Звук той завжди здававсь Утані різким і несподіваним, від того звуку в Утани по спині щоразу бігали мурахи...
То був спогад іще дитячих літ.
Батько персів Куруш повертався з важкого вавілонського походу. Передова тисяча полку "безсмертних", що супроводжувала царя, прибула під Суси вже поночі. Верхові та піші вісники гасали містом і скликали городян зустрічати Батька персів, який підкорив гордий Вавілон. Городяни посунули вулицями до Західної брами, обабіч якої шикувалися дві сотні лучників із запаленими смолоскипами, але браму сторожа й досі тримала на замках.
Тоді по той бік, із-за мурів стало чути гупання багатьох копит і схвильоване іржання коней, які після багатомісячної перерви впізнали рідне місто. Й почулося посилене мідним окуттям рипіння брамних корб.
У відчинену браму почали заходити по четверо в ряд вершники першої сотні полку "безсмертних", а на високо піднятих списах кожного вершника стриміло по людській голові. Голови були бородаті й безбороді, серед них траплялися навіть жіночі, й то в тієї, то в тієї проти червоного світла кіптявих смолоскипів спалахувало широко розплющене від передсмертного жаху око. Голови похитувалися на довгих списах, і складалося враження, ніби в кожному сідлі їде двоголовий вершник, причому живішою здавалася чутлива до кожного руху верхня голова.
Це видовище в мерехтливому світлі двох сотень смердючих смолоскипів так уразило малого Утану, що він несамовито закричав, — мати, яка привела його сюди, ледве, зацитькала сина.
Пізніше Утані довелося бачити незрівняно більше відтятих у раті чи на катівській пласі голів, це з часом перестало його лякати, зате щоразу, коли доводилося чути багатократ посилене мідним окуттям рипіння брамних корб, по спині Утани лазили мурахи.
Хоч скільки тепер намагавсь Утана почути той лункий деренчливий звук — нічого не чув, крім тамованого од хвилювання віддиху: навколо панувала не бентежена жодним шерехом темна осіння ніч.
Так минула друга варта. Коли ж короткі удари в шкіряні щити оголосили початок третьої варти, над смолянисто-чорними надбрамними вежами заясніли відблиски далекого вогню.
— Алківіад!.. — схвильовано прошепотів головний воєвода перського війська Утана.
З темряви раптом нечутно виринули досі невидимі постаті обох слуг.
— Можна рушати? — вже не тамуючи голосу, спитав один з них. — Справу зроблено.
— Почекаймо на Алківіада, — відповів Утана. — Чекали довше — почекаймо ще.
Йому не терпілося довідатись особисто від свого раба, що справу дійсно зроблено. Й побачити те крісло в його руках...
Алківіад з'явився лише вдосвіта, коли на сході вродилася ранкова зоря; він був брудний і страшенно натомлений.
— Довелось нам одбиватися від несподіваної царської варти, — хрипким голосом промовив він, тоді ще й лапнувся правою рукою по лівому передпліччі: — Мене теж трохи зачепили мечем...
— Де ж крісло? — не втримавсь і гримнув Утана.
— Все згоріло, — сказав Алківіад.
Утана мало не огрів раба плазом меча межи плечі, але потім опанував себе й не завдав йому ніякого зла.
"Можливо, так навіть краще, — подумав він. — Хіба ж не те саме хотів зробити і я з тим кріслом?.."
Якщо персові не пощастило бути по смерті з'їденим священними псами та коршунами, то найкращим заспокоєнням для його душі лишався пречистий вогонь.
Так говорив і великий пророк Зердушт у своїх повчаннях і заповітах персам та всім їхнім найближчим родичам.
Заграва над Східною брамою давно згасла; коли ж на зміну ранковій зорі прийшло сонце, Утана спокійно лежав на вимощеному м'якими барсовими шкурами тапчані свого пишного похідного шатра. Цей стан душевного спокою Утана дуже добре міг собі пояснити. Досі батькова душа не знаходила спокою на тому світі, тепер же вона здобула врешті змогу перейти мостом Цінвад у вічно розквітлий Сад розваг для праведників — парадиз. Ось чому відчув таке заспокоєння і його син Утана.
