хоч з Києва, хоч з Тбілісі, хоч з Білорусії,— завжди пішки, бо на транспорт він пе надіється. Одним словом, хто хоче подивитися на Яреськи, той може туди дістатися — або на автобусі, або пішки. Від Карпового Яру до Яресьок теж завжди добиралися пішки. Чоловіки — щоб гартувати ноги для можливих воєнних походів, жіп-кп — щоб відвідати чоловіків і принести гостинця, а гостинець, відомо ж, смачніший саме тоді, коли він пе привезений, не присланий, не переданий, а принесений власноручно з таким приємним додатком, як рідна (та ще, дивись, і кохапа!) жінка.
Отож, карноярівські жінки, поклавши в плетені з білої лози гарненькі кошики по паляниці, четвертині сала, кільцю ковбаси, пляшці перваку, зібралися до Яресьок. Але пе станеш же нести той кошик у руці — руку відтягне, то зв'язано його вишитим рушничком ще з одним таким самим кошичком, у який для противаги теж накладено сього-того, тоді завдано це па плече1, і вже можна мандрувати.
Одарка Івана Івановича Самуся принесла чоловікові те, що й усім носили, а в отой кошик, що для противаги, насипала грушок, вибираючи спілі, влежані, м'якенькі, щоб смачніше.
Жіноче гостювання в Ярсськах ніколи не затягувалося більше однієї ночі, бо чоловіки досить ревниво ставилися до жіночих зазіхань на їхню особисту свободу і відправляли дружин додому, посилаючись па потребу безперешкодного виконання священного обов'язку.
Після відходу жінок випивалося і з'їдалося принесене ними, починаючи з закоркованих кукурудзяними качаиами пляшок, паляниць і сала, кінчаючи десертом: в кого яблука, в кого груші, в кого сливи чн абрикоси.
Самусь, од природи скупий, як усі Самусі, грушок, принесених Одаркою, нікому б і не дав, але помітив, що вопи перележапі і деякі починають уже навіть гнити. Тоді віп і намірився почастувати Щуся, бо все ж таки були односельчанами, та ще й куми.
— Куме,— сказав Самусь Щусеві увечері,— а чим я вас хочу вгостити?
— Скажеш, то й знатиму,— лінькувато відгукнувся Щусь, який па цьому світі ні з чого пе дивувався, звикнувши сприймати все як иалежне.
— Одарка моя грушок принесла. Та вже ж і грушки! Давайте покуштуємо.
— Можпа й покуштувати, можна й посмакувати,— згодився Щусь.
Самусь дістав кошик, розстелив білий рушничок на тумбочці між їхніми залізними косчкамп, почав викладати на нього грушки.
— Дурна баба насипала переспілих,— буркітливо пояснював віп,— і деякі трохп несвіжі, куме, то ми вже давайте їх і поїмо, щоб пе пропали, а завтра цілеиькі.
— Твої гру піки, то ти несвіжі і їж,— порадив добродушно Щусь,— а я вже якось буду ціленькі.— І віп запустив свої міцнющі зуби в тверду соковиту грушу, аяс чвиркнуло соком, а Самусь тп.м часом їв гниленькі, що тільки пшакали йому на зубах, мов порожні капшуки.
Він сподівався, що сьогодні поїсть усі гпилі й завтра їстиме з Щусем уже цілі й свіжі, але за піч частіша груш (от клята Одарка — набрала переспілих!) знов підгнила, і зпов Самусь вимушений був підбирати понсовапе, а Щусь трощив ціле й пеушко-джспе! Так і з'їли вони весь кошик грушок: хазяїн підбирав не-свіячі, гниленькі, а гість розкошував добіршімп. Коли повернулися з Яресьок і Щусь комусь розповів про ті грушки, Самуся про-дражнплп Несвіжим, і вя"е те прізвисько успадкував і його син Іван Іванович, воно пристало до нього ще дуя"че, нія" до родоначальника, бо Іван Іванович відзначався скупістю такою, ніби заповзявся поганьбити все колгоспне селянство степової зони України. В Карповім Яру ця скупість ще не так давалася взнаки, бо в старому селі все було поплутане, пережитки проклятого минулого гніздилися в кожному кущі дерези і під кожною стріхою. У Світлоярську Ях з його точппм плануванням і цілком новим стилем життя всі одразу помітили, що Іван Іванович Несвіжий не просто скупий, а чоловік мовби хворий якоюсь капіталістичною, а то й феодальною хворобою, чи що.
