(Мамо! Мамо! Що таке зі мною діється?)
— Ви ж сказали, є.
— Вона-то є, але десь удома, Я не люблю носити з собою довідок.
— Так от, принесете довідку, тоді й візьмете в мене книжки. Пробачте...
Я видала книжку одній з отих у перекручених панчохах. Він стояв і якось жалібно посміхався. Кого жалів? Себе чи мене? Невже він помітив? У нього ж очі не тільки задумливі, а й зіркі. Я вже боялася тих очей.
— Чого ж ви стоїте?
— Та... жду.
— Чого? — Я майже кричала.
— Коли ви переміните гнів на милість.
Стандартна фраза, а я відповіла стандартно-істеричним:
— Не діждетесь!
— Я терплячий.
— Ви що — рекордсмен терпеливості?
— Якщо такі є, то міг би, коли треба, й позмагатися. Хоча — ніколи.
— У вас, мабуть, "хвости"?
— Та ні, я здаю всі заліки вчасно. Але я не тільки вчуся, а ще й працюю.
— На будівництві?
— Вгадали.
Ох, швидше змішати його з тисячами безликих бригадирів, десятників, прорабів, з яких я не знала жодного, а коли не знаєш, тоді це для тебе просто абстрактне поняття і ти ніколи не хвилюватимешся, коли пролунає таке поняття... Отож швидше й цього туди, в не знані для мене тисячі! Запитати, щоб одержати ствердження:
— Бригадиром? Прорабом? Десятником?
— Навіщо ж відразу на такі висоти? Шофером.
Боже! Я вгадала. Отой піджачок...
— Возите якогось начальника?
— Ні, ванни.
Від нього можна було збожеволіти!
— Що, що?
— Ванни. Міжміські перевозки. З Калузької області возимо з моїм старшим напарником, ванни. Двадцять чотири штуки в машині й причепі. Три доби туди, три доби назад.
Тут я зовсім здуріла. Бо спитала:
— І ви не боїтеся?
— Чого?
— Ну, що вас... можуть розбити?
Він посміхнувся. Невже розшифрував мій неспокій, що вихлюпнувся в отому дурному запитанні?
— Тільки об нас.
— Не розумію.
— Тільки об нас можуть розбитися. А нашого МАЗа може розбити хіба що танк.
А я розбилася об нього. Об сталево напружені лінії його невродливого, але єдиного на світі обличчя. Я розбилася, розбилася — не збереш навіть друзок.
— Які вам потрібні підручники? Вам треба здавати заліки? Кому?
Капітулювати так швидко, так несподівано й ганебно! Мамо!
— Та... бачте, мені не підручники потрібні...
— А що ж?
— Так дещо... З історії культури, з історії релігії, по філософії там...
— Вам що — для дипломної роботи? Ви вже дипломник?
— Та майже, але...
Помститися! Треба помститися, бо я пропала!
— Ви завжди такий?
— Який?
— Вайлуватий і тройи мовби мішком...
— Не пошкодуйте вже лантуха. Скажіть — лантухом прибитий.
— Мені не шкода. Можна й лантухом.
— То дасте мені книжечок?
— Все-таки без довідки?
— Та без...
— Ви як той клей: не пробуй витирати, бо прилипнеш.
— Та ні, чого там...
Він подав мені список. Ніколи я не знала, що в нашій бібліотеці є такі книжки! Мене просто зацікавило, що він з ними робитиме? Теж конспектуватиме, як оті дурепи в перекручених панчохах, і обливатиме чорнилом, як вони, і я буду лаятися з ним так само, як з першокурсниками, які загинають сторінки або переламують книжки навпіл, щоб зручніше читати?
Я простежила, куди він піде, і мені самій закортіло піти за той столик, сісти навпроти й подивитися, як він читатиме. "Дурна! — сказала я собі. — Якийсь шофер тебе зацікавив. Міжміські перевозки. Що може бути прозаїчніше. Працює і вчиться? Хоч бери та пиши у "Вечірній Київ" у рубрику "Наші дорогі кияни". Нудьга!"
