочитала, розгнівалась, стривожилась. Написала щось і дала тому москалеві. Він поніс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, і стали вони удвох із панією радитись. Пані так і сипле словами, і хусточкою очі обітре, і руками сплесне. Дала йому гроші. А він усе слухав, брови піднімаючи та по кріслечку нігтями стукаючи. Гроші взяв і, сховавши в кишеню: "Не бійтесь, — каже, — нічого не бійтесь!" Пані йому дякує, до воріт проводить і там дякує. Приходжу я та й розказую Горпині.
— Що се таке?
А вона тільки зуби зціпила та простогнала ніби: "Знала я, знала!"
Я нічого не розумію. А тут приходять якісь судовії два панки.
Веліли Горпині стати перед себе, а самі сіли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
— Ти, молодице, вільності шукаєш?
А вона:
— Я.
— Попадешся у біду, дурна! Лучче служи своїй панії та роби.
Вона мовчить.
— Чуєш? Розумієш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напасті на себе! Почуємо іще — негарно буде!
Та й пішли.
Хочу я їй слово сказати... та гляну на неї — не вимовлю. Сіла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!
І Настя тут стоїть; задумалась і на лиці міниться.
V
Господи, як вже сварилась пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо два. А Настя мені якось і каже:
— Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона мені, маленькій, було, розказує про наших батьків вільних, та й сама волі забажала! Веселіша вона тоді була, — каже, а сама задумалася, зажурилася, — не така, як тепер... Розказує, було, мені прядучи казки, як наші батьки вільними козаками по Дніпру жили, і пісень гарних про ту старовину співала.
А я їй говорю:
— То чого ж се ти й собі, Настусю, усе думаєш?
— Та все мені, — каже, — давня воля сниться, чогось мені невпокійно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого... І думки мої мішаються, і сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волі!..
VI
А Настя вже шістнадцятий рочок починає. Пані гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: пані зраділа та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: "Маю тут сусідку-молодицю; вона гарно шиє", та й дасть Насті пошити. І добрі гроші вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселі дівочі, ще б молоденькій порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати, любих речей, проти місяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Інша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скільки вона сліз вилила, боже мій, світе мій! Станула як віск. Ясні очі веселі стемніли, і стала вона похмура, як її мати.
VII
Якось пані пішла в гостину і нікого з столовників дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хаті, пішли до Насті. А Настя шила у паниному покої. Увійшли, а дівчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
— Що тобі, Насте? — питаю.
А Чайчиха тільки глянула на дочку, нічого не сказала й сіла.
— Що тобі?
Настя мені в вікно показує, на улицю киває.
— Що там, голубко?
— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собі, на божий світ дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
— О, пташко! — я вмовляти. — Хіба в їх горя немає, в тих людей!
— То що — горе? Я горя не боюся... Мені гірш: я не знаю ні горя, ні радощів; я мов камінь тут каменію!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пісня відома, — і головою не поведе.
Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні та й каже:
— Сядьте ближченько, мамо! Погомоніть, тіточко, розговоріть мене.
Що тут мені їй говорити!
— Ти, Насте, не журися, не плач... А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матері, як ухопить її за руки:
— Мамо, мамо! Скажіть мені словечко, скажіть! Моя душа переболіла... моє серце схне!
— А що я тобі казатиму, дочко? — заговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема! Коли тут хтось — шам, шам!
— Пані, — кажу, — пані!
А вона в двері.
VIII
— От, — крикне пані, — який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Насті, дивиться:
— Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?
— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.
— А гав ловити, то в тебе й не болить тоді голова?.. Ледащице! У матір удалася! Може, й тобі на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозі стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
— Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо, мені робити не хоче!
— Може, собі роблю? — каже Настя, да так-то вже гірко каже тії слова. — Може, собі заробила що?
— Ти мені смієш так одвітувати? Я ще тебе не вчила! — та й стала її бити.
— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — та й за се кажіть дякувати!
— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вік тобі лиха!
— Нехай буде!
Гляну я — пані у гніву, розгорілась. Гляну на дівчину — бліда, грізна, сама розпач гіркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надійшли. Пані випхала тоді Настю за двері.
— От життя моє! — жалкується. — Яке ледащо, та й те грубить мені. А за що? Що не школено по-хазяйській, не бито, як у інших. О, мій татонько! — зиркав на мальованого князя, а в самої очі такі зробились, як у його, в самої така морщина між бровами. — Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня — княжна — мусить із тою негіддю поганитись, клопотатись!
