— Ху!
— Жарко? — весело кривить писок круглолиций стіжкуватий машталір Лаврик, який завжди решетує під віями пересміх зі сльозою.
— Жени!
— Алюр три хрести? — пирхає візник і зарання рукою лізе до очей.
— Ще мені щось дуже розумне бовкни!
— Мовчу — води не сколочу, — стуляє неслухняні варги, яким так хочеться повеселитись, погуляти по просторому виду. Лаврик викидає на бричку свою вагу, трусить віжками, і лисаві коні, розбризкуючи росу з кучерявого споришу, трюхикають на середину вулиці. — Ох і гарно ж тут! А берег аж співає човнами. Подамося бродом?
— Поганяй на пором, — сурмониться Ступач, не знаючи, як бути з Гримичем: чи якось прищемити його, чи махнути рукою на все. За своїми думками він і не почув, що позаду закували підкови.
Лаврик ліньки скалиться ira сонце, повертає коні па перехрестя і враз, зіщулившись, наполохано обертається до Ступая:
— Пригинайте голову!
— Чого ти?
— Пригинайте скоріш!
Враз над головами Ступача і Лаврика зметнулось, перелетіло щось темне і важке. Якийсь навіжоний вершник перестрибнув через бричку і, збиваючи куряву, гайнув уперед.
— Чи не бісів парубок?! — і злякано, і захоплено вирвалось у Лаврика. — Як святий Юрій летить!
— Хто це? — оторопіло запитав Ступач.
— Та Роман Гримич. Бачте, йому не вистачило дороги, то він навпростець майнув через нас. А ось брат його культурненько!
оминає нашу каруцу, — і фурман так починає реготати, що сльози одразу зволожують його очі, вії і всі зморшки на щоках.
А Ступач тільки тепер приклав руку до голови.
Василь догнав Романа вже в полях. І одразу напосівся на нього:
— Ти очманів, чи змалів, чи твій баняк догори дном перовернувся?!
Роман щиросердно розсміявся, притримав коня, що зразу ж почав грати під ним.
— Чого ти, брате, так заговорив зі мною, наче ми вже й не рідня
— Він ще й питає! А коли б кінь зачепив копитом голову Ступача.
— То, може б, тоді в ній всі клепки вакурат стали на своє місце, — безтурботно відказав Роман і запишався: — А славно ж я перескочив через бричку і той гамуз, який сидів у ній?
— Тільки що будем мати за ці перескоки? — зажурився Василь.
— Та нічого не будем мати. Як Ступачеві захочеться позиватися зі мною, то скажу: зноровився кінь. Хай позивається з ним...
— Сьогодні ми жниварі, а ким будемо завтра через твої вибрики? — похитав головою Василь. — Думати треба все-таки головою, а не копитом.
— Покинь, брате, свою лементацію, бо від неї і деиь скисне. А вам ще стільки ділечка треба переробити! — Роман пустив коня риссю, ще ft мкурникав пісеньку про ту Гандзю иилу, що купервасом брови накрасила...
XX
Стьопочка Магазаник не дув і же сушив мізки круговертю життя — на його далекі сторінки не долітав навіть оком, а до близьких прицілювався з єдиною думкою: що від них можна ввірвати собі. І вривав і з лісу, і з поля, і з саду, навіть з любові, бо і в ній без ворохобництва не обійдешся.
До чого ж тепер довірливі пішли дівчата! Нафасонишся увечері, підкрутиш цвяхом чи веретеном чуба — і чешеш на куток, де місяць вибілює дівочі коси; надзиглюєшся біля якої, шепнеш се, те в одне, в друге вухо, позітхаєш, скажеш, що вона найкраща в світі, та й прибивайся тихцем до верби чи в садочок, і знову ж не мовчи — вихай язиком, як помелом, але рукам попервах волі не давай, бо обпечешся. Найголовніше в залицянні — це втовкмачити чорнявій чи білявій, що вона найкраща вся або очима чи ніжками і що ти без неї сохнеш, як трава на сонці. А решту вже довершить нічка-звідниця та хміль поцілунків. Отак Стьопочка і входив у любощі, а з них вищулювався зайцем, найбільше боячись дівочих сліз. Де вони тільки беруться в них?