Утана заснув незабаром після сходу сонця й сном праведника спав доти, поки маги почали скликати воїв до щоденних пообідніх відправ. Учинивши нашвидку жертвоприношення Ахурамазді та його сонцеликому синові Мітрі на похідному вівтарику, Утана добре поснідав чи пообідав і заходився думати про те, як сьогодні або завтра зустрінеться з царем і як цар намагатиметься загнати його в розмові на драговиння, щоб пересвідчитися, чи причетний він, Утана, до пожежі цієї ночі під самісінькими мурами царського палацу й чому спалено саме суддівський Дім.
"А хто може сказати про мене щось лихе цареві? — спокійно міркував собі Утана. — Я сю ніч і ногою в Суси не ступив!"
Одразу ж після пообідніх відправ Утана вирішив упередити події й з власної охоти попросити дозволу припасти до ніг богорівного шуряка Дар'явауша. Військо вже шостий день стояло за брамами Сус, а він, головний воєвода, навіть не доповів богорівному, скільки нових земель завойовано, скільки чужинців продано в рабство й скільки спалено та розграбовано ворожих міст.
Обряд припадання до царських ніг відбувся звично й без особливої затримки. Утану відразу впустили до покоїв царя. Побачивши богорівного на вкритому золотою парчею дивані, він, як і належало, ще з порога став навколішки й отак добрався до взутих у червоні з золотими острогами чоботи царських ніг, тоді нахилився, щоб їх поцілувати, та Дар'явауш ласкаво підняв його за плечі.
Цілування царських ніг завжди викликало в душі Утани глухий опір, бо ще зовсім донедавна Утана вважав себе рівнею Дар'яваушеві, хоч пращуром Дар'явауша в шостому коліні був великий вождь персів Ахемен. Особливо принизливим здававсь обряд після того, як Утана збагнув, що шуряк чомусь не хоче віддавати йому того крісла.
Але цього разу Дар'явауш навіть не дозволив зятеві торкнутися губами до чобіт.
— Як здоров'я мого зятя Утани? — дуже ласкавим голосом спитав цар. — Як здоров'я моєї сестри Артаїнти?
— Хвалити Батька богів і людей...
Утана ще побоювався того ласкавого голосу всемогутнього родича, та коли той заходивсь докладно розпитувати про наслідки походу в долину Арарату, всі побоювання розвіялися й у серці Утани заспівали солов'ї.
Й однаково ж Утана вряди-годи вертався думкою до минулої ночі. Спокійніше було б, якби Дар'явауш бодай згадав про пожежу в суддівському Домі. Йдучи дорогою до царського палацу повз той клятий Дім, Утана побачив лише закіптюжені муровані стіни: дах та все всередині поглинув святий вогонь. Мури царського палацу здіймалися за якихось триста кроків, Дар'явауш не міг не помітити пожежі під боком у себе.
Утана розповідав богорівному володареві про кожну рать у відногах укритої вічним снігом гостроверхої гори, а сам знову й знову намагався впіймати в його вічу іскрину підозри. Й чекав згадки про спалений сьогодні серед ночі суддівський Дім.
"Якби шуряк згадав про пожежу, це був би добрий для мене знак", — з надією подумав головний воєвода.
Він так благально дивився на свого шуряка, що той мовби перейнявся його думкою й посміхнувся:
— Ти сю ніч спав у своєму шатрі в стані й нічого не бачив, а злочинці спалили в Сусах суддівський Дім. Еге ж не бачив? — Дар'явауш наче збиткував, але Утана з несподіваною полегкістю закивав головою.
— Моє шатро далеко звідси, але пожарище я бачив, їдучи до тебе, — сказав він.
— Самі обсмалені мури залишились, а то все пішло з димом...
