Хоч можна було спитати, за скільки їх продадуть.
— Ти, — показав Зія на пана Адамка, — то велике барило буза. А ти і ти, — носком чобота тицьнув на панів Влодзімежа та Євгеніуша, — то маленькі барила буза.
— Продайте нас одному хазяїнові, — щоб ми були разом, — попросив пан Адамек. — Може, нам удасться ще якось визволитись... Може, викуплять нас...
— Багато грошей за викуп треба, — меланхолійно сказав Зія. — У вас таких грошей — нема...
— Ми напишемо листа до пана Сулятицького, — втрутився пан Євгеніуш. — Він не кине нас у біді...
— Я ладен вікувати на галерах, — різко промовив пан Адамек, аніж просити про щось цього падлюку Сулятицького... І вам не тільки не раджу, а й забороняю згадувати прізвище цього мерзотника й фаризеуша...
— Нам не має про що з вами говорити, — прошипів пан Євгеніуш. — Ми не принижували себе цілуванням нечестивих чобіт...
Пана Адамка мов обсипало жаром...
О, примха долі! Їх продали на ту галеру, що її бачив з гори пан Адамек!
Уже коли вели по трапу, пан Адамек відчув тяжкий дух людського немитого тіла, солоного поту... Здавалося неймовірним — така краса, величність судна — і оцей нестерпний сморід...
Їх привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, надягли кайдани і поприковували ці кайдани до спільного для цілого ряду ланцюга. Тут же підвели цирюльника, який повиголював тупою бритвою голови всім трьом, залишивши по оселедцю...
І почалися дні і ночі пекельних мук.
Весло було величезне — зроблене з цілого дуба. На ньому сиділо семеро — троє поляків-новачків, два козаки з Січі, грек і московит. До цієї справдешньої колоди було прибито сім залізних скаб. За кожну з цих скаб держались невільники і під команду-дріб барабана щосили тягли весло на себе, далі штовхали його вниз і від себе, а потім підіймали круто вгору... І так без кінця-краю.
Уже за перші сто гребків пан Адамек відчув, що його сорочка стала мокрою, як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в голові — і він завис на веслі...
Та через мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча підгінчого Анвара.
Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслі, як поряд забряжчали кайдани: то пан Євгеніуш упав під ноги підгінчому. Анвар за довгі роки своєї собачої служби так призвичаївся лупити невільників, що йому не заважали ні весло, ні різні надбудови вгорі та збоку. Він лупив хвацьки — пан Адамек краєм ока спостеріг, як сорочка пана Євгеніуша почервоніла од крові. На хвильку стало шкода свого недавнього приятеля, але затим подумалося: терпи, мерзото, заслужив!..
За кілька днів та ночей пана Адамка, пана Євгеніуша та пана Влодзімежа вже було не впізнати — худі, почорнілі, оброслі щетиною, без сорочок, із саднами та струпами на плечах і спинах, вони нагадували якісь привиди. Як тільки переставав бити барабан, вони повисали на веслах і тут же засинали, незважаючи на голод, на болі, на тяжкі безрадісні ДУМИ.
Сусіда зліворуч — козак Панас — такий же худющий, як і пан Адамек, такий же мовчазний і замкнутий, одного разу, під час стоянки галери біля якогось прибережного кримського села, за кілька акче купив цілий мішок варених баранячих голів — підгінчий Анвар іноді дозволяв місцевим жителям під час стоянок заглядати й на нижній ярус галери.
Ті голови були у вовні, пан Адамек не уявляв, як це їх можна їсти. І тут козак Панас простягнув йому одну таку голову й мовив:
— Їж, пане ляше! Їж, а то умреш!
Пан Адамек, переборюючи огиду, одірвав од вареної голови вухо і обережно надкусив. Вухо було напівсире, несолоне, але пан Адамек проковтнув його, щоб хоч трохи угамувати вовчий голод. Незчувся, як обгриз півголови.
І раптом подумав: а мої товариші? Зирнув убік — побачив голодні очі пана Євгеніуша. А далі — безтямний погляд пана Влодзімежа.
Якусь мить вагався — давати їм чи не давати. І віддав панові Євгеніушеві, який ловив очима кожен його жест.
Стало шкода, що віддав, але пан Адамек уперше в житті бачив такі тваринно голодні очі в людини...
Поглянув на козака Панаса. Той обсмоктував кістки з того, що буквально кілька хвилин тому називалося баранячою головою. Зустрілися поглядами. Пан Адамек тут же опустив очі — не посмів просити для себе ще одну голову.
Пан Євгеніуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши ні крихти панові Влодзімежу.
Тоді пан Адамек насмілився попросити:
— Козаче, і для того мого земляка дай!
— Іншим разом, — одповів Панас.
"Інший раз" настав аж через півдоби. Тепер пан Євгеніуш не одержав нічого, зате ж пан Влодзімеж хоч трохи втамував свій голод.
— Чого ти панькаєшся з ними? — запитав якось Панас. У Панаса були колючі чорні очі, і коли він ними дивився на пана Адамка, той потуплювався, бо не міг знести погляду. Навіть підгінчий Анвар менше замахувався камчею на козака Панаса...
"А ти часом не знаєшся з нечистою силою?" — хотів запитати в Панаса пан Адамек, але не насмілився.
— Так чого ото ти панькаєшся з ними? — перепитав козак Панас.
— Земляки!
— Ну то й що? Я по їхніх очах бачу, що вони тебе ненавидять. Бо ти, напевно, духом вищий за них...
— Не будемо про це говорити, козаче, — похмуро відповів пан Адамек. — Земляків, як і родичів, не обирають... А бог дає...