Хату віп будував останнім, вичікуючи, якого розміру поставлять собі голова колгоспу й голова сільради, всі багатодітні світлоярівці, директор школи і бригадир механізаторів Безкоровайнпй. Він не піддався па хитру тактику старого Самуся, який узяв дві ділянки, заявивши, що хоче відділяти того сина, який жениться, а тоді вигідно продав одну з них. Така операція була занадто і відверто незаконна, щоб на неї пішов Несвіжий, який завжди був прихильником і прибічником законності в усьому.
Зате ніщо не заважало йому поставити хату найбільшу в Світлоярську — па сто двадцять квадратних метрів, окрім того, поряд з хатою, сказатп б, головною, збудувати в дворі й літню кухню, власне, маленьку хатку, в якій він і поселився з дружиною і сипом Рекордистом. У велику хату було куплено гарнітури полірованих меблів, розставлено по-міському: спальний — у спальні; сервант, стіл, стільці — в їдальні, яка правила й за вітальню; диван, крісла, журпальпий столик, письмовий стіл — у "кабінеті", що для Світлоярська мало стати вічно нерозгаданою таємницею, бо для кого той кабінет — для Рекордиста Івановича? Писати мемуари про свої походеньки? Хату замкнено на цілу систему замків, ключі від яких зберігалися в самого Івана Івановича, нікого туди він
Ніколи пе пускав, раз на місяць ходив Несвіжий попідвіконню, забирав у шибки, притуляючись посом так, що мимоволі виникала Ьагроза роздавити або шибку, або носа, і кричав дружині:
— Мапько, візьмп-по ганчірку та зітри ппляку в кабіпсті! На палець зібралося, а ти куди дивишся!
1 — Позамикав же ж, рота б тобі замкнуло, щоб і губами не плямкнув! — огризалася огрядна Мапька.
— Та м'якеньку, м'якеньку ганчірочку, щоб не подряпала! — напучував, незважаючи на її огризапня, Іван Іванович.
Нова хата, набита повісіпькпми меблями, стала з часом хіба ж такою розвагою для світлоярівської молоді. Хлопці, катаючи дівчат на мотоциклах, пригальмовували коло двору Івапа Івановича, гукали йому через височенний червоний паркая:
— Івапе Івановичу, повпну чули?
— Яку? — з'являвся він у хвіртці з мокрим віхтем у руці (завжди щось мив і чистив, коли не був па роботі).
— Мода на меблі змінилася.
— Що — дивани без спинок? Хай міняється. Л я люблю зі спинкою.
— Та пі, не тс.
— А що ж?
— Блискуча мебля вже не в моді.
— Не блискуча? А яка ж?
— Тьмава. І не фарбоваиа, як ото в сільраді у Зновобрать.
— Не фарбована? Та як же це?
— Отак. Беріть наждак і обдирайте.
— Обдирати новісіньку меблю! Ану ж гетьте від мого двору, розбишаки!
Садки були в кожного ще в Краповім Яру, в Світлоярську ж садівництво стало явищем престижним, своєрідною мірою суспільної значимості. Гектаринх садів, щоправда, туг не могло бути (ми пам'ятаємо, що всі присадибні ділянки дорівнювали двадцяти п'яти соткам), зате пе було меж винахідливості світлоярівців у доборі дерев, сортів, щеп, з'явилися виноградники, визрівали під світлоярівськпм сонцем персики, один хвалився чорноплідною горобиною, що має цілющі властивості, інший культивував обліпиху, в якої властивості вже й не просто цілющі, а чудодійні.
