Гріх же свой яко содомскій возвістиша і явиша горе душі іх, зане умислиша совіт лукавий на себе самих* рекше: свяжем праведнаго, яко непотребен нам єсть!.. Горе беззаконному! Лукавая бо приключат-ся єму по ділам єго!"...
В очах йому затьмилося.
— "Досить!" крикнув. "Більше не хочу чути про того божевільного, що бунтує в святині, яку будував мій батько і прикрашував я!.. Звяжем ми "праведника" того, яко непотребен нам єсть!.. Але наперед завізви тут зараз начальника сторожі, обох варяжських полководців та начальників наємних Берендіїв, Половців і Торків!.. А тимчасом заграти на трівогу — поки що для замку!"
Князь не посідався з гніву. Закликав службу та почав скидати зі себе храмну одіж і надягати кольчугу. Раз-ураз повторяв лише:
— "Безсоромні крамольники! Заговірники!"
Ще ніхто не бачив князя в такім розяренню.
З вікон сторожевої гридниці заграли алярмові роги.
В кімнату князя вступив начальник сторожі, боярин Микита Боринич, молодший брат "медведя" і рівно як він тяжко думаючий, але добрий воїн. Князь крикнув до нього:
— "Затрівожити в укріпленнях за городом — знаками і гонцями — всі відділи Варягів, Берендіїв і Торків! Хто держить від рана замкову сторожу?!"
— "Третя сотня Веремундового полку! Наші святкують".
— "Добре! Всіх, що мають службу, під оруже! Можеш вийти!"
До кімнати вступив задиханий полководець Веремунд і молодий
начальник Торків. Старий Варяг повідомив князя, що Руальд в Чагро-ві і що післав по нього, а инші вже йдуть.
— "Заки прийде Руальд, обіймеш команду над його полком і над усіми відділами Берендіїв, Торків і Половців! Три сотні Варягів пішлеш до Чагрова для оборони Настасі! Потому прорубаєш лід на Дністрі, на Лукві і Лімниці, а лишиш тільки обсаджені військом широкі переходи!.. Потому замкнеш церкви: Рождества Христового, Пресвятої Богородиці і Святого Іоана! Обсадиш дворище владики Косьми і монастир Студитів так, аби ніхто не вийшов ні прийшов, а крамольного монаха Данила, ігумена, увязниш і звяжеш і вкинеш тут у підземелля замкові!"...
Старий бувалець Веремунд, як усі в городі, знав уже, що сталося. Він запитав:
— "Чи княгиня Ольга може вийти з монастиря? Вона ще там є".
— "Нехай же там остане!"
Вийшли. Ярослав убирався дальше поспішно. До кімнати впровадили чотирьох начальників Берендіїв і Половців. Князь звернувся до них із словами:
— "Зарядить, що треба, варяжський воєвода Веремунд! Відступи!"
Здалека долітало з ріжних сторін ізза города граннє рогів і труб на трівогу. То збиралися полки наємних чужинців. На замкових по-двірях дався чути на снігу проразливий скрипіт великих колес машин, неприготованих до того, щоб їх тепер рухати з місця. То стягали з замку тяжкі пороки, метавки, самостріли і пращі та везли на площі Галича. А князь убирався докладно, як до бою.
Вже мав виходити, як збуджена незвичайним рухом увійшла до кімнати княгиня-матір і запитала сина:
— "Що се діється, мій сину? Чи хто йде ратию на Галич?"
— "Так, я сам мушу йти війною на Галич! На саме Різдво Господнє! Бо не знаю, чи заговірники не приготовані вже докладно!"
— "Які заговірники?"
— "Моя власна жінка зробила заговір й устами владики тай божевільного ігумена взиває до бунту проти мене! Те, що говорив нині владика, ніщо в порівнянню з безсоромними "пророцтвами" Данила! Він з проповідниці грозив упадком Галичу, голодом і облогою народови, а мені і родови мому смертю від меча!"
