Он бо, за всієї своєї принципової неправоти, і професор Білодід стверджує: "І перекладачі не потрібні. Росіяни вільно читають в оригіналі Шевченка, українці – Пушкіна". Ну, якщо вже ось так вільно (чому ж тільки одна з поширених серед росіян фраз звучить: "Я по-украински не понимаю"?), то чого й нарікати, що частина дітей росіян вчиться в українських школах? Такий їхній та їхніх батьків власний, не насилуваний вибір, і Українська держава має всі підстави відзначати це з вдячністю.
Так саме навіщо нарікати, що на сьогодні, згідно з розробленим мною свого часу інструктивним листом міністерства освіти за №1/9-11 від 28 січня 1993 року "Про вивчення мов та літератур у навчальних закладах України", вивчення російської мови в українських школах не є обов’язковим? Певні сили, як відомо, обстоюють саме обов’язковість. Але ж не лукавте, шановні: подібні наполягання – не зі сфери культури. То – стовідсоткова, лише задрапована під культуру політика, мета якої – знову повернути в Україну есесерівські порядки, не дозволити їй культурно, мовно й політично випростатися. Не випадково ж шовіністично-яничарські сили так вражаються та шумлять з приводу того факту, що ось уже впродовж кількох років російська література вивчається в українських школах в курсі зарубіжної. (Між іншим, в обсязі, що десь у п’ять разів перевищує той, який відводиться на такі ніби ж теж великі літератури, як німецька чи французька). То ж у якому курсі вона має бути, милі господа? Що – ви категорично не в змозі проковтнути те, що з 1991 року Росія стала стосовно України зарубіжжям? Як мовиться, дасть Бог розуму та часу – звикнете.
Стосовно ж мережі навчальних закладів за мовами навчання, то красномовним видається мені такий факт: зо два роки тому "озабоченностью" з приводу "ущемлення" прав етнічних росіян у місті Рівному перейнявся представник дипломатичного корпусу Російської Федерації в Україні, пильно зацікавившись: чи є в цьому місті ті, що хотіли б піти до російського першого класу? Що ж, таких було знайдено – аж тринадцять осіб! Та здебільшого, як повідомила преса, батьки їхні виявилися представниками… кавказьких національностей. Після упевнення у цьому "озабоченность" російського консула зникла…
Або й інший приклад – ситуація у Хмельницькому, де я побував на змістовній конференції з питань розвитку національної освіти. Запам’яталося зізнання завідувача міським відділом освіти п. В. Козубняка: "Зі труднощами змогли відкрити в цьому навчальному році один російський перший клас, але побоююся, що з часом він "розсмокчеться". Як саме? А з часом можуть побігти ті діти один по одному в українські школи".
Отже, ті, котрі "обеспокоены", що накажете робити? Не дозволяти, не пускати? Примусово віддавати російську дітвору у згаданих містах до російських шкіл?
От вам і "насильственная украинизация", якої насправді нема в Україні ані сліду. Відбувається у столиці та на захід від неї закономірний, продиктований самою логікою існування України як незалежної держави освітньо-мовний процес, й шовіністично-яничарські спекуляції довкола нього мусять викликати лише огиду. Саме цього роду "обеспокоенность" і могла б бути виправдана.
А загалом зовсім супротивних, давно очікуваних українською громадськістю напрямків державорозбудовчої стурбованості головного штабу освіти в Україні можемо назвати тут немало. Хтось забув, куди належить спрямовувати енергію найбільшої стурбованості? Що ж, варто зайвий раз нагадувати.
Наприклад, до усе ще кричущої невідповідності мережі загальноосвітніх шкіл національному складові населення у східно— й південноукраїнських регіонах держави, де продовжується грубий потопт національних і громадянських прав переважаючої частини тамтешньої людності. Отам-то маємо приклади вже не вифантазуваних, а цілком реальних баталій з приводу відкриття кожної української школи, кожного українського класу, як то було напередодні 1997/98-го навчального року в Донецьку, як то зафіксовано у Харкові, в Луганську. І вже не представники кавказьких національностей домагаються тут освітньо-мовних прав. Прагне їх вибороти корінний люд – українці, і то незрідка – намарне. І скільки є ще в Україні міст обласних підпорядкувань, містечок і навіть сіл, де з українською школою не "скоро будет негде", а нема її і сьогодні, в умовах вибореної незалежності!