А столовники їй:
— Та годі вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого віку робиш-робиш, а сам в убожестві, в ганибі, — і такеньки старість нахопиться... По чім вас, молоді літа, згадувати?..
IX
І вже в нас у хаті ні мови, ні говірки. Чутно з покоїв, як там сміються, говорять, жартують голосно.
Пані, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, іноді співає, — і все про якогось друга милого співає: "Чому друг не любить, забуває, чому не буває..." Себто свого пана згадує, чи що...
А в нас тихо. У печі палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печі, як хмара, хибається, робить.
Убіжить, було, сусідочка-дівчина до Насті:
— Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо... Чого така смутна? Коли вже тебе пані не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вільна, то собі й погуляй, надолужи, що втеряла!
— Не надолужу, сестрице, не надолужу! — скаже гірко так, аж та, весела щебетушечка, голівку схилить, зітхне і змовкне.
Коли ее так уже почалося: як вечір, то й нема Насті. І так було не два, не три вечори.
Одного вечора ми й спати полягали — її нема. Удень її не бачили: робила при панії, а ввечері знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. І я собі не сплю: сумно мені такеньки, мати божа!
І от іде вона вже вночі, вже зорі поперед нею мерхнуть. Іде вона, а мати стріча й питає:
— Де була, дочко?
А голос у самої, як струна перебита...
— Не питай мене, моя мати! Не питай! — одкаже їй Настя. І задзвеніли слова її по хаті, як плач...
І почне Чайчиха:
— Що се ти робиш, дочко? Що ти собі задумала? Чи не на мою голову безталанну?
А дочка лягла; лежить — німа, мов убита.
— Де ти була? Де ти була, дочко? Ні просьби, ні грозьби не чує — німа.
Х
На другий день увечері Чайчиха біля воріт зажидає. Вибігла дочка, вона її за руку:
— Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати, і цілісінький вечір просиділа Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.
І вже так пішлося: аби мати не догледіла — дочка втече. Як вже не просили, як не благали — нічого не сказала. Ми й слідком за нею слідкували, — іде вона, оглядається, а загледівши, що її доганяють, побіжить, як полетить на крилах: не дожене і молоде, не то що підбита мати або й я. Ані сліз, ані слів не чує, не вважає.
Як-то сумно було в нас у хаті! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слівця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матері або до дочки, — не зважуся, хіба тільки подивлюсь на їх.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хаті. Пани вже спать полягали, усе тихо. Насті нема. Довгенько сиділи ми. Тільки й чути, як вітер у садку зіллям колисає та соловейко свище-щебече.
Коли знеобачка Настин регіт почувся. Аж ми іздригнулись. Я злякалась... А Настя розчахнула двері з гуком, стала на порозі й сміється. В хаті каганець ледве-ледве світив. Стоїть вона така червона, очі горять! Стоїть і сміється. Мати проти неї стала, дивиться. І от Настя почала... та так весело, що мені сумно-сумно:
— Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла... Чого дивитесь, мамо? Хіба мене не пізнали? Се я... Мені весело...
Та ступила й захиталась... Боже мій! Світе мін! Се ж вона п'яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сіла.
— Ну, моя матінко! Ізнайшла вже я чоловіка, що мене визволить... Напевно вам говорю, що визволить... Будемо вільні, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись... Хоч він тепереньки й зневажає мене і од людей мене не криє... та нехай! Я йому, матінко, дякую, я йому, матінко, низенько кланяюсь у самі ноги... Він бумагу мені напише... Пані не має права жодного на нас! У неї землі, мовляв, немає... Ми ж, моя матінко, козачого роду... Як-то нам застряти у неволі вічній... Ні, він нас визволить... І її визволить (на мене вже). Весело мені, як-то вже весело, мати моя рідна!.. А засмучуся — він грошей мені дасть... я горілки куплю... і зорі ясні в голові в мене світять!..
І так-то вона говорить і сміється, а Чайчиха тільки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих...
Заснула Настя, на стіл схилившись... І каганець ізгас... Темна їх ніч покрила.
XI
І з того часу щовечір вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то і вдень уп'ється. Постерегла й пані: гнівалась велико, соромила її і матір: "Ти — мати: чому не впиняєш?"
Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вікнами, а втече. Лає пані, б'є, а вона було:
— Нехай, нехай! Уп'юся — все забуду, весело буде!
Чого вже пані не робила! Було як ще твереза Настя, то пані умисне її перед столовниками соромить: "От дівка, от золото, от ледащиця!"
А Настя ніби й не чує.