От мовби вода на лото-ках. Але звідки ж тут у дідька млин може си взєти? Тут же його з передвіків не було.
Поповз далі. От стежка стала вузенькою, зліва обрив, що переходить в невеличку полянку, а на цій полянці справді силует якоїсь будівлі. Треба подивитися.
Глянув вперед. Стежка пішла все понад обривом, униз не спускається. Значить, або вперед іти далеко, або злізти з об-рива — добро, невеличкий.
Почав спускатися. Обірветься камінчик униз — замре опришок: Посиплеться земля з-під ніг — прилипне на місці.
Нарешті зліз, став на траві, підійшов.
Справді, млинок маленький, дідько го ту вродив. Отже, тут, значить, і світилося, а лягли спати, то й погасили.
Відпустило від серця трохи. Сміліше вертав до коня. Знов узяв його за повід, пішов далі.
От уже ознаки житла чоловіка. Воринє, сутки... Якась повітка, а під повіткою віз.
"Ой-га, їсенівці єк господарюют: вози си посправ’єли. Треба буде перезнати, хто то такий футкий", — промайнуло у Марусяка в голові.
От скінчилася провалина між горами. Стало рівніше, потік вибіг на широке. Ще яка сотня кроків — і дорога. А за дорогою Черемош... а за Черемошем гора, поросла лісом.
Дорога... найнебезпечніше місце... От кавальчик: перейти або не перейти його — значить жити або вмерти.
Весь похоловши, напружившися шкірою, як стигле яблуко, глянув Марусяк туди-сюди — і вже з розпачливою впрост рішучістю кинувся вперед, не обходячи каміння.
Чи вмреш, чи повиснеш — раз мати родила.
Черемош!
Скочив на коня — і, мов в обійми матері рідної, кинувся в шумливі, киплячі хвилі.
"Тепер уже спасіння! Тепер уже кричати можна, свистіти, скакати! Збивай усі ровти на тім боці, хуч сто люда, а тут, у сім лісі, мене ніхто не вловит.
Най вас усіх дідько бере тепер, опришків! Не хтіли-сте мене втаманом — не хочу й я вас опришками. Найду собі других. Аби лиш голова! Голова аби лиш ціла си лишила!"
Але сам себе вилаяв за такі думки і, ставши у найгустішу тінь, роздільно тричі по тричі брехнув псом.
Грало серце у Марусяка. Так би й підскочив та бурнув з пістоля.
— Я таки стрілю. Лиш прийдут, — стрілю, бігме.
Вглядався в тьму рисиними очима, а повід так міцно стискав рукою, мов кінь рвався з усіх сил.
— А йк вони не зуміют перейти так мудро? А йк котрого кінь заіржет? А йк пістоля чия стрілит?
І довгим-довгим здалося чекання Марусякові, різні думки перепліталися у голові.
Але всі перейшли добре. От у першу голову попадя. Зі-гнена, скручена — аж жаль стало Дмитрові. А за нею опришки... Один за одним, один за одним, посипалися. Зігнулися на конях, очима світять, як вовки. Черемош шумить товариським, заглушуючим шумом, привітно киває віттям ліс, кожний темний куток привітно кличе: "Ходіть, браччики, ходіть. Жаден дідько ту вас не знайдет". N
От уже всі. Піднялися троха д’горі на плай. Не дуже вигідний, чортам лиш по ньому ходити, а все ж плай. І потягнулися гусака. Повисоку, понад стрімким.
А на тім боці розкинулося сонне село. Ніде ані однісінького огника. Церква темною гостроглавою масою затемніла, різко завила трембіта вартового — і знову тихо.
Лиш у корчмі світиться. Чи гроші орендар рахує пізно вночі, а чи, може, Юрішко не спить, чекаючи звістки, що от Марусяк у пастку йде.
Марусякові почало здаватися, що таки дійсно там Юріштан сидить. Напевно! Злобою і торжеством переповнилося серце опришка. Так би й стрілив прямо у вікно. Не долетить, правда, але зате...
