Сибірські новели

Борис Антоненко-Давидович

Сторінка 45 з 54

Коротше кажучи, тьотя Катя могла б удруге вийти заміж, якби на війні не побили таловських мужиків, а ті, що повернулись живі, — то все така каліч, що для подружнього життя зовсім не придатні. Можна було б одружитися з кимось із засланців — по-собачому, не розписуючись у загсі, як то дехто й зробив із таловських удів, бо засланці народ голодний, неприкаяний і через те не вередливий. Та якби ж то засланці не видавались тьоті Каті людьми зовсім іншої породи — як полонені німці за першої війни або жиди, яких тьотя Катя бачила тільки в Красноярську. До них не знаєш, як, з якого боку підійти, хоч, либонь, теж — люди як люди. От хоч би й узяти трьох її квартирантів, чи, як тут кажуть, постояльців, — мене, літнього лисого агронома з України Михайла Митрофановича Осипчука й колишнього комсомольського секретаря на засекреченому заводі Петю Журавльова. Літами до тьоті Каті найбільш підходив би агроном Михайло Митрофанович, чи, як тьотя Катя зве його, Митрофанич, але його вченість трохи бентежить тьотю Катю. Після того, як агроном, з усім знанням діла, пояснив таємниці вегетації й порадив не просто садити зерна огірків у парникову землю, а наперед вирощувати розсаду в шкаралупі яйця з мохом, тьотя Катя мовчки вислухала ці премудрі сентенції, а ввечері наодинці сказала мені: "Жаль Митрофанича: заговорюватися став — дійшов до того, що каже: огірки треба садити в шкаралупі курячого яйця! Просто пришелепуватий став, а був же такий хороший чоловік..."

Стриманий, худий, з нездоровим кольором обличчя через довге перебування в Орловському та Олександрів-ському централах, Петя Журавльов — найзрозуміліший тьоті Каті з усіх нас; щодо розумових здібностей, то тьотя Катя вважає його за рівню собі, що дозволяє їй звати його не інакше як Петька, але Петя закохався в якусь Ліну, що приїхала з далекої Дудинки, де служить десь офіціанткою, на свою батьківщину в Таловку тимчасово — провідати старих батьків. Ну який же з Петьки для тьоті Каті жених — смішняк, та й тільки!

Я видаюсь тьоті Каті мало що не марсіянином, і вона ніяк не може розгадати, що я за один. Розмовляю з нею лагідно, але напівжартома, і бідолаха не може збагнути, де я кажу серйозно, а де пустую. Мій спосіб життя їй теж незбагненний. Ну для чого я купую щодня газети на пошті й довго їх чигаю?

— Ну для чого ти, Митричу, псуєш собі очі? Газети потрібні тільки на куриво!

Застукавши мене одного ранку в кімнаті, коли я робив, як завжди, рухавку, тьотя Катя аж очі вилупила:

— А це ж для чого? — спитала вона майже із забобонним острахом.

Я пояснив їй користь для здоров'я від гімнастичних вправ і для прикладу навів їй Японію, де внаслідок загальної гімнастики вся низькоросла нація стала вища тепер на три сантиметри. Це справило на тьотю Катю величезне враження, і вона не забарилась поділитися з сусідками сенсаційною новиною: того ж дня, повертаючись з роботи, я крізь відчинені надвір двері побачив, як тьотя Катя лежить на підлозі й по черзі задирає вгору ноги, копіюючи мої вправи.

— Каже, що отак, дриґаючи ногами, японці виросли аж на три вершки! — пояснює вона сусідкам, які з цікавістю слухають, які дивні штуки виробляє постоялець тьоті Каті.

— Може, й бреше — хто його знає, — каже тьотя Катя, підводячись з підлоги, і додає: — Проте Митрич — самостійна людина й не повинен би теревенити. — Слово "самостійна" означає в тьоті Каті — пристойну, серйозну людину, якій можна вірити.

