Зупинилися на вашій кандидатурі. Ви грамотний, вас притискували…
— Дозволь, дозволь, — перебив його дід Василь. — Хіба переслідування — така бли-скуча характеристика? Ось ти — сидів у тюрмі? То що — це рекомендація, щоб тебе поста-вити начальником? Думаю, що й у Німеччині за крадіжку карають. Та й добре карають.
— Е, не жартуйте, — сердито сказав Пилип, — Я знаю вашу в’їдливу, пекучу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу… Наші визволителі жартів не люблять.
— Чому ж, — засміявся фон Шварц. — Старий чудово пожартував. У його словах — глибокий смисл. Говори далі, коменданте.
Пилип розвів руками.
— Діло ясне. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. І щоб надійний був… для німецької власті. Щоб довіряли йому. От і все!
Обличчя діда Василя було спокійне, незворушне. А в голові й у грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти чекав його, Василю, ти отримав його. Надійний для німців. Авторитетний для села… До чого ти дожився, старий? На яке перехрестя попав? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, обпльовує тебе, а ти й відповісти не мо-жеш.
Як діяти? Що вирішити? Не прямі стежечки перед ним. Краще було б умерти. Та хіба його доля вирішується тепер? Чи не злегковажить він, діючи зненацька, імпульсивно? А як же діти, Громограй, Микола, Оленка, односельчани?
Староста села. Прислужник німців… Чи зрозуміють? Чи збагнуть? Адже й раніше не всі розуміли його відвертість, його щирість, його їдкий гумор, максималізм. А тепер… Дати в руки заздрісникам і боягузам, шептунам і двурушникам право відверто зганьбити його, щоб компенсувати свою власну ницість і страх? Та й добрі люди не все зрозуміють, обплю-ють і проклянуть.
Хіба не можна відмовитись? Ні — і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово у майбутнім поколінні. Та щось незриме застерігає, зупиняє від миттєвого рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу. Він поглянув у обличчя німцеві. Той насторожено очікував.
— Я повинен подумати, — сказав дід Василь спокійно.
— Ну що ви, Василю Івановичу, — скрикнув Пилип сердито, — Ну як так можна? Та інший би ручки цілував.
— Ручки цілувати будеш ти, — одрізав старий Сміян, навіть не глянувши на "комен-данта".
— Кинь, коменданте, — махнув рукою офіцер. — Старий мудро вирішив. Він подумає до ранку. Це добре. Досвідчений чоловік так і має діяти. Як там у ваших казках… "Ранок мудріше вечора"?
Дід Василь важко підвівся зі стільця.
Мелодія сьома
ДОРОГА СЛІЗ
САМОТНІСТЬ
Де вона? Що з нею?
Навколо вогонь. Спека. Ні краплі повітря. Вона хоче вискочити з пекучого кола, хоче дихнути — не може. Люди, де ви? Миколко, дідусю, мамої Чому я нічого й£ бачу? Звідки цей вогонь? Я задихаюсь! Чорні почвари скачуть довкола, обплутують Оленку незримими мотузками, груди тріщать у надлюдському напруженні. Повітря, краплю повітря!..
"Смерть? Невже смерть, — на якийсь мент очунює вона. — А як же дитя? Її донька… Оксанка! Де вона? Куди подівся світ? Де люди, сонце, небо?" Мов удари дзвону, калатає серце. В останньому зусиллі, сповнена жагою життя, Оленка кинулася на гребені високої хвилі відчаю і любові кудись угору й розірвала пелену пітьми.
В груди полилося повітря. Запах тротилу й полину, вітру й диму вирвав свідомість з полону смерті. Оленка почула гуркіт канонади, далекі крики людей.
Ледь розплющила очі — вії злиплися від шматочків глини. Вона провела рукою, змела їх. Перемагаючи біль, підвелася на коліна. З неї посипалася земля. Огледілася довкола. Де вона? Де її донька?