Княгиня подумала хвилю й відповіла побожно:
— "Від коли панує рід Володирлира Святого, з якого й ти походиш, не робила ще наша церков ні бунту, ні заговору проти його членів. Не робить певно й тепер. Ігумен говорив як старий аскет-загорілець і може подразнений показаним прилюдно терпіннєм Ольги. Досить булоб, вимогти на владиці, щоб переніс того старця десь до монастиря в Теребовлі або Звенигороді. А владика говорив оглядно, як пастир Христової церкви, до якої і князі належать... Не пізнаю тебе, мій сину! Деж давна розвага твоя? І що зарядив ти тепер? Адже ти сам підіймеш проти себе весь Галич!"...
Князеви з очий бухав огонь пристрасного гніву.
А в його нутрі відбувалася якась страшна й невмолимо болюча боротьба диких сил, що розшарпували його серце й грудь. Чув, що не вирветься з їх обнять, бо вони в нім, бо він становить їх. І якась дивна ненависть до всего бухала з нього, мов кров і пожежа зі здобутого города. А в очах, забіглих кровю, стояла перед ним вода, жадоба води, її шуму й студені.
Він важко віддихав, приходячи до себе й весь час майже не чув, що говорила матір.
Вслухувався в тупіт копит некованих коний, що починав долітати аж тут: то легка кіннота наємних Торків і Половців зближалася в розгоні до цитадельної церкви Пресвятої Богородиці.
З вікон терему видно було, як посувалися правим берегом Дністра з обох сторін в напрямі до замкової цитаделі піхотні відділи Варягів в блискучих панцир ях, у боєвім ладі. А зі замкової гори зісувалися дальше скрипучі і до потворности великі пороки, метавки, самостріли і пращі серед погейкування дружинників "в один гуж".
На подвірю затупотіло кілька коний, а за хвилю два биричі впровадили до кімнати варяжського сотника в панцирі й шоломі з великим двосічним мечем.
Він уклонився князеви і княгині тай повідомив князя, що Вере-мунд прислав його сказати, що все йде правильно, що часть злишних сил буде зараз зібрана кругом замку і що ігумена Данила увязниться і доставиться тут аж по обсаді площ і вулиць.
Вклонився і вийшов.
Побожна княгиня, почувши про приказ увязнення святого старця, видивилася на сина, мов би почула щось вправді дуже страшного але неможливого. В її очах малювався жах. Помалу піднесла праву руку і перехрестила сина, опісля себе. Не могла вимовити й слова.
Син почувся до повинности, витолкувати сей крок. Не міг якось сказати, що той монах болючо зачіпив його дразливе місце — прокляв сина, якого ще на світі нема! Але вкінці зважився і сказав.
Стара княгиня знала вже, що Настася при надії, а від византійсько-го лікаря довідалася, що велика перевага мужеського пола в родині Чагрових вказує на те, що більша є правдоподібність, що буде син, чим дочка.
Аж такого завзяття в нападі святого старця не сподівалася, бо і для неї був дорогий той внук, хоч і неправого ложа. Подумала ще тільки, що може князеви донесли неправду, але не сказала того, щоб не дразкити і так в найвисшім степені подразненого сина. Вона не знала, що він ще не зовсім показав їй глибину свого гніву: Ярослав не міг сказати матері, що ігумен Данило закинув його невинній Настасі, що вона належить до "іграющих купно ногами!"
Відчуваючи, що пристрасний гнів сина горячий як'жар і що тепер ніщо його не ослабить, тільки ще роздратує, мягко попращалася з ним і пішла до своїх кімнат. Сіла при вікні, що виходило на подві-рє і ждала, тихо плачучи. Довго ждала. Чула, як на Дністрі, Лукві і Лімниці рубають лід варяжські полки, чула скорий тупіт кінноти і рівний та тяжкий похід піхоти і скрипіт потворних машин. Галич ще мовчав, хоч,— як говорила між собою перелякана, жіноча служба,— великі маси народу збиралися кругом церкви Пресвятої Богородиці, куди їм заступили дорогу сильні відділи Варягів.