Іван Іванович Несвіжий роздобув персикових дерев рідкісних сортів, доглядав молодий садочок з такою дбайливістю й умінням, що вже за п'ять років мав па деревцях першу зав'язь; віп підійшов до цього врожаю суто по-науковому, переписав собі в конторську книгу, куди заносив видачу пального й мастила з колгоспного бензосховища, пильнував, щоб ніхто не зірвав жодного порсика, щоб пе поклювали кури, пе обтрусив вітер, завмираючи серцем, спостерігав, як жовтіють, зарум'янюються ніжні плоди, щоранку й щовечора обходив усі деревця, тицяючи пальцем, голосно шепотів: "Один, два, три... дванадцять... двадцять один... тридцять три..." Ганяв од персиків не тільки малечу й птаство небесне — пе підпускав і улюбленого (бо єдипий!) сина Рекордиста, який, на відміну від батька, любив споживати всі продукти у вигляді но просто свіжому, а в найсвіжішому. Ну, та Рекордист занадто заклопотаний був вишукуванням способів якнайдоцільнішого вбивання вільного часу, що валився на нього, як лава з діючого вулкана, тому він пе переймався дуже ні тим, що батько не пускає його до нової хатп з новими меблями, ні отими персиками, які, ясно ж, ніколи не зрівняються не те що зі свіжою півлітрякою, а навіть з нікчемним стограмовичем.
Іванові Івановичу, отже, не було ні серйозних ворогів, ні супротивників у справі оберігання персиків, едпие, чого він не врахував,— це законів природи. Бо закони природи діяли собі й далі невпинно й уперто, і під їхньою дією персики стали достигати і падати на землю. Івап Іванович дбайливо піднімав з землі кожен персик, перелічував решту на деревах, виводив дебет-кредит у своїй бухгалтерській книзі, а підібраний персик ніс у нову хату і клав на новий диваи, перед тим підстеливши клейонку. Персик, полеяїавши па клейонці, підгнивав знизу, тоді Іван Іванович перевертав його, коли плід обгнивав з усіх боків, тоді доводилося класти його у відерце, виносити в садок і закопувати під тими самими деревами, які спородили такий незвичайний плід. Ворушачи губами, Іван Іванович перелічував, скільки ще лишилося персиків па деревах, скільки лежить иа дивані, скільки закопано. Все це записувалося в кпиіу, бо головне! в житті свідомої людини — це облік, і ось так, перелічуючи, закопуючи, записуючи, і вправився Несвіжий з усім урожаєм своїх персиків, а коли хто пробував дивуватися, чому ж чоловік пе з'їв жодного плода, Івап Іванович казав:
— Так ми ж їх терпіти не можемо — пі я, пі Манька, ні Ре-кої дист!
Світлоярівці нарешті точно визначили ціпу Несвіжому: "Такий скупердяйпичатнме навіть у космосі!"
З Рекордистом спільпість у них була не в рекламованій відразі до персиків,— їх об'єднувало дідівське золото. Так-так, по золото скіфів, не золоті розсипп дута їхніх доблесних сучасників, а наіізвичаипісіиькс золото діда Самуся, отой Ячовтий метал, що про нього в підручниках політекономії пишуться цілі розділи, серед широких натур мас він назву "презренного", а в художній літературі "проклятого".
Для Самусів-Несвіжих в останніх двох поколіннях метал металів воістину мав стати проклятим. Почалося це тоді, коли дід Івана Івановича, прадід Рекордиста, рідний батько того Івана Самуся, завдяки якому паступпі покоління мали зватися Несвіжими, отож коли дід (прадід, батько в тій самій особі) лежав па смертнім одрі, готуючись до вічного плавання, а його рідний син Іван, не даючи батькові вспокоїтися навіть у цю найвідповідальнішу хвилину життя, бігав довкола батькової постелі, по-жіночому стукав кулак об кулак, суто по-чоловічому вискрегочував зубами й знай доскіпувався:
— Тату, скажіть, де золото закопали!
— Не скажу! — хрипів умираючий.
— Скажіть!
— Не скажу, сукппого сина стерво!
— Ну скажіть же, бо вмрете!
— Вмру, а тобі зась!
— Чи вам для сина жалко? Чортп вам кісточки всі порозносять но пеклу за те, що з сином отак!
— Бісової віри тп син, а по мій, коли рідному батькові вмерти спокійно пе даєш!
Несвіжпй-нерншй кинувся на батька, торсав його, стукав головою об дерев'яне бильце ліжка, тоді, вкрай знавіснівши, вхопив за горлянку.