Правда, і Стьопочку було охопило справжнє сум'яття чи любов — це коли він зустрівся з Мирославою. Зустрівся — й отетерів. Не одній брехав, що вона найкраща, а ця була така гарна, що їй і правду лячно було сказати. Де й на яяих харчах виросло це дивовиння? І хто з ним наважиться вийти ввечері під місячну ніч, і хто його зумів вкоськати? Таки правду каже тато: гарне личко — серцю неспокій.
Позітхав тоді Стьопочка день, позітхав і другий, а на третій подався до татарського броду, щоб зустрітися з Мирославою.. І зустрівся, і, мов старець, скинув картуза перед її красою, потім навіть доплентався до подвір'я Гримичів, що згори скапувало росою з черешень, а знизу дихало матіолою. Тут він зітхнув, як ве раз це робив вечорами, і розгублено заграв млинками вій.
— Чого ви, Степане Семеновичу, зітхаєте, мов останнє спекли? — засміялась Мирослава.
Її сміх підбадьорив Стьопочку: хіба вона не з такого самого тіста, що й інші дівчата? Хіба і їй не кортить помліти в чиїхось обіймах? Він знову зітхнув і, надавши обличчю того, що зветься подобою правди, зажурено сказав:
— От вірте, Мирославе Григорівно, чи не вірте, а ви найкраща в світі.
Але дівчина не посміхнулася, не глянула на нього, а в'їдливо відрізала:
— Ви, Степане Семеновичу, багатьом дівчатам отак задурювали голови?
— Ні, нікому! — вигукнув Стьопочка. — їй-бо, правду кажу, що ви найкращі.
— Ідіть додому, проспіться, а завтра у вас зміниться думка. До побачення! — Мирослава стріпонула снопом волосся й відчинила хвіртку.
Стьопочка в розпачі заволав:
— Мирославе Григорівно, я цілу ніч простою тут, коли ви ще не побудете зі мною.
— Так уже робив один дурень, — безжалісно відрізала дівчина.
— Хто ж це?
— Мефістофель. Чули про такого?
— Ні... В нашому селі такого не було.
— То почитайте. Для залицяльників вашого типу це може згодитися, — і швиденько пішла до хати.
Стьопочка сперся на ворота, не знаючи, що йому робити: вистоювати ніч на чужому подвір'ї чи йти вечеряти, бо любощі любощами, а їсти треба. В цей час із поля надійшла Олена Петрівна, здивувалась і потім ніби зраділа:
— От спасибі, Стьопочко, що ти прийшов підпирати наші ворота, бо мій сушиголова ніяк не знайде часу облагодитись.
— О, це ви?! — розгубився невдатний залицяльник, а вії його запрацювали, наче в них прокинувся вітер.
— О, це я! Не впізнав? — І аж в боки взялася. — Чи ти, може, Мирославу Григорівну виманюєш своїми баранячими пачісками? Тоді шкода твого часу і крутежу.
— Які ви, тітко, злоязичні, — напиндючився Стьопочка і пішов від тих необлагоджених воріт, які, здавалося, також скрипіли насмішкою.
Після того він ще кілька разів, наче ненароком, перестрівав Мирославу, та не мав радості від того й подався на зальоти до Катрі Лебеденко, а та одразу й повірила його лукавому слову. І навіть голублячи смаглолицю Катрю, виціловуючи її вогкі несміливі уста, він не раз замість її обличчя бачив інше. Отак і минали його вечори: пригортав одну чи другу, а думав про Мирославу й глухо злостився на те зілля, що зветься дівчатами, і на Данила Бондаренка, який замакітрив голову агрономші.
І от сьогодні вранці їздовий з лісництва привозить їм хліб і новину про Бондаренка. Нарешті сталося!
— Це правда, дядьку Дмитре?
— А чого б мені брехати? — насупився їздовий.
Стьопочка па радощах спочатку ошелешено дивиться на їздового, а бачить Мирославу, далі, посміхаючись, запрошує чоловіка до оселі й дістає з мисника якусь з'їжу та пляшку слив'яш:п. Збагнувши, чого радіє Стьопочка, дядько Дмитро одвертається од столу і йде з хати.