А він сидів і просто гортав сторінки. Ясно ж, що прийшов на побачення, когось жде, а мені морочив голову! Я пішла до нього. Пішла через увесь зал, і оті всі, в окулярах і своїх панчохах, облишили конспекти і дивилися на мої ноги й на мої плечі, які я вміла щулити, як ніхто, і знов на мої ноги і на мої плечі. Їм би так уміти ходити! Ох, як я довго йшла! Ніколи чомусь не гадала, що наш читальний зал такий великий, що в ньому так багато столиків, що проходи між ними такі вузенькі, що лабіринт з столиків такий закручений. Поки ж то я дійшла до нього! Всі встигли облишити свої конспекти і своє зубріння, і всі дивилися на мої ноги і на мої плечі, а він не дивився, взагалі не звертав уваги на мене, сидів собі й далі гортав свої безглузді книжки. Я зупинилася коло його столика, ще хвилину постояла, щоб лють, яка вже народжувалася в мене в грудях, зміцніла і перехлюпнула через вінця. Я стояла навпроти нього, до нього вже допливало тепло від мого тіла (мені колись казали: "Навіть твоя тінь має запах твого тіла!"), а він гортав і гортав свої книжки. Міжміські перевозки. Двадцять чотири ванни з-під Калуги. У цього, мабуть, амбіція вимірюється ваннами. Чавуном. Чавунне серце. А зверху — трохи емалі.
Я простягла руку, взяла одну з книжок і тихо сказала:
— Що ж це ви — я дала вам без посвідчення літературу, а ви зовсім нею не користуєтеся, сидите, на малюнки дивитеся?
— Уявіть собі: ви вгадали, — сказав він і посміхнувся. Ніколи я не бачила такої посмішки ні в кого! Лагідна і добра, І чому він такий добрий? Де він узявся? — Я справді зацікавився й малюнками, — сказав він. — Тут досить цікаві ілюстрації. Сідайте подивіться зі мною, коли хочете.
— Ви досить невиразно уявляєте собі обов’язки працівника бібліотеки, — сказала я трохи голосніше, так щоб почули ті окуляристі, що сиділи поблизу, і зробила поворот на сто вісімдесят градусів, заточившись при цьому так, як умію заточуватися тільки я, і пішла до свого столика, знов приковуючи до себе всі погляди, окрім його погляду; хоч я і не озиралася, але знала, що він на мене не дивиться, бо коли б глянув хоч раз, то я відчула б той погляд... ох, у яких би глибинах серця я його відчула!
Коли він здавав книжки, сказала:
— Сподівалося, що завтра ви прийдете з довідкою...
А в душі в мене хтось темний, з заплющеними очима, якоюсь бабською скоромовкою молився: "Прийди, прийди, прийди! Прийди хоч без довідки, хоч без чого, хочеш, тільки прийди, неодмінно прийди, обов’язково прийди, о прийди!"
— Ні, — сказав він (а в мені молилося й далі, молилося палко, в гарячковому, самозабутті), — завтра не зможу, виїжджаємо в рейс. Це вже через шість днів. І якщо не забуду, то прихоплю й довідку. У мене пам’ять на довідки погана. Завжди забуваю. Колись навіть водійські права забув, влетіло мені від автоінспектора!
...Шість днів я ходила майже хвора, якась сама не своя, якась мов збожеволіла, навіть батько, нащо вже товстошкірий, помітив і сміявся:
— Дивись, наша Верка, мабуть, закохалася!
У нього була паскудна звичка називати мене Веркою. Самі ж причепили мені оце ім’я Вероніка (нічого не скажеш, гарне ім’я, вже саме тільки ім’я вбиває хлопців, а ще коли я пройду по Хрещатику, то можна слідом посилати машини швидкої допомоги, щоб підбирали потерпілих від моєї краси хлопців), а тепер оте дурняче "Верка". Ненавиджу!
В той день я прибігла на роботу, мабуть, за годину раніше. Дрижала, мов у лихоманці, не попадала зуб на зуб. Навіть оті засушені наукою помітили: "Що з вами, Вероніко Василівно? Ви не хворі?" Я не хвора, я не хвора, я... А він не прийшов.
І на другий день не прийшов, і на третій. А я ж була така дурна, що навіть не спитала тоді ні його ім’я, ні прізвища, нічого".