Мабуть, саме через це, коли в тьоті Каті виникають якісь поважні проблеми, вона звертається не до Митро-фанича чи Петьки, а до мене. Одного разу вона повернулась із сільради, куди її викликано, зовсім не в собі.

— Ну скажи, Митричу, як далі жига?! Як жити?

Голос у тьоті Каті, коли вона схвильована або вражена, верескливий, аж у вухах лящить, то знижується до октави, коли вона заспокоюється або говорить про щось малозначне. До того ж вона шепелявить, і замість "овечки" в неї виходить "овецки".

— Такий новий податок на овечок наклали, що хоч візьми та й поріж їх усіх, а як же буга тоді без катанок і варюшек (цебто рукавиць) ?

Розмовляти з тьотею Катею треба обачно: скажеш якесь необережне слово — і полетить перекручена чутка по всій Таловці, що, мовляв, засланець отак чи отак сказав; чи довго ж дійти їй до коменданта, котрий стежить за нашою поведінкою, а тоді не обійдеться без лиха! Через те й тепер я заспокоюю тьотю Катю трафаретними словами, вичитаними з газет:

— Нічого, тьотю Катю, — треба потерпіти, поки закінчимо будівлі комунізму, а тоді всім буде добре.

— Ти що, Митричу, — справді думаєш, що буде комунізм?

— А як же — обов'язково буде, тьотю Катю! — запевняю її я, але тьотя Катя заперечливо хитає головою:

— Його ніколи не буде! — сумно промовляє вона.

— Як то так? — удаю я здивованого й категорично кажу: — Неодмінно, тьотю Катю, буде комунізм!

— Партєйні не допустять, — переконано заперечує тьотя Катя.

Вкрай вражений, я доводжу тьоті Каті, що саме партійні докладають усіх сил, щоб швидше здійснити комунізм, але дивиться на мене, як на дитину, що лепече бозна-яку нісенітницю, і каже октавою вже:

— Я сама хотіла б, щоб був комунізм, та й увесь народ хоче того, ну тільки партєйні не допустять до комунізму. Ти сам подумай, Митричу: з комунізму, як я розумію, повинно бути одноправ'я (так тьотя Катя називає рівноправність)...

ГАРБУЗ І ЦМОКПЙ

Присвячую Михайлині Коцюбинській на день її народження, замість подарунка.

Було це дуже давно. Років шістдесят п'ять тому, якщо й не більше. Але що вдієш, коли людині на схилі віку давноминуле пригадується ліпше, ніж те, що було вчора або позавчора.

Отож у Охтирській гімназії, котру я закінчив 1917 року, було два наглядачі, Олександр Іванович Покровський і Павел Афанасьевич Сисоев. Не тільки в гімназії, але й у всьому місті вони були відомі більше щд своїми прозвиськами — Гарбуз і Цмокгій. Перший доскочив свого прозвиська тим, що надумав звити собі родинне кубелечко й одружитись, не врахувавши своїх зовнішніх і внутрішніх даних. Мало сказати, що він був далеко не показний собою чоловік, а, як на дівочий погляд, то майже потвора. Уявіть собі літню людину з брезклим обличчям, вивернутими назовні слинявими іуба-ми, які весь час ворушаться, ніби Гарбуз безперестанку щось жує, обрідне волосся на голові, й під носом щось схоже на дві зубні щітки, вимазані у ваксу; підборіддя голене, а очі сіро-брунатно-зеленавого кольору, та найголовніше — випнутий вперед здоровезний живіт, який свідчив не про жирове нагромадження, а про якусь хворобу: водянку чи ще якусь біду. До того ж і платня гімназіального наглядача була не така вже й велика: поки Покровський парубкував, йому її цілком ставало, можна було б і з жінкою скромно прожиги, а от якщо б народились діти, було б уже сутужно. І не зважаючи на це, Покровський посватався до одної охтирської міщаночки й, за українською традицією, як того й слід було сподіватись, дістав делікатну відмову у вигляді гарбуза. Більше він йе зважувався спокушати свою фортуну, але відтоді він лишився вічним парубком з прозвись-ком Гарбуз.