Нікого нема. Ні санітарки, ні коней, ні бійців, ні підвід. Вона одна. Поруч яма, з якої вибралася з таким трудом, криваве шмаття, трупи бійців, уламки машин, побиті коні. Холод-на гадюка обвила серце Оленки. Вона ще не вірила, не хотіла вірити в нещастя. Не може та-кого бути! Тільки що народилася, жива, тепла, малесенька, пульсуючий клубочок життя… Ні, не може бути! Ні, я не хочу! Чайкою кинулася Оленка, забувши про біль, понад ямами. Заглядала в них, розгортала горбки землі й натикалася лише на трупи. Відчувала, що божеволіє.
— Донечко, де ти? Донечко, озовися! — квилила вона.
Сльози лилися по її худих щоках брудними патьоками, від безсилля підкошувалися но-ги. Повзла на колінах, все Ще безнадійно сподіваючись на якесь чудо.
Чуда не було. Хаос кривавих плям, горілої землі й мертвих облич мерехтів перед очи-ма, затоплював свідомість. Знесилена, лягла горілиць. Бездумно уп’ялася в свинцеве небо. А може, все це тільки сниться? Нічого нема, ні війни, пі кривавої дороги, ні смерті?.. Сон, сон… Зараз з’явиться Микола, вийде з-за дубів… схилиться над нею… А вона лежить на жовто-багряному листі, жде його… Безтямність накочується, розмиває свідомість… Про що це вона думає? А, згадала… Він схилиться і поцілує її, обніме сильними ніжними руками. Вони мріятимуть про майбутнє дитя… Дитина! Вона була… Була! Вона відчувала її в лоні своєму, вона породила її в степу і… втратила. Боже, як пережити? Як перенести цю муку, чим потамувати біль? Миколо, допоможи!
І Микола виник, неначе з туману, на тлі сірого неба. В солдатській шинелі, суворий, за-думливий. Він дивився на Оленку з недосяжної висоти, мовчав. Чому він мовчить? Чому не схилиться, не втішить, не приголубить?
— Миколо, Миколо… Нема в нас доньки… Чи чуєш мене, Миколо?..
Печаль на його обличчі. Печаль і любов.
— Миколо, чому хоч ти не вберіг дитя? Як же ми тепер, без нього?..
Він підняв руки, показує на груди, на серце… Що він хоче сказати? Сірі хмари міняться, рвуться на клапті, оповивають рідну постать похоронним серпанком…
В Оленчині марення входять якісь звуки ззовні, гуркіт машин, голоси людей. Хтось ка-же:
— Жива!
Над нею схилилося вусате обличчя в пілотці. Добрі очі в промінчиках зморщок. Сильні руки беруть її, несуть кудись.
— Бідолашна ти моя! Молоде, зелене… Чого ж ти тут… сама…
Вона рвонулася з рук бійців, хотіла скочити на землю. Задихалася, оглядалась назад, на купи спеченої землі. Вусатий солдат поклав її в кузов газика на купу бушлатів і палаток.
— Лежи спокійно.
— Заждіть, — відчайдушно скрикнула вона. — Заждіть, солдатики… любі мої… у мене дитина…
— Яка дитина? — здивувався солдат.
Він перезирнувся з товаришами. Один з них покрутив пальцем біля скроні. Мовляв, збожеволіла.
— Я народила доньку, — схлипнула Оленка, — Потім літаки… бомби. А коли отями-лася… її не стало… І санітарка зникла… Благаю вас… заждіть… Треба її знайти!
Старий солдат поглянув на її ноги, на закривавлену спідницю, на потріскані вуста. Су-воро зиркнув на товаришів.
— Мабуть, правда! Обшукаємо.
Вони вискочили з кузова. Вийшов з кабіни шофер. Оленка з надією, з божевільною вірою дивилася, як солдати обходили димлячі ями, розгортали уламки. Нічого… Ніде нічого…
Вусатий солдат зітхнув, озирнувся на машину, де маячила Оленка, пробубонів під ніс:
— Лишенько ти моє! Де б воно залишилося в цій м’ясорубці?