ВОЛОДЯ
А ми вже поверталися назад з вантажем. Двадцять чотири ванни, розділені між собою дерев’яними брусками, міцно прикручені сталевими тросами, лежали в кузові нашого дизеля і в причепі; ми вже поминули Полтаву, наближалися до Хорола, йшов теплий літній дощик, машин на шосе було мало, їхати обом нам було приємно, бо рейс кінчався, все обійшлося гаразд, двадцять чотири ванни — це двадцять чотири квартири, двадцять чотири щасливих родин, а коли ти допомагаєш чиємусь щастю, то це приємно, хай йому біс, — так каже мій напарник, Микола Кіндратович, або просто Вуса, як його звали всі хлопці з нашого автопарку, бо в Миколи Кіндратовича пишні пшеничного кольору вуса під трохи червонуватим носом. Про свій ніс він казав: "Замучився я з ним. Був уже в лікарні, питаю: є якісь засоби? Кажуть: є. Радієм там чи ще якоюсь бенерею лікувати можна. Курс лікування, значить. Червоність зникає безслідно. Щоправда, тоді ніс синіє. І в мене буде синій ніс? Так, червоність поступається місцем посинінню. Ну, кажу, хай вам сині носи, а мені хай червоний, жив я з червоним, житиму й далі, привєтствую і поздравляю".
Вуса був старший на машині, я вважався його помічником, чи що, бо я ще не маю такого досвіду, та й взагалі такому молодому хлопцеві хто б довірив потужну машину? Добре, що тоді за кермом сидів якраз Микола Кіндратович. Якби то був я, то, напевне б, я розгубився і ми б так і застряли на шосе, а Микола Кіндратович миттю збагнув, що треба робити, плавно крутнув руля і з делікатністю, яку тільки можна було задемонструвати з таким важезним караваном, спустив машину, а за нею й причіп з шосе, по обочині, в глибокий кювет, якраз під чийсь картопляний город, неподалік від біленької хатки, обсадженої вишеньками-черешеньками.
— Миколо Кіндратовичу, куди ви? — встиг ще я гукнути думаючи, що ми зробимо зараз те, що наші шофери звуть "шкеребертністю", тобто перекиданням догори колесами. Але ми не перекинулися, поїзд наш плавно з’їхав по слизькому споришу й став, а від мотора тягло таким смородом, що я вже подумав: горимо.
— Та що ж таке? — ще гукнув я, на що Микола Кіндратович спокійно відказав:
— Хіба не чуєш? Поршень полетів. Привєтствую і поздравляю. Загоряємо. Вилазь, готуй паяльну лампу, а я мотнусь до отієї хатки, роздобуду картопельки, та зваримо трохи гаряченини, бо нам тут припухати і день і ніч.
Я став лагодити паяльну лампу, Вуса справді досить швидко дістав картоплі, приніс відро криничної полтавської води (ох і вода ж! Аж у зуби заходить), а потім зсунув наше сидіння, під яким у нас був цілий арсенал інструментів, різних шайбочок, болтиків, усього, що в дорозі пригодиться, усього, за винятком поршня.
Але поршень колись буде, треба тільки підготувати мотор до заміни поршня. Микола Кіндратович взявся за мотор, я запустив паяльну лампу, підвісив її коло причепа на товстому дроті, начистив картоплі, вклав її в таганок, залив водою, лампа загула, як велетенський джміль, дощик кропив нас, земля парувала, чесне слово, не так вже воно й погано отут, у полтавськім степу під Хоролом, якби тільки не поспішали ми до Києва, якби не ждали нас десь на масиві нові квартири...
Машин по трасі йшло в той день мало і все в бік Києва, з Києва, мабуть, ніхто в таку погоду не виривався, хіба що рейсові автобуси.
Але й ті нечисленні машини, які мчали в бік Києва, загальмовували ще здалеку, побачивши автопоїзд у кюветі, а коли під’їздили ближче і бачили намальованого в нас на кабінці вершника — Богдана — знак нашого вантажного автопарку, — то зупинялися, шофери визирали з кабін, гукали:
— Ей, Вуса, добровільно чи примусово?
— Примусово! — перекриваючи гудіння паяльної лампи, відповідав Микола Кіндратович.
— То що переказати?
— Скажи, хай шлють поршень.
Дехто й зовсім зупинявся, підбігав, щоб потиснути руку Вусам, а заодно й мені, розкурювали цигарку, їхали далі.
— Ночувати нам і сьогодні й завтра, — сказав мені Микола Кіндратович, коли ми всілися за картоплю, до якої в нас була тільки сіль та ще хліб зачерствілий, ще київський хліб, бо Микола Кіндратович до харчів був невибагливий, а я за його прикладом теж не дуже дбав про наїдки, і продуктів ми з собою майже ніколи не брали, харчувалися в ресторанах та чайних на трасі, де подавали вічний шніцель, гарнірований макаронами в палець завтовшки.
Ще одна машина зупинилася навпроти нас, тільки то вже була не вантажна, а легкова, "Волга".