Павел Афанасьевич Сисоєв був протилежністю Гарбузові всіма сторонами: старенький, милолиций, з сивою борідкою і вусами, він був обтяжений великою родиною з кількох дочок-красунь, блакитнооких, русявих, типової російської вроди , й крутився як муха в окропі, зводячи кінці з кінцями свого вбогого родинного бюджету. Після служби в гімназії він біг до "потребилки", цебто крамниці споживчого товариства, де пайовиками були здебільшого вчителі гімназії та вищої початкової школи, й допізна працював там продавцем і бухгалтером. Прозвисько Цмокгій він дістав через свою звичку, бачачи якийсь нелад чи в гімназії, чи в крамниці, сплескувати руками, докірливо хитати головою й усе своє невдоволення висловлювати прицмоктуванням, тим самим ніби криючи образливі слова під лагідними вусами.

У гімназії під час перерв Гарбуз і Цмоктій по черзі ходили коридорами першого й другого поверхів і пильнували, щоб шибеники з молодших класів не пустували, не бешкетували, не борюкались і не бились.

Гарбуз, побачивши здалека якийсь шарварок, поважно наближався, виставляв, як турецький здоровенний барабан, своє пузо й сердито гримав: "Шилишь!" — і називав прізвище провинного. Не "шалишь", як то слід було казати по-російському, цебто пустуєш, а саме — "шилишь!", яке він вимовляв, шиплячи, як гусак. Не раз випадало й мені чути Гарбузове: "Шилишь, Давыдов!" (адже моє офіційне прізвище тоді було — Давидов), школи траплялось, що й Цмоктій був незадоволений моєю поведінкою під час перерви і, сплескуючи долонями та прицмоктуючи, картав мене крізь вуса: "Ах, как нехорошо! Ах, как плохо,-Давыдов!.. Тц-тц-тц..."

Гай-гай, скільки літ відтоді минуло, скільки води пішло з Дніпра в Чорне море, чи не третє покоління народилося за цей довгий час, але кожного разу, коли мене викликають до КДБ на доброчинні розмови, як свідка чи щоб вплинути на мене й мою недобру поведінку, дарма що я аніскільки не змінювався протягом півсторіччя, лиш мінявся політичний клімат навколо мене, мені в голосі генерала, полковника або майора КДБ вчувається, наче з того світу, шипіння Гарбуза: "Шилишь, Антоненку-Давидовичу! Шилишь!" А новітній Цмоктій із Спілки письменників прицмоктує в унісон: "Ах, як то недобре, Борисе Дмитровичу, ц-ц-ц, як погано те все у вас, тц-тц-тц!..."

17.12.1978р.

"КРИСА" І М’ЯЛО

Певно, якась маленька домішка польської крові текла в жилах викладача латинської мови в Охтирській гімназії Олександра Едуардовича Александровича. Про це свідчило тільки те, що ніхто в Охтирці не вмів так віртуозно танцювати мазурку, як він. Куди там офіцерам, юнкерам, студентам, не кажучи вже про гімназистів старших класів, до Олександра Едуардовича — всі вони були незграбні партачі, тоді як Александрович видавався незрівнянним танцюристом.

Один раз на рік, на різдвяні вакації, він приходив до міського клубу на танцювальний вечір, щоб протанцювати мазурку й одразу піти додому, заговівши на цілий рік. Треба було бачити, як він легко, майже не торкаючись ногами підлоги, наче зовсім невагомий, пурхав по залі метеликом, виробляв усякі вигадливі па, ставав на одне коліно й крутив навколо себе свою даму, легко зіскакував на ноги і знову мчав у танець.

У гімназії його прозвали "Криса", цебто пацюк чи щур по-українському.

Не знаю, які були підстави дати цій миршавій, низенькій людині з білясими очима й сіруватими через сивину борідкою та обрідним волоссям на голові таке негарне проз-висько.

42 43 44 45 46 47 48