Більше ніж хто. Ваші роки вимагають свого і ваше серце їм сприяє, — говорив спокійно Нестор.
— Але ж час, але ж час... Віро, бійся Бога, то ж ти готова себе розірвати, то ж ти вже була на грані кінцям це ось тепер... Несторе! То ж це моя лебедина пісня ...
— Ооо! Вірочко!
— Якщо батько мене забере ...
— Як то забере? Що ви якась річ?
— Чи ви не бачите, як хапають? Днями, ночами. То ж тисячі!
— Але ж він батько
— Одержимий. В його стані явища міняються. З батька може вилізти хтозна що, — говорила Віра з незвичним для неї острахом.
Нестор відповідав, реагував, направляв. Теми мінялися. Говорили про одержимість, про варварство, про Америку, про Москву... Про Париж. І закінчили про біблійного царя Давида… За той час Віра міняла не лишень теми, стиль мови, але й позицію. Вона ось приляже, чи він дозволить? Втома. Збабрана минула ніч, дванадцять кілометрів дороги. Лягла горілиць, долоні за потилицю — рівна, пружня. Ті її очі, хто їх забуде. Глибокий емеральд темного забарвлення — розженись і шубовсь ген з головою.
Нестор намагався тримати віддаль, говорив ноншалантно, Віра його слухала, а час біг шкереберть. Яка це година? Скоро дванадцята. — Вірочко, ви, бачу, втомлені, нам треба йти, — вирвалось у Нестора ніби між іншим.
Віра потягнулася, її груди піднялися, мов бойовий штандарт, очі заплющені. — Ах! Треба йти! Треба йти! Як би гарно було — не треба йти. Ну чому, мені скажіть, не судилося — не треба йти... А бути... У ці маленькій комірчині... З вами. І чутися безпечно, безпечно. Так ніби в цілому світі нікого, крім нас двох, не було. Почуття такої чудової безпеки. Коли я бачу вас... Ах! Ви не повірите, для вас це не зрозуміле... — говорила вона ніби до себе. А Нестор стояв, дивився, посміхався і ціла його постать виразно казала: а все таки треба йти, і хоча не було слів, але Віра це чула і бачила. — Це жорстоко! Несторе! Не встану! — казала вона і простягнула обидві руки. — Поможіть!
Та коли він намірився це зробити, вона пружньо зірвалася з місця і її руки миттю обняли його шию. Він підняв її і одніс до дверей. І поставив на ноги. Вона не сперечалася... А по хвилинах, вони сходили потайки вниз сходами, свіжість ночі і кудлатий пес зустріли їх за дверима, спокійний півмісяць сточувався поза мур, дві злиті тіні віддалялися вниз вуличкою, — по праву будови, по ліву городи, погрузлі самі в себе, оповиті тишею.
Проходили сливе попід вікнами Іванового мешкання, другий будинок від головної вулиці, його вікна темні, світло місяця освітлює його півхідника. Пройшли мовчазно і вийшли на головну дорогу. Долиною здовж Ільму клався прозорий туман. Не було мови, лиш чуття.
— Чудова ніч, — ніби ненароком вирвалось у Нестора, хоча він думав про щось інше.
— Ніч яка, Господи, місячна зоряна, видно хоч голки збирай, — продеклямувала Віра також в задумі, куплет знаного вірша.
— А чи знаєте, Вірочко, що воно, крім вашого дня народження, важливого сталося? — питав жартома Нестор.
— Для мене, у цілому світі, нема важливішого, ніж моя любов, — відповіла вона байдуже.
— Але тільки послухайте: минулого дня, о годині другій і сорок одна хвилина ранку, капітулювала німецька збройна сила. Війна скінчилася. Ми з вами прожили вже двадцять дві години і тридцять три хвилини в мирі — тим же тоном говорив Нестор.
— О! — відповіла на це Віра.
— Вас це не зворушує?
— Хіба це для нас?
