Пан Злотніцький виніс якийсь особливий кубок.
— Панове бенефактори! Старожитна штука. Прошу придивитися… — Обступили й розглядали. По кубку йшло три позолочених обручки зверху й на тих же місцях всередині.
— А що се має означати?
— А ось що. Наповняється кубок до країв. А ти маєш його вихилити одним духом аж по першу обручку. Ні краплі більше, ні краплі менше.
— А як не вцілиш?
— Повторюй, поки вцілиш.
— Ха–ха–ха!.. А як потрапиш?
— Маєш передишку, поки того самого не зроблять усі, хто пішов у круг.
— А тоді?
— А тоді на другу обручку, так само і на третю.
Витівка подобалася. Зібралося коло. Почалося вихиляння.
Пан Адам Рількавич сім разів ковтав і все не міг попасти. Так і кинув, бо… почало виливатися назад.
Кубок перейшов до других рук.
А в іншім кутку підпилий опасистий пан Михайло Ястшембський, староста козинський, ладився показати старо–польському штуку. Ліг на тапчан, казав собі вставити лійку в рот й лити вино прямо з кварти.
А що було під силу батькам, то було зверх сили синів. Пан Ястшембський поперхнувся, зірвався, задихаючися, з тапчана. Лійка полетіла прямо в товпу, вдарила в лоба пана Бара–новського, вином забризкало всім фізіономії. Хто регоче, хто лається. Пан Барановський узяв собі за образу гонору той факт, що дістав лійкою в лоб. Казав, що честь його опльовано, й шукав корабелі при поясі, забувши, що ще його батько, як сів на фільварку та відпоясав корабелю, то так уже й не припасав більше ні він, ні його коханий син, оцей пан Барановський, що його ніхто не слухає. В однім гурті йдуть об заклад і п'ють із спеціальних пугарів, що в кожний влазить по півгарнця. В другім, попустивши паси, дудлять прямо з коновок. А от зібралася купа дивитися на двох завзятих півнів, відомих на цілу околицю. Де вони зійдуться удвох, там завжди коло них юрма, бо справді є на що подивитися.
Пан Марек, завжди червоний, "як торунська цегла", тепер став аж синявий наче. Здавалося, кров от–от бризне з його набряклого обличчя. Маленькі вушка зовсім сховалися під фалдами обвислої шкіри, і він виглядав, як обтятий з вух татарський полонений.
Він схопив найбільшу тикву, що її ніхто й не займав через її об'єм, всадив туди голову й лигав так вино, аж великий кадук ґелґотів. Цим викликав свого противника, пана Амбрози, зробити так само.
Довкола реготалися.
— Трафив свій на свого, як казав дябел до вугляра.
— Пане Амбрози! Не дай завстидати Станіславівського повіту.
Пан Амбрози усміхався, як концертант, що готовиться до сольного виступу, підняв смичок і жде, поки цілковито утихне зала, — устав, обвів усіх своїми ясними очима (мав ясні голубі очі, як у дитини) й поволі, але голосно проговорив:
— А що, ясні панове? А чи не має хто охоти спробувати старого цвіка? Я вам покажу малу штучку, а ви уважайте.
Налив квартовий пугар і повільними ковтками випив одну третину. Випивши, потягнув правою рукою по правому вусу, лівою — по лівому, потім мазнув долонею вздовж обличчя від чола до підборіддя, вдарив об стіл пальцем правої руки зверху, а пальцем лівої знизу, тупнув ногою й крикнув:
— Вино!
Далі випив другу третину кварти за одним духом і повторив у точності всі ті маніпуляції. Випив решту і так само все повторив.
Пан Марек дивився і не розумів, в чому ж тут, власне кажучи, річ? Він звик брати кількістю, а тут якісь штуки виробляють. Але що, видно, був іще не кінець, то пан Марек мовчав. На ногах йому було вже трудно стояти, тому сів прямо на підлогу і звідти поглядав, витріщивши очі, на суперника.