Тепер Дар'яваушів голос видавсь Утані щиро-сумним. Цар почав скаржитись на всілякі державні клопоти, яким не видно було кінця, про суддівський же Дім більше навіть не згадував.
— Як нам з тобою колись добре жилося! — замріяно сказав він. — Дурний я був замолоду, що зазіхнув на стіл царя персів та всіх інших народів світу...
Головний воєвода Утана ледве стримався, щоб не нагадати цареві про Скіфію, але зрештою прикусив язика. Цар лишається царем, навіть якщо він — рідний брат твоєї дружини.
— Був би я собі воєводою або сатрапом і не знав би мороки, — скаржився далі Дар'явауш. — Бо в воєводи один полк, а в сатрапа одна сатрапія. В мене ж — цілий світ.
Що сумнішим ставав голос царя, то радісніше робилося на душі в Утани. Отже, можновладний шуряк і не здогадувався про участь свого головного воєводи в сьогонічній пожежі, яка знищила суддівський Дім.
— Сатрапи роблять, що хочуть, — не переставав нарікати на важке царське життя Дар'явауш. — Та й воєводи останнім часом більше дбають про себе, ніж про державу.
Утана поцікавився:
— Про яких це ти воєвод?
— Про всіх, од великого до малого...
— Про всіх?
Це на мить змусило Утану замислитись, тоді він чемненько засміявся. Такий відгук міг стосуватися кого завгодно, тільки не його.
Але Дар'явауш так докірливо глянув на свого воєначальника, що той знову замислився.
— Ти й про мене? — спитав він.
— Та й про тебе, мій любий родичу...
Утана вмить забув і про сьогонічну пожежу, яку сам же викликав, і про жахливе крісло, обтягнене людською шкірою, й запитав:
— Чи ти не про ті два грецькі острови говориш?
Один по одному приєднуючи до Персії незалежні грецькі острови, Утана лишив незайнятими Імброс і Лемнос, які закривали морську дорогу в Геллеспонт.
Дар'явауш з удаваним сумом закивав головою.
Тепер Утана вже знав, що ті сумні балачки та нарікання також удавані: Дар'явауш був близьким родичем, але при цьому не переставав бути царем.
— Імбросці й лемносці здавна дружать з персами.
— Вони стоять на дорозі персів, тож яке має значення — друзі вони чи недруги, — ласкаво посміхнувся до Утани цар.
Пам'ятаючи про головну загрозу, Утана мусив якось виправдати себе в очах царя.
— Коли якийсь народ чи якесь місто йшло в похід пліч-о-пліч з персами, Батько персів завжди ставився прихильно до таких народів і таких міст, не поводився з ними, як з рабами.
Колись така згадка діянь Батька персів Куруша справляла на всіх належне враження, тепер же цар персів лише поблажливо засміявся й зміряв свого воєначальника очима.
— Батько персів міг бути ласкавим до чужих міст і народів, бо скільки тоді було тієї Персії! — сказав цар. — А я так чинити не можу, бо всі оголосять себе "друзями Персії" й нікому буде платити мені данину. Зрозумів чи й досі ні?
— Це було б схоже на удар кинджалом у спину. З другом Зердушт велів поводитися як друг. Інакше підданці перестануть вірити в те, що ми їх стережемо й захищаємо від їхніх найлютіших ворогів.
Утана говорив так переконливо, що Дар'явауш раптом підняв обидві долоні догори:
— Я давно знаю про твої достойності, любий зятю! Роби, як ти вважаєш за краще, в руках у тебе справедливий перський меч! І я ніколи не позбавлю тебе царської ласки...
Цар Дар'явауш тричі плеснув у долоні й кивнув до когось по той бік дверей, і коли на порозі виросла бахмата постать євнуха в довгому, до п'ят, халаті, раптом весело засміявся й сказав:
— Унесіть царські дарунки!
Євнух низько схилився й задки вирачкував за поріг.