Ось лише окремі ілюстрації з листів, що їх я одержую. Олена Павлівна з м. Красного Луча на Луганщині: "У нашому місті всього до 30 шкіл, але української – жодної. У 9-му класі з української мови, яку винесено на випускний іспит, є тільки один урок на тиждень. Російської ж мови, окрім того, що й увесь навчальний процес по-російськи, дев’ятикласники мають три рази на тиждень. Гарно?". Н. Пестушко з Одеси: "Стосовно українського шкільництва в перші роки Незалежності у нас був певний прогрес. Але я не певна, що щось змінюватиметься на краще, надто після того, як людину, яка за це уболівала, зняли з посади начальника міського управління освіти, а на його місце призначили даму, що цвенькає тільки по-російськи, – або ж не знає української, або відверто нею нехтує". Л. Проценко з Харкова: "Дитині, що йде у нас до українського першого класу, батьки мусять купляти підручники по 5 – 7 грн. за штуку. У російських же школах існує підручниковий фонд, з якого видають книжки лише за 2 грн. за користування. Різниця? І чи подумає коли хто-небудь, що мусило б бути зовсім навпаки, що батьки просто масово віддавали б своїх дітей до українських шкіл, якби там і підручники були безплатні, і, може, й ще якісь пільги, бодай ті ж сніданки?..". В. Жуков з м. Гуляй-Поле: "Всі роки ПТУ у нашому місті працювало по-українськи. І раптом після Незалежності – перефарбувалось: предмети, в т. ч. й новітня історія України, де вивчається діяльність нашого гаранта Конституції, – по-російськи…"
Так саме годилося б стурбовуватися і тим фактом, що великий відсоток наших шкіл хоч і є україномовним за статусом, одначе російськомовним за духом. Ця ситуація, хоч керівництво освітою міста і прагне її змінити, характерна й для столиці України. Викладання частини предметів в українських класах російською мовою, масові порушення вимог єдиного мовного режиму в школі (всупереч наказові по міносвіті за №123 від 7 вересня 1992 року) – то найпоширеніші явища. Стосовно останнього з них, у якому відповідний пункт звучить так: "Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання єдиного українськомовного режиму у навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання і виховання, а також у тих, які почали перехід на нього", – категорично, але й небезрезонно висловлюється відомий наш поет і активний діяч КУІН"у Микола Сом: " Покажіть мені у Києві хоч одну по-справжньому українську школу! Я такої не знайшов". Якщо й погрожувати пальчиком керівникові освітян столиці, то може ж таки якраз за це, за брак правдивих українських шкіл у місті, а не за дещо зовсім супротивне, міфічне, провокативно гіперболізоване?
О, ті українські школи в багатьох наших містах! "Тільки залунає дзвоник на перерву, то не лише учні, а й вчителі, як за командою, переходять на мову іншої держави" (пише Л. Васильєв з Херсону)… І, звичайно ж, що цілковито панує російська мова у т. зв. змішаних школах, які в ліпшому разі є суржиковими інкубаторами. У Дніпропетровську, наприклад, цих змішаних шкіл близько сотні, з них у 1997 р. статус української одержала тільки одна. Тож порахуйте – з подібними темпами треба також ледь не сотню років, аби ці школи стали українськими і тим самим було виправлено нинішню ситуацію у місті, де українськомовними школами охоплено тільки 32% учнів…
Або й сподівана стурбованість міністерства, як і в цілому уряду, як і президентської адміністрації , з приводу стану з українською мовою у вищій школі. Доволі кволі кроки, що здійснюються для поліпшення ситуації, поки що ще не можуть похитнути слушність висновку: саме вища школа лишається головним бастіоном зросійщення України. Чому – головним? Тому, що нехтування державною мовою у цій ланці (а лише в системі міносвіти у 26 вищих навчальних закладах III – IV рівнів акредитації українська мова перебуває на повному нулеві) навпрямки позначається на мірі суспільної та особистісної зацікавленості у виконанні мовного законодавства. Тому, що саме вища школа постачає кадри ( в т. ч. керівні, а від керівників насамперед усе залежить) в усі без винятків сфери нашого управлінсько-господарського життя, де, як відомо, стан справ з нашою мовою також часто-густо перебуває у занепаді.
А тим часом замість того, щоб навчально-виховний процес був зорієнтований на українознавчу методологічну базу (мусить наше власне, державницьки зорієнтоване утверджуватися навзамін колишній марксистсько-ленінській методології, що пожирала до половини й більше навчального часу), у вищій школі діється щось вельми тривожне зі самим блоком пріорітетних українознавчих дисциплін. Ось засвідчує статистика: згідно з приписами міносвіти, на 1 вересня 1993 року історія України читалася в обсязі 120 годин плюс 60 годин на спецкурси; в такому ж обсязі – українська та зарубіжна культура; 72 годин плюс 36 на спецкурси було відведено на ділову українську мову. Разом це складало 468 годин. Перше урізання цієї кількості годин зафіксоване у 1995 році, одначе воно було ще мало помітним: всього стало 432 годин, або 92 відсотки від рівня 1993 року. Зате ось у що трансформувався цей блок у році 1997: час на спецкурси пощез зовсім, вивчення історії України скоротилося до 72 годин, української і зарубіжної культури – також до 72-х, ділової української мови – до 36-ти… Разом – 180 годин. Порівняно з тим, що було у типовому плані міносвіти в 1993 році, – це лише 38,5 відсотки…
Куди йдемо? Волію віднести це запитання до суто риторичних.
24. Чия мова, того й держава
І все ж варто уважніше придивитися до того, як виглядають сьогодні справи з викладанням державною мовою у вищих навчальних закладах України.
Офіційна статистика справляє тут, як мовиться, цілком обнадійливе враження. Гляньмо: у 1993/94 навчальному році кількість академічних студентських груп, де викладання здійснювалося по-українськи, складала у ВНЗ III–IV рівнів акредитації 37% (проти 23% у 1991 р.); в 1994/95 н.