Ви побачите, яке у мене весілля буде. Для моєї одиначки я нічого не пожалію.
Прогуляли до рана, і гості стали розходитися. Запорожці стали ладитись в дорогу.
Сотник вважав відтепер Петра своїм зятем і виправляв його на Січ, мов рідного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу — на свято і будень. Подарував багато золотом та сріблом ковану збрую і найкращого коня зі своєї стайні з цілим убором. Крім того, всунув у кишеню гаманець з червінцями на всяку потребу. Бо Петро мав їхати в Київ від січового товариства і повинен там достойно виступити, а не як який худопахолок. Петра привезли на хутір, мов старця в подертій одежі. Він не мав у чім на Січі показатися, а не то у Києві.
Жіноцтво подбало про білизну, і Петро мав чим навантажити свій клунок.
За той увесь час Петро пересидів з Марусею на солодкій розмові.
Коні стояли вже осідлані. Старий Жмайло ввійшов у хату.
— Петре, нам пора їхать.
Петро вклонився батькам:
— Благословіть, ріднесенькі, в щасливу дорогу!
— Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова береже у всякій пригоді.
Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла бліда, мов полотно.
— Здорова будь, моя єдина подруго, — сказав Петро, обняв її та поцілував.-Дожидай в щасливу годину. Я не довго забарюся і на крилах прилечу до тебе, моя ясочко.
Він цілувався відтак з усіма чергою. Горпина теж отирала сльози. Сотничиха обняла Петра, мов сина, цілувала і хрестила.
— Здорові будьте усі та згадайте мене добрим словом.
Петро вийшов і скочив на коня.
— Щаслива дорога!
Товариство виїхало за ворота, переїхало село і подалось у степ. Вже проїхали шмат дороги, як за ними почувся тупіт чвалуючого коня і жіночий голосок:
— Пугу! Пугу!
Всі оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили на своєму буланому конику. На голову наділа козацьку шапку і подобала на молодого козака. Ніхто зразу не пізнав би, що це дівчина.
Петром перейшла люба дрож. Козаки вітали Марусю шапками:
— Ось козацька дитина, козир-дівчина.
Петро пристанув і тепер їхав побіч Марусі позаду.
— Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мій дорогий Петрусю, та не обмінятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на Січі не можна жінкам жити, я все покинула б і поїхала з тобою не тільки у Січ, але всюди: і в Київ, і на край світу.
— Годі, моя люба дівчино. Мені самому треба їхати, а тобі ніде не буде так добре і безпечно, як у рідного батька і матері. Я мушу слухати старшини, та повір мені, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це, якесь незвісне мені діло, то зараз прилечу до тебе, а тоді вже не розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я і слави відкажусь. Моїм цілим щастям ти одна. Ти для мене будеш усім на світі.
— Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрікався козацької слави. Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобі ставати на дорозі до слави. Тоді люде будуть мені завидувати і кожний скаже: дивіть, це жінка Петра Сагайдачного. Я цим ні раз не турбуюся, що ми розлучаємось, бо поки що ти в похід не йдеш, і нічого тобі не станеться, а хоч би і похід, то я випрошу собі моїми молитвами у Бога небесного, що мого любого, єдиного Петра берегтиме у всякій пригоді.
— Я дуже радію, що у моєї єдиної попри доброту ще й такий великий розумець є. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним, щоб ніколи ні ти, ні твій козацький рід не мав причини соромитись, щоб ніхто не міг сказати, що сотник Чепіль видав доньку за якогось пройдисвіта, ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.
— А оце прийми від мене, мій Петруню, на спогад. Оце хрестик із Києва, з Печерської лаври. Я його дістала від мого хрещеного батька. Це для мене дуже дорога річ, але для мого Петруся немає нічого у мене надто дорогого.
Вона розіп'яла жупан і відв'язала з шиї маленький золотий хрестик на дрібному золотому ланцюжку.
Петро поцілував його і завісив собі на шию.
— Спасибі, моя люба!
— Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся, то ця молитва вирятує тебе з всякої пригоди, то з твоєю молитвою піде враз і моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене інколи хоч словечко, коли б з нашими людьми стрінувся.
— Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не знаєш. Ти би до мене листа написала, а я до тебе, хоч би окремим післанцем прийшлось його переслати.
— А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матінки згоду на моє вчення. Тепер пропало.
— Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.
Маруся засміялася:
— Нащо мені тоді письма, як ми разом житимемо? Ти мені і далі розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде мені досить.
— Моя дівчино люба! Солодко мені з тобою розмовляти, та тобі вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та від хутора відстала. Дивись, мої товариші вже далеко, далі то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.