І раптом — пекельна думка пробігла в голові Марусяка. Навіть розреготався, і дивно звучав короткий цей сміх серед глибокої тиші. Опришки здивовано оглянулися.
— Шо таке веселе з’їв-єс, пане втамане?
Нічо, нічо. То я так. То я тому, шо-сми Юрішка в гачі вбрав, — а сам уже рвався вперед, уже не міг витримати.
От найтрудніше місце — Сурдук Лихенький. Скала звисла над Черемошем. Могутньо вбивається цілою силою ріка просто в камінь і, лише переконавшися, що не одоліє, повертає, ревучи, наліво, з кожною хвилею уносячи щось зі скали. Уже вирило та вибило глибоку печеру під скалою, буде валитися колись гора в Черемош.
— Тут єсенівці попа утопили свого, — голосно, аби Маруся чула, говорив Дмитро. — Прийшов він уперше суда, але відразу насів: "Та ви такі, та ви такі, та вам у цмолі кипіти, ба тото, ба сесе..." А вно людєм таки банно стало ви’ того: ше ніде не був, ше нічо не видів, а вже брешет, гий пес. Скінчив він тоту службу свою, їдет возом отам дорогов, а люде си-дє, п’ют горівку. Та їхала би біда тихо, нічо би не було. А він знова: "А, лайдаки оден з другим! У церкві вас нема, а горівку п’єте? Цмолу мете пити на тім свікі, лайдаки!" А люде тогди: "Нім ми будемо смолу пити, — напийси-ко води з Черемошу", — та го з повозу та в Черемош і поклали.
І Марусяк реготав уже на весь голос. Впрочім, тут можна було не боятися: вода так шумить, що за кілька кроків вже нічого не чутно.
Маруся чула щось і давніше про це втоплення, але ніколи їй не доводилося бути тут. Дійсно, місце було таке дике, що могло навівати буйні мислі. Здавлений вузько Черемош реве, пробиваючися поміж накиданим у воду величезним камінням; з одного боку дрімучий ліс по горі, з другого — височенна скеля уходить вверх і теж вся поросла лісом. Ідеш — і здається, насувається вона на тебе, от-от роздавить. А вода реве, реве, піниться. Кричи скільки хочеш — ніхто тебе не почує. Кидай людину в воду та й забудь о тім: закрутить, завертить, піна рот заб’є, вдарить об скелю, проломить голову за миле щастя.
Коли приїхали на Вігоду і треба було звертати направо, Дідушковою Річкою, Марусяк, в певності, що його авторитет уже стоїть непорушно, ізрік:
— Ідім Лєльков.
Опришки зчудувалися. Як? Що? Куди? По яку біду? Чи вони не так почули, чи що? Щойно вирвавшися з лабетів, від смерті, так би сказати, утікши, та й знов у лихо? За яким дияволом, ну?
Таже от тут Красноїля, відтак Голови, а в Головах всюди свої люди; хоч би й трапилося що, то вбережуть, сховають. А йти Стебнями, де кожна собака в очі Юрішкові дивиться, — та пощо ж того всього? Ну, пощо, так же сказати, пощо?
— Хочу Юрішкові в їго власній хаті збитка зробити, — каже Марусяк.
Але опришків цей аргумент цілком не переконував, і підставляти свою голову під обух ради того нікому не хотілося.
— Хочеш збитка робити — роби хуч два, лиш сам, на свою голов.
— Дєкувать, шо-сми вискочив з біди, а не ше у біду свою шию пхати.
— Іди сам, пане втамане, єк-єс так вже забаг, а ми не йдемо, та й вже.
"Ну, шо ти з ними будеш робити? Та дідчої ж ви мами песячі діти — хто ж вас зйра’ з петлі викєгнув, хто вас жикєм дарував, кутюги ви? Шо мали би-сте ноги цулувати, а не... Та вистрілєти вас усіх до кришки, гет усіх вистрілєти!.."
Аж зубами скрипів, але змовчав. Думав, як зробити. Відступити від свого рішення — так плювати ж будуть у лице потім, собачі душі*. Ні, треба їхати.