Поверталися до машини суворі, понурі. Оленка з благанням дивилася в очі вусатого, шепотіла:
— Ну що, батьку… що?
Він мовчки обняв її, притиснув до грудей. Кивнув шоферу. Машина рушила. Оленка рвонулася з обіймів солдата. Але він не відпустив її. Тримав м’яко і владно. І пестив її лице шкарубкими долонями. Вона заридала. Хвилі жалю й відчаю котилися з глибини душі, про-ходили крізь серце й рвалися назовні риданням, котилися вслід за машиною.
— Плач, доню, плач, — шепотів вусатий боєць. — Хай виходить горе сльозами. Плач, доню… Не ти одна на дорозі сліз. Весь народ у горі! Чуєш? Та лихо не вічне. І дорога сліз теж не вічна.
ЩЕ УДАР
На північ простягалися хребти гір. Пасма лісів дрімали у фіолетовому тумані. Поважно завмерли, ніби казкові вартові, ялини, тремтіли, гублячи червоне листя, осики, плакали, схи-ляючи довгі коси донизу, берези, розчісували на вітрі коричневу гриву кремезні дуби. Спокоєм і тишею зустрів Оленку Урал. Ніби й не було війни на світі, ніби й не лилася ріка крові на просторах рідної землі.
Потік евакуації приніс її і вихлюпнув у невелике містечко. Навколо юрмилися невеликі хатини з порослими мохом дахами, вулички, похилені паркани. Та на околицях уже вироста-ли корпуси нових заводів, бараки для робітників, прокладалися нові вулиці. З воріт ще не добудованого заводу уже виїжджали танки. Їх вантажили на платформи і одправляли на захід. На захід…
А на схід, без упину, котилися валки біженців, ешелони поранених. Навіть тут, за тисячі кілометрів від фронту, відчувався страхітливий прес ворожого наступу. І наливалися кривавою напругою, кам’яніли в нечуваному зусиллі м’язи народу.
Оленка з тиждень ходила по містечку, шукала роботи. В райвно дивилися на її засмаль-цьовану куфайку, на посинілий ніс, розглядали документи, зітхали:
— Вчителі не потрібні. Поки що…
Вона ночувала на лавці у станційному залі, снідала сухарями й кип’ятком. Вдячно зга-дувала вусатого солдата, який на прощання дав їй торбу сухарів і кілька шматочків цукру.
Спогади, спогади… В них мимоволі снувався вихор минулого. Тіло, мозок, серце не витримували тягаря страшної дійсності. Вона боялася, що збожеволіє. Знову бачила палаючі села, вибухи бомб, маленький згорточок з дитиною, заклопотане обличчя санітарки.
В такі хвилини нестямно сиділа в куточку залу очікування, не чуючи ні гомону солдат, ні гудків паровозів, ні галасу евакуйованих. Накочувалися хвилі байдужості — не хотілося жити.
Почав падати сніг. Вкривав чистим, цнотливим покривалом землю. Мороз сковував тіло.
Оленка кілька разів обійшла різні установи. Сподівалася знайти роботу хоч у яслах або дитсадку. Та все було зайнято. Сторож у дитсадку, огрядний старий чолов’яга на милиці, жалісно дивлячись на неї, сказав:
— Не знайдеш ти своєї роботи, дівчино… Зараз робочі руки потрібні. Розумієш? Ру-ки… йди на завод. Житимеш у мене. Місце знайдеться. І шмат хліба також.
Оленка вдячно прийняла його запрошення. Ранесенько йшла на будівництво. Там рили котловани під фундамент. Рипів сніг під ногами, мороз щипав за щоки. Оленка спускалася в канаву, брала кирку, ломик, довбала мерзлу землю.
Разом з нею працювало ще багато дівчат. Вони вже звикли до важкої роботи, кирки в їхніх руках довбали землю впевнено й сильно. А Оленка в перші дні відчувала пекучий біль. Інколи скидала рукавиці, розглядала свої долоні, вкриті великими кривавими пухирями.