— Для підручників історії...
— Дуже елементарних, — відповіла на це Віра. І додала: — Чи зможу вас бачити завтра?
— Не заборонено, — відповів Нестор.
— Тоді, до завтра, — казала Віра на прощання, не подаючи навіть руки, як демонстрація її незадоволення.
Це відбувалося під брамою подвір'я Врінґлерів, де жила Віра.
Нестор повернувся і серед тиші нічної облитій місяцем, вертався до Тавбаху. І був вдоволений. Здавалось, він щось в собі переміг, що могло бути для нього навіть фатальним... І також, здавалось, що пристрасті Віри, ніяк наслідок її психічного заломлення, осягнули свого зеніту і тепер їх опановано силою волі її інтелекту. Головне, що тепер лишається, допомогти їй встояти перед намаганнями батька забрати її на "родіну", де чекає головне її лихо, а це значить не лишати її до часу, аж поки це не буде остаточно вирішене.
Нестор мав добрий настрій і навіть було йому весело. Життя. Таке сильне життя. Такий небуденний відтинок часу, такі гострі події... І відчуття, що ти в них, що ти активний і маєш силу сперечатися з його химерами. Так, завтра він буде з нею ще бачитись, а можливо і післязавтра, але там вже буде виразніше видно, як воно що... Побачимо, побачимо... Два-три дні, тиждень і буде видно.
Нестор йшов швидко, було свіжо, дорога порожня, з протилежного боку долини долітали лиш поривно звуки моторів... Тиша, мир... То ж це мир. То ж це нарешті... Навіть не віриться. Війну зупинено . Перестали стріляти .. Небо спокійне... Глянь, які зорі… І та коцюба небесна, що западає десь отуди, як той у мороці, тихий Ваймар.
Нестор доходить до першої вулиці, що веде до його житла, по праву городи, по ліву будинки... Один будинок, другий... А ось і той, де живе Іван — широке, трьохпільне вікно, двері з піддашком... І враз Нестор бачить, що від тих дверей виділяється і йде йому назустріч велика, людська, не зовсім виразна постать. Несторові здалось відразу, що це Іван і що в ньому, це чути виразно, щось загрозливе, але він йде, злегка насторожено, думає що має сказати і вони сходяться... На досяг руки. Величезний Іван у своїй бухенвальдській блюзі перед Нестором.
— А! Так це таки ви! — заговорив він голосом у якому переважала виразно лють. — Я вам казав залишити мою дочку! — проговорив він згустками тієї люті...
— Іване Григоровичу... — почав було Нестор, але у той саме час, він відчув на лівій скроні такий удар, від якого він стратив рівновагу і полетів на нерівний брук дороги. І при тому, до його свідомості, дійшли ще такі сентенції: — Побачу вас ще раз з нею — уб'ю! — Після цього невиразна постать у бухенвальдській блюзі зникла за дверима найближчого дому. І все знов затихло. І тінь від місяця... І невиразність думки в голові Нестора, який почав поволі зводитись, поволі ставати на власні ноги і, не обтрясаючи з дорожної куряви одягу, поволі йти далі.
І було, навіть здалека, навіть в цім сумороку ночі, видно, що почувався він більш, ніж недобре.