— Но, то іду сам, із попадев зі свойов. Хочу, аби вна си подивила. Зачкайте на мене на Стовпнях на Великих — я не му си барити. А відти вже всі разом підемо. День-два відпіч-немо, а витак...
Роз’їхалися. Посвистуючи і голосно вже говорячи, подалися леґіні направо, і скоро затихли кроки їх коней за поворотом. Марусяк лишився з попадею.
— Но, моя попаде! Тепер хуч кричи, хуч мовчи — оннаково.
Розв’язував сплутані ноги Марусі, виймав шмату з рота.
Рухи були якісь сквапливі, недокінчені. Щось смикало його й нетерпеливило.
— Видиш... Коби не була така... така... — і не знаходив слів. — Сама собі завинила.
Думав почути плач і дорікання, але не почув нічого. І це будило в нім злість. Смикнув коня за повід так, що бідна скотина аж стрепенулася ціла.
Не йшов плаєм коло ріки, а пішов упоперек, через верх, без дороги, направці лісовою цілиною. Давно не бував ту, правда, але не забув; все знайоме, все випливає в пам’яті і обдаровує нічними усмішками.
І таке почуття нараз обхопило Марусяка, мов д’хаті йде відкись здалека. Навіть присвистувати почав.
Вийшов просто на хату Юріштана. Глянув — і здивувався. Та й було чому.
Велика, моцна хата на дві світлиці, з таких протесів роблена, що й півтисячі літ муть стояти. Мудро побивана, ще мудріше огороджувана. Сади такі понасаджувані, що в наших горах мало таких і є; дерево ще молоде, але видко, що не просте. В саду вода блищить. Та невже стави напускав на такій вишині? І риба, мабуть.
Та що за дідча мати! Чи то сниться таке? Юрішко, панський попихач, отак-о розґаздувався.
— А най же тє пси роз’їдє, Юрішку, єк ти си розкєг. Єк пан зачинат. А то, варе, люцька кровця усе. О, чкай, чкай! Я ше сюди си єв’ю не сам, вогнику май трошка підкресати. Аби з димом усе пішло, шо марно прийшло.
Стискалося серце від гострої зненависті. Юрішко, підхво-стень панський, прилизень мандаторський, он в яких хатах живе, он яке господарство розпостер.
Люто заторкотів у заґратовану шибу.
— Хто там? — тривожно обізвався переляканий жіночий голос.
Вкололо щось Марусяка в груди... Цей голос, цей голос... Чув віц його, чув ніжні слова, що ще ніжнішими ставали в тих звуках. Ці переливи горлички, цей журкіт жайвороночка...
Але то було давно, то було дуже давно... Та чи й було? Може, то лиш наснилося-намріялося в тиху весінню ніч, коли білі цвіти падуть з яблунь і дзвонять.
Давно, давно... Тоді не було ще на світі ні опришка Марусяка, ні пушкарського втамана Юріштана. А тепер от опришок Марусяк стоїть коло Юріштанової хати і кричить:
— Відчинєй на псю маму! Я Марусєк!
В хаті засвітили огонь, рипнули двері. Марусяк увійшов, випростався в увесь зріст. Попадю тримав за руку.
Хати високі, просторі. Загубилася в них маленька Кате-риночка.
Щастям і радістю сяло її лице, коли вона дивилася на нього, на свого Дмитрика. Все той же, той же саміський, лише дужий став, певний себе. А се попадя — криворівська попадя... Так бач яка вона!.. І з черевом уже, сарака... Але може бути, гордою з того: се ж від н є г о дитина!
І вихор почувань крутив у ній, обезсилював. Аж мусила ухопитися за стіл.
Та й Маруся не була далека від того ж. Катерина... Катерина... Коли говорив о ній опришок там, на потоці, — він і сам не знав, яким м’яким ставав його голос, як ніжно і солодко вимовляв він це миле ім’я. Мов зливався тоді душею з тою тихою, ласкавою істотою, мов випливало назверх усе ліпше, все прекрасне, що бог зародив у душі...