А пан Амбрози, висушивши першу кварту, повільно налив другу, знова випив третину, але тепер мускав себе по вусах двічі, гладив по обличчі двічі, бив пальцями по двічі й крикнув:
— Вино! Вино добре!
Так проробив і на кожній третині другого пугаря. Потім налив третій пугар, проробляв на кожній третині усе по тричі й крикнув наостанку:
— Вино! Вино! Вино добре! Налий!..
І з тим словом, кланяючися, вручив пугар панові Марекові.
Серед гостей постав гомін. Ніхто не бачив у тому нічого особливого, і кожний брався повторити, але на перших же кроках заплутувався і з реготом кидав. Викликаний на двобій, пан Марек попробував і собі, але обважнілий язик не міг виговорити навіть "вино", голова похилилася, і пан Марек важко впав на підлогу під аплодисменти присутніх. А пан Амбрози, все усміхаючися, підійшов до печі й притулив розпалене чоло до холодних кахлів.
Але того було мало. Видно, розпирало його щось, підіймало зсередини, як ото дріжджі підіймають тісто; щось перло, рвалося надвір. Очі перестали вже бути спокійно веселими й тривожно забігали то туди, то сюди.
— Мацьку! — крикнув він якось розпачливо й тремтячими руками почав шукати ґудзиків коло шиї. Але руки не слухалися… Тоді пан Амбрози почав конвульсійно рвати на собі одежу.
Тренований на такі моменти, Мацек уже прибіг із коновкою води і тут же, в залі, почав лити воду на похилену голову свого пана.
— Фе!.. Встидайся, пане Амбрози! Ще може хто подумати, що ми всі тут пос…
Це кричав хтось із приятелів, але загалом маніпуляція не зробила особливого враження. Переступав то той, то інший, аби не стояти на воді, але співав, не перериваючи марива.
Усі хвалили пана Амбрози й дивувалися.
— Сей, мабуть, не інакше, як самого дябла полигнув.
— О, пан Амбрози — се наша хлюба! То слава нашого повіту…
XXI
Два шляхтичі обіймали один одного. Товстіший, з величезними вусами, ганьбив тоншого:
— Ти пив, як канарок, а спився, як вева… Е, як я бачу, то ти ще зелений в таких справах. Ано тримайся моцно, трутню ти один… Що ти на мене видивився, як черепаха на свої яйця?
А тонший, заплітаючися язиком, добивався тільки одного:
— Ні, ти мені тільки скажи — коли у нас буде День святого Медарда?
— Опам'ятайся, молодче! Медард уже пройшов давно…
— Ні, не пройшов… Бо я знаю напевно, що коли на Медарда дощ, то після нього сорок днів має бути дощових.
— Сорок днів і сорок ночей. То буде всесвітній потоп…
Якийсь шляхтич хотів заспівати старовинної, але міг згадати тільки перший рядок. Тому, вибалушивши очі й відбиваючи такт рукою по мокрому столу, шість разів підряд повторив його і на тім перестав.
Другий, трохи тверезіший, задавався цілями вищого порядку — ладив хор, але ревів майже сам, диригуючи несамовито:
Господарю! Хто у тебе буває в гостях,
Той завжди веселий і ніколи не позіхає.
Гей га, до лиха! Дайте нам кубок!
За здоров'я господаря хай нам шумить у головах!
Зрештою, скоро увага всіх присутніх, хто не втратив притомності, звернулася в той бік, де був господар. Розхристаний, дикий, він затіяв якусь штуку й велів принести пару пістолетів.
Хто тверезіший, починав передчувати, що там, де пальна зброя попадає в п'яні руки, там добра не жди. Хто відважніший, почав потроху вже посуватися до дверей, аби чмихнути в потрібну хвилину геть.
— Кинь, пане Костянтине! Ти випив, рука нетверда.
— У кого рука нетверда? У мене? А хто це каже? Ано, нехай спробує…
І пан Злотніцький, узявшися в боки, оглядав усіх соколиним зором.