Задзвонили на вечірню в церквах Галича; але не дзвонили три найважнійші церкви; якраз кругом них збиралися мовчки великі товпи народа, серед якого кружляли найдивнійші вісти. А кожда з них долітала до замку крізь кордони Варягів, одна дивнійша від другої. Від одної з них задрожала на цілім тілі побожна княгиня Евдокія.
Щож оповідала та вістка?
Вона оповідала, що в монастирі св. Іоана Варяги зарубали суздальських дружинників княгині Ольги, які на її приказ не хотіли зложити оружа й виволікають з келії звязаного ігумена Данила, що сивим волосом своїм замітає землю...
Дрож перейшла її як електрична струя. Вона упала на коліна і молилася горячо до Бога, молилася за сина і внука свого, за ігумена Данила і за Настасю Чагрівну, що принесла щастє її синови, бодай на короткий час.
Але не вислухав Бог ні одної молитви її.
Ще не передзвонили дзвони галицьких церков, як на замковім подвірю задудніли колеса колісниці і копита коний кінного відділу. Княгиня виглянула вікном: там з воза окруженого їздцями витягали високі скандинавські ратники старого ігумена Данила. Руки мав звяза-ні як до молитви, а біле волосе його і борода були в неладі.
Крикнула й упала зімлівши.
А по Галичі як полумінь летіла вістка про увязненнє святого старця Данила, і затрясся з обурення великий престольний город — затрясся в усіх дільницях своїх аж по Сокіл і Крил ос, по Бринь і Викторів, по Косину і Питрин, по Тяжів і Селець, по Чешибіси і багна Бистриці.
Надходила ніч і замкнули всі брами міста. Але за окопами й укріпленнями города збиралося темне як ніч хлопство і невольники бояр. По вулицях столиці літали як вихор кінні відділи Торків, Берендіїв, Половців і тяжко ступали заковані в панцирях Варяги.
А між тим ішла вже фурія ворохобні — в розхрістаній одежі, з огнем в очах, що страшно світив на снігом засипаних, людьми й військом залитих площах і вулицях столиці. Йшла і липала крівавими очима — на високий терем, на радну гридницю, на золотий стіл Ярослава.
В ДАЛЕКІЙ ДОРОЗІ
Глава пята, яка має на ціли пояснити суть ріжниці між князем і невольником, представити коротко переживання Мирослава в землі, де написано сильну книгу корон, і причину далеких походів ісповідників пророка і скоре завоюваннє ними великої й богатоі Індії, про яку знали вже наші старі билини, та причини тоі прудкости, яких власним умом доторкнувся Мирослав, що як невольник ішов зі своїм паном на завоюваннє Індії; пояснити страшний закон Корми і чотири головні межі пізнання людини і вісім стежок, що провадять до знищення людського терпіння як бачив їх індійський королевич Сідгатто; представити подругу Мирослава і смерть її і поворот Мирослава до рідної землі в 17-тім році блуканини.
Скоро йде навіть князь-ізгой, помалу йде невольник.
Бо власть, як любов, має тисяч очий і міць незглибиму. Се наймо-гутнійші сили людства, в таємничий спосіб звязані з собою, як нерозривне подруже. Одна викликає другу, як опікунку свою. А що тінь любови називається ненависть, а тінь власти жорстокість, то й вони вплетені в ту таємничу звязь.
Власть уродилася з любови.
Колись давно, в часах, про які не знає нічого оповісти найстарша літопись українського народу, один з забутих предків Ярослава одержав власть як вожд одного племени нашого народу, як представитель його сили в потребі.
В якій потребі?
Хто знає про се оповісти?
І та власть як дорогий клейнод переходила з покоління на поколінне.