Маруся під'їхала до Петрового коня і обняла його за шию. Він обняв її, мов перце, і посадив наперед себе на сідло. Маруся забула про божий світ і випустила поводи з руки. Її коник відбіг і став по степу гуляти.
— Він втече, а ти хіба пішки до хутора йтимеш, — говорив стурбовано Петро, — ще тобі яка пригода трапиться.
Маруся обняла його кріпко, поцілувала і з коня зсунулася на землю.
— Ось зараз побачиш, що не піду пішки. Вона свиснула в пальці, її буланий, що гуляв з піднесеним вгору хвостом і наїженою гривою, на той свист став, заіржав весело і прибіг до Марусі, мов пес до свого пана.
Маруся попестила його, погладила, дала кусок медівника. Відтак скочила на сідло, поправилась і каже:
— Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? — Вона витягла з кишені малий гарний пістоль. — Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно було свідком нашого прощання.
На цьому місці стояла самітна груша. З тим словом вона завернула коня і погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустріч над'їхав старий Онисько:
— Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади мені турботи і не заганяйся далеко у степ. Мені ніколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що він десь тут недалеко крутиться і на тебе чатує.
— А я про нього давно забула. Де ж би він посмів. Він добре знає, що у батенька жартів нема, а наші козаки, коли б його зловили, так непримінно повісили б.
— Стереженого Бог береже. — Вони вертали тепер разом.
Петро дивився довго за Марусею. Він стояв все ще під старою розлогою грушею:
— Чудо-дівчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його ім'я благословенне.
Петро потиснув коня і погнав за своїми.
На нього ждав Марко:
— Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тоді Жук не пустив мене з тобою у Чепелів хутір.
— А це чому?
— Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тоді ми з побратимів стали би до себе найзавзятішими ворогами.
— І ти би таке зробив?
— Задля такої дівчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотів чимшвидше з хутора поїхати.
— Говориш як дітвак, стидайся!
— Серця не навчити.
— Та що ти — такі нісенітниці верзеш? Тобі хіба заздро, що крім тебе, мене хтось полюбив?
— Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.
— Знаєш, що я тобі пораджу? Ти пошукай собі яку гарну дівчину теж, влюбися, та й спокій буде. На нашій Україні гарних дівчат — мов макового цвіту.
— А ти хіба не знаєш тої поговірки, як батько синові радив женитися, та що син йому відповів?
— Не знаю, а може, не пам'ятаю.
— Отож слухай, як син батькові відповів: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"
— Годі, казка чи приказка гарна, та ми говорім про що друге. Чи ти справді не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?
— Ніхто, ні я, ні дядько Жмайло, ні отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобі вже все скажуть. Може, і кошовий цього не знає.
До нього під'їхав старий Жмайло:
— Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всій Україні немає. Я хоч і старий, а не можу з неї очей звести.
Обидва стали сміятися, а старий каже:
— Коли б мені так яких сорок літ з моїх плечей зняти, то далебі, я би тобі її відбив.
— Не говоріть такого, стрию, — каже Марко, — бо далебі Петро з вами на шаблі піде. Він страх заздрісний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зірвали.
— Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дівчини присікалися? От земляки! Господи!.
Марко став сміятися, а старий каже:
— Не бери собі цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трішечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобі благослови!
VI
Як Сагайдачний приїхав на Січ, пішов зараз до кошового.
— Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.
— Подужав, батьку, та до шаблі ще я, либонь, не набрав сили.
— У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.
Петро мимоволі почервонів, а кошовий, сміючись, каже:
— Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворіти тому, коло кого така пістунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весілля не запросив? Боже тобі благослови!
— Ще не одружився, а лише що по заручинах.
— Так значиться, що ще на весіллі погуляємо.
— Я смію вже тепер просити вашу милість за старосту.
— Гаразд! А тепер поговоримо про інше діло. Отож, мій козаче, тобі негайно у Київ їхати треба. Підеш прямо до отця архімандрита Києво-Печерської лаври
Єлисея Плетенецького. Він тебе до себе взиває і листа мені написав. Чи ти його знаєш?
— Ні, навіть не знаю, хто є в Лаврі тепер архімандритом.
— А бачиш, що він тебе звідкілясь знає, і пише до нас на Січ, щоб йому зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькій школі вчився. Писав мені ще, що це якесь політичне діло з українськими вельможами. Приготовся на те, що там треба буде довший час посидіти. У тебе є свій розумець, і ти вже там на місці зміркуєш, що тобі зробити. Ти у всьому слухайся. Отець архімандрит — то наш чоловік і розумна голова. Я цього всього добре не знаю, бо виразно він про це не пише. Може, лише тобі самому це об'явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архімандрит, це для нас добре.
Тепер ти спочинь одну днину або й дві і — в дорогу. Підведе тебе десяток товаришів.