— Чого ж ви, дядьку? — дивується Стьопочка. — Хоч одну чарку перехиліть.
— Не треба мені твоєї трути, — сердито відповідає їздовий і щось неприязно бурмоче про тих гидюків, які тільки знають одне: згризати когось.
Але Стьопочка не звертає уваги на те бурмотіння; радість і тривога схрещуються в ньому то як два мечі, то як два промені, а на них висвітлюється Мирослава. Тепер, коли біда постукала і в твоє вікно, не будеш гордувати, тепер Стьопочка етапе на твій поріг, як саме щастя.
Парубок насамперед кидається до дзеркала і сяк, і так вдивляється в себе, залишається задоволений і собою, і своїми пачісками, які вчора нацвяховував до Марії Шляхової. Теж мені щастячко вербове: відразу почала докоряти Катрею Лебеденко... А куди ж зник їхній голова? Тільки в своїх десь переховується! Ось так воно й виходить: коли хтось високо злетить, то неодміпно низько сяде. Головне в житті — триматися середини, а як припече, можна й трохи податися на ліву сторону, не забуваючи, що є й права. Був би Стьопочка головою колгоспу, він би все согласував і поволеньки просувався вперед. Поволеньки! Він поперед батька в пекло не полізе. Стьопочка не якийсь плошак!
Отак розмірковуючи, він проворненько мете до скрині, змереженої залізним кованим квітом, жужмом виймає свій залежаний одяг, не знаючи, чим найкраще принадити Мирославу. Ось цей з іскрою піджак він виміняв на переднівку в якогось антилігента за двадцять фунтів жита. Антилігент хотів двадцять п'ять, та мусив поступитися. Тепер він і не глянув би на Стьопочку... Ет, знайшов про що згадувати.
Стьопочка мало не влазить у дзеркальце, врізане в ляду, та вже бачить у ньому не так себе, як Мирославу. Агроном при тобі — це теж непогано! От що тільки вдягнути до неї і як хитромудро говорити із нею? Тато увесь час в'їдається, що вже пора піти по розум до голови, а не знає: як перейде Стьопочка на своє господарювання та буде при карбованці, тоді й розум вродить. Стьопочка ще покаже себе, і вообче.
І поки він роздумує над цим, до хати заходить батько. Побачивши розкиданий по скрині й ліжку одяг, він спочатку супиться, бо любить у всьому порядок, та, щось прикинувши, розпогоджується, починає хитрувато посміхатися. Старий гриб одразу зметикував, що й до чого, але Стьопочці нічого не каже. Вирядившись у найкраще, сип зашурхотів одежинкою, обернувся до батька:
— Як мені?
— Знизу широко, вгорі вузько, а сідниці тісно.
— Внизу так і повинно бути — мода! А чули про Бондаренка?
— Авжеж.
— І що скажете?
— Не знаю, чи він ворог державі, а мені таки був ворогом. Як він тоді підкосив нас у скитку! Давав уже йому й десять, і п'ятнадцять, і двадцять тисяч давав, але такий дурень, видать, і на мільйони не поласився б.
— Справжнісінький дурень! От і йди тепер до грому. І негадапо почув од батька:
— Не кляни його так тяжко.
— Це ж чого?!
— Бо ніхто не знає, де його грім ночує.
— І це правда, — погодився Стьопочка, труснув жовтими пачісками.
"Вони в тебе такі гарні, як весною рапс, коли цвіте", — лебеділа йому Катря. Як це, здається, давно було, хоча скільки того часу минуло? От що тепер йому скаже Мирослава і з якого боку під ступитися до неї? Чи напасти попервах на Данила, який увів її в оману, чи підкотитися із співчуттям? Та на місці буде видніше.
— Я пішов, тату, — зачинив скриню, а ключі поклав до кишені.
— Іди з богом, коли напала кортячка женитись, тільки не дуже барися, бо в нас роботи до самої суботи.
— Аби тільки до суботи, — хмикнуло чадо.