Козак нічого не відповів, а тільки блиснув своїми темними, як ніч, очима, і панові Адамку стало це по собі. Щось отой козак, певне, замишляв, але що — поки що панові Адамку не казав...
З панами Влодзімежем та Євгеніушем пан Адамек уперто не розмовляв ось уже кілька днів. З паном Євгеніушем за те, що він посмів образити його, шляхтича, а з паном Влодзімежем — за те, що в того не вистачило розуму стати на оборону пана Адамка. "Доки не попросять пробачення обидва, доти з ними ані слова", — поклав сам собі пан Адамек.
Так вони проплавали днів із десять, їхня галера ішла уздовж східних берегів Криму, кілька разів лунали з палуби гарматні постріли, але чого б то — невільники не знали.
Якось уночі барабан забив скоріше, підгінчі забігали моторніше, гарапники та камчі засвистіли пронизливіше. З палуби залунали постріли, потім стали бухати гармати. Галера летіла, мов на крилах, а барабан бив усе дрібніше й дрібніше. Уже впав під весло пан Євгеніуш, і підгінчий навіть не встиг відшмагати його як слід, бо й на інших лавах попадало кілька невільників. Весло поважчало ще більше — то пан Влодзімеж завис на ньому. Пан Адамек, двоє козаків та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кілька тактів збилися — і тут по їхніх спинах загуляли гарапник та камча — Анвар лупив обома руками одразу...
Цієї ночі на галері померло одинадцять невільників — не витримали шаленої гонки та нагаїв підгінчих.
Десь аж за тиждень по тому козак Панас довідався, за ким то гналася галера.
— Донські козаки пройшли повз Крим, — сказав він панові Адамку і вперше за всі дні всміхнувся.
— І що з того? — запитав пан Адамек.
— Та нічого. Може, з другого боку козаки запорізькі надійдуть...
— Надійдуть, надійдуть, — радісно вигукнув пан Адамек. — Я точно знаю, що надійдуть. Вже надійшли!
Козак Панас недовірливо подивився на пана Адамка — звідки йому відомі козацькі таємниці?!
— Я добре знаю, що мусять надійти, — прошепотів пан Адамек. І став розповідати козакові Панасу історію всіх своїх останніх пригод.
— Падлюки ж ви! — поволі промовив Панас і відсунувся від пана Адамка. — Стрілись би ви мені в чистім полі, я б вам швиденько поодчісував би голови...
— Але ж зрозумій... — почав було пан Адамек.
Козак Панас відсунувся ще далі.
Хлюпотіло море за бортом, сонячні блищики стрибали по стінах та стелі, боліли руки й ноги, боліли кості й душа...
— Ти знаєш, скільки козаків буде цього року в поході? — не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас.
— Знаю. Тисяч з п'ятнадцять.
Козак Панас помовчав, мовби зважував те, що почув. Потім повернув обличчя до пана Адамка і, дивлячись йому в вічі своїми до божевілля чорними характерницькими очима, прошипів :
— Здрайці чортові... I тебе б — на палю, хоч ти здрайця! Я б вас — на палі, на палі... — і кращий серед них... А все одно
Ні пан Адамек, ні козак Панас не знали про те, що в донесенні сеньйора Гаспероні дату козацького походу подано неправильно — розбійницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри і слова так, що турки чекатимуть козаків аж через місяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морі!
Сидів на лаві, відпочивав після тяжкої, виснажливої роботи підгінчий Анвар.
Зиркнув у його бік козак Панас, пронизав своїми очима характерницькими. Аж прокинувся Анвар, глип сюди, глип туди — хто б то мав за ним слідкувати?!
— Ну, зачекай, — тихо-тихо прошепотів козак Панас. — Сидітимеш ти ще в мене на палі...
Спав рудий московит, руді вуса лізли в його пощерблений рот, хропів грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались уві сні пал Євгеніуш та пан Влодзімеж.
На палубі лунали чиїсь веселі крики, світило сонце, і хтось бамкав залізом по залізу.
І ніхто не знав на галері, що десь там, на півдні, вже відпалав Трапезонт, що горить Синоп, що тисячі бранців пливуть на відбитих у турків галерах — таких, як оця, — додому, на волю, з неволі агарянської...
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
у якому йдеться про долю та її химерії,
що знову зводять та розводять людські дороги
Десь під ранок Яремко прив'язався-таки до щогли і, вибившись із сил, зомлів...
Очумався аж увечері, кричав, гукав, але навколо була сама темрява. Страшенно хотілося пити, їсти. Він весь задубів від холоду й відчував, що ось-ось помре.
Щось хлюпнуло. Відкрив рота, прохрипів:
— Рятуйте!
Відчув — чиїсь руки мацають його плечі, голову, відв'язують його від щогли й затягують у човен — на щось слизьке й м'яке.
Із зусиллям відкрив рота й прохрипів:
— Я — козак... козак... козак...
У відповідь пролунав зойк жаху...
Потім Яремкові снилося: він у лісі з хлопцями сидить на дереві, а внизу те дерево рубають графські робітники, — і от тріщить-тріщить, падає високий дуб, — і він, Яремко, падає, падає, падає...
"Мамо! Мамо!" — кричав він щосили, і тоді чиясь рука клала йому на розпашілого лоба щось холодно-мокре, і тоді трохи легшало.
Він хотів ту руку помацати, та не міг і пальцем ворухнути, він хотів відкрити очі, та повіки були такі важезні, що його кидало у гарячий піт при спробі їх розплющити, а голова йшла обертом — і він провалювався в безвість...
Іноді, мов уві сні, долинали якісь голоси.