— Що?… Нема охотників? Тож то. А яка в мене рука — зараз вам покажу. Гей, Яся сюда. Під стіну його, й поставте йому бокал із вином на голову.
Ясь (тут ніхто не звав його Івасем) зблід і одразу почав труситися. Безсило поглядав він довкола себе, як загнане звірятко. Але довкола були всі чужі, п'яні, на які страшно було дивитися.
Гайдук смикнув хлопця за рукав. Це був той немилосердний Семен, якого так боялася мати й сам Івась. Він не знав, Івась, що його мати була ще молода й гарна, що цей Семен підсипався до неї, дістав одкоша й от тепер мстився й на матері, й на синові.
— Чи ти не чуєш, що пан кажуть?
Івась затріпався весь і несвідомо почав одривати своїми рученятами величезні лапи гайдука.
— … я не хочу… пусти мене… мамо…
Пан Злотніцький, червоний, обважнілий, нетерпеливився:
— Чи довго там?
Він хотів показати гостям, що всі його накази виконуються блискавично, отже, його система тримання хлопів у їжачих рукавицях правильна. Семен штовхнув хлоп'я під підборіддя. Кров показалася з уст. Він замукав, як теля, і перестав рватися.
Пан Фількевич на правах приятеля хотів був відібрати пістоля у Злотніцького.
— Кинь, кинь, пане Костянтине! Всі ми знаємо, що ти добрий стрілець, але по–тверезому.
— Хіба я п'яний? О, мене не так–то легко напоїти. Я всіх вас положу, а сам буду, як канарок. А як я стріляю, я вам зараз покажу.
Пан Фількевич моргнув. Двоє шляхтичів підскочили й хапнули пана Злотніцького, як хто попав.
— Чекай–но, брацішку… кинь…
Але пан Злотніцький мов сказився. Він так тріпнув собою, що шляхтичі, не особливо, правда, тверді на ногах, розлетілися в усі боки.
— Що?… Жартувати зі мною?… Я не для жартів уроджений…
— Пхі, сатана. Хай тобі чорт, аби з тобою хто жартував… А ви, панове–браття, чого стоїте. На ваших очах готове статися убивство, а ви дивитеся мовчки.
Якась сильно підхмелена істота обізвалася вельми незадоволеним голосом:
— Чому вже й смертовбивство? Ми знаємо пана Костянтина за доброго стрільця. Зрештою, тут не двіста кроків, а несповна двадцять.
І, як часто буває, одна фраза рішила справу. Ніхто вже більше не протестував, перемога зосталася за паном Костянтином.
— Я паннам корки відбивав у танці! — хвастав він.
Івася посадили під стіну, бо стояти він не міг. На звішену голову ладили кубок із вином. Кубок не хотів стояти. Семен знову вдарив Івася кулаком під підборіддя.
— Пан кажуть — держи голову рівно, то й маєш держати, щеня…
Семен аж усміхався про себе, думаючи, як то завиє Мокрина, коли їй скажуть, що Яся вбив пан.
Ніхто не думав, що, власне, коїться на очах. Кожне лізло вперед, аби видніше. "Зіб'є чи не зіб'є?" — вертілося в кождій голові і ні в одній не вертілося — а що ж буде, коли не зіб'є.
Івась підняв смертельною блідістю вкрите личко. Там усе було біле — і ніс, і губи, і навіть ніби очі самі. Тільки з кінців уст висіли, мов тонкі вуса, дві струйки чорної крові. Очі були розкриті, але Івась не бачив ними нічого. Як сомнамбул, він тримався в тому положенню, в яке його поставила чужа рука.
Пан Злотніцький скинув верхній одяг, поправив порох на полиці й почав цілитися. Лице стало серйозним і наче навіть осмисленим.
Цілився довго… Хтось навіть устиг сказати: "Довго цілиться — кепський знак…"
Одну хвильку навіть здавалося, що пан Злотніцький опустить пістоля і з реготом скаже:
"А що? Добре я собі з вас усіх зажартував".
Але в цей момент пролунав постріл.