XIII
Вулиці Ваймару цих днів, це муравлище, до якого кинуто камінь. Все в русі, метушні, крутежі, а цього першого дня миру, це торнадо. З головної кватири Айзенгавера, разом з вісткою про мир, прийшла також вістка, що всі громадяни СССР, мають вертатися "на родіну", повідомлення про це писане від руки червоним олівцем і підписане якимсь Коваленком, на всіх стовпах, "родіна" на всіх язиках, дорогами нові ватаги молоді з червоним відзнаками, перед "Смерть фашизму" юрба застиглих облич, яка масою тиснеться до брами з двома вартовими там зникає, перед будинком Українського комітету, мітинги, сутулуватий чоловічина в одязі, що нагадував пів концентрак, вів совєтську армію, вів мову, його оточили зо всіх боків, як на ярмарку цигана, хриплим, махорчаним голосом, він говорив про мир і Айзенгавера. — Який там, скажете, мир... А чи там командує Айзенгавер? Зграя міжнародної наволочі — от хто командує. Питаєте, чи віддадуть Тюрінгію. І Тюрінгію і поза Тюрінгію, і Берлін, обіцяли в Ялті Польщу, а вийшла дуля, а тепер сер Черчіль крутиться, як миша в колесі, а Вашінґтон набрав в рот води й не чую, не бачу, не знаю, гнилі банкіри затужили за чоботом, чекайте. Бог дасть їм чобіт. Не Бухенвальд породив Соловки, а Соловки Бухенвальд... Вони породять ще й Аляску... Знають своє діло.
Ця прокурорська філософія викликала реакцію, до гурту втиснувся хлопчисько у темно-синьому галіфе і чоботях з м'якими, заболоченими халявами. — А чого це ти сюди закотився — мудрець ти такий? — питав він напендючено. — А того, чого й ти! — відбивав йому попередній. — Ес-Ес дивізія! Громив робочу власть! Не вигоріло. Ось-ось вони прийдуть і випишуть маршрут, Соловки ще в формі.
— А хто ти сам? — почулось з натовпу.
— Холуй ґештапо! Спасає шкуру! — хтось відповів.
— Вчора був за Бухенвальд, сьогодні за Соловки! Знаємо таких героїв! — викрикував ще хтось збоку.
Натовп ворушився, хлопчисько в заболочених халявах бачив, що потрапив не в ті двері, намагався, було ще щось сказати, але його оточили обличчя дуже виразного наставлення. — Змийся! — просичав до нього настовбурчено, як бойовий півень, перший промовець.
Той так і зробив... І був радий, що не настромили його на якийсь рожен і не засмажили... І миттю розчинився у драглистій вулиці.
Але мітинґ тривав, говорили узміш, думки стрибали, на обличчях пропасниця. А ось ще з'ява... Постать жіночої статі, у доброму, англійського крою, сірому костюмі, зросту високого, волосся причесане... — Товариші! — почала вона оклепаним прозвищем і тому, що вона інша стать і голос її звучав мирно, натовп зняв вуха. — Чуємо, що тут почали розмовляти наші традиційні баби Палажка й Параска, байдуже, що вони в штанах і на вулиці Аймару. Так діло не робиться. Нас болить, зрозуміло, болить, але на все є медицина і зветься вона розум. Самим нервами далеко не заїдеш, тож то перед нами дорога далека. Ми все ще не вдома, а чужина — чужина, яка б вона і де б вона не була. І прийшли ми сюди не по своїй волі, а загнало нас сюди, кожного по своєму, якесь лихо, а в головному, війна, яка бушувала над світом понад п'ять років і що ось скінчилася вчора з великими жертвами в нашу користь. Наші воїни на руїнах Берліну, наші представники прийняли вчора капітуляцію ворога, який мав намір загарбати землю наших предків і зробити з неї тисячолітній райх есесів Гімлера. Їх намірам не пощастило сповнитись, але за це віддали своє життя і кров мільйони рідних нам людей. Батьківщина знов свобідна і вона вимагає від нас, що живуть, жертви й праці... Відбудувати її руйновища, гоїти її рани, реставрувати її міць. І що нам тут лишається — добрий-недобрий, лівий-нелівий, всі туди, всі гужем! Батьківщина чекає з одвертими обіймами — сини і дочки, брати і сестри! Там наше, там...
— Сталін, — вирвалось гостро з натовпу.
— І Берія! Не забудь Берію! — гукали інші.
— І "чорний ворон"! — додалось до того.
— І голод!
— І Вінниця!
— Сибір! І Сибір!
— Товариші! Товариші! Дозвольте закінчити! Це правда.