"Як ти мені остогид, вивернув душу, окаянний", — шепоче сухими губами. Від напруги дудонять у вухах дзвоники, в затерплі ноги хтось вбиває цвяшки, і серце частіше тісно коливається у грудях.
Сафрон лає всіх, що погарячилися, і схиляє для так годиться перепросити созівців, бо діло судом і допром зможе запахнути.
— Таких, як Полікарп, яким пудом муки можна задобрити, з іншим — чарку випити. Найтрудніше Бондаря зломити. Тут через жінку треба діяти — з Марійкою кашу скоріше звариш.
— Я б їм червоним півнем каші наварив, — вихоплюється у Ліфера, і вона морщиться від огиди, уявляючи високу, худу постать чоловіка, затягнуту в чорний піджак та вузькі штани і схожого на засмоктаного писаря, що раз на рік бачить сонце. Тихенько скрипнули двері в кімнату, перекочуючись через поріг, вбігла в квітчастому платтячку круглолиця Ніна — її єдина радість. Марта тісно пригортає до грудей свою одиначку і, не осміхаючись, обсипає цілунками пухнасті щічки і ручки з ямками, де мають бути суглоби.
— Ти знову плакала? — строго дивиться на неї дочка. — Ти ж казала, що більше не будеш.
— У мене очі боліли.
— У Ніни теж боліли, а Ніна не плакала. І ти не плач.
— Не буду, не буду.
— Дай поцілую очі. Хай не болять, — м'які уста дитини ледве чутно торкаються її перенісся. — Баба мені цяцю принесла, — хвалиться блискучим корабликом і заховує його під скриню.
За вікном у закучерявленому жовтому колі сяє місяць, одна за одною набігають на нього хмарки і зникають, без сліду, без гадки. Тоскно поскрипує біля самого кореня натомлена яблуня, тихо віттям б'є по віконній рамі, мов проситься в кімнату; далеко холодне небо ллється на хати, сумне і нерозгадане, як її невеселі, незогріті радістю роки. Усміхнулось трохи те крадене щастя під зоряними ночами, пролетіло, як сон. 'Може, коли б не воно, то спокійніше тепер жилося: звикла б за нелюбом та й тягнула б те життя, як віл тягне гарбу.
Поскрипуючи східцями на ґанку, почали розходитись остогидлі багатії. Забрехав, задзвенів ланцюгом собака і заспокоївся, почувши знайомий свист.
Ліферова тінь тонко промайнула по шибках і підлозі, застигла біля воріт. Марта швиденько роззулась і лягла біля Ніни. Ще чула, як бряжчав за перегородкою посуд, глухо перемовлялися свекор з свекрухою, і вже крізь сон донеслося тихе рипіння дверей. Ледве розплющила злиплі очі. На ліжкові, затуливши спиною місячне сяйво, сидів Ліфер. Крекчучи, наче дід, скинув з ніг тісні чоботи.
— Ти спиш, Марто? — торкнувся рукою її плеча. Само по собі зщулилось тіло молодиці, проте не ворухнулась — вдавала, що заснула. Та коли Ліфер взяв на руки Ніну — хотів перенести на канапу — обізвалась:
— Не чіпай дитини.
— Іч, яка витребенька, — усміхнувся примирливо. Проте в голосі бриніла непевність, а усмішка була прохальна, жалюгідна, як і завжди, коли хотів після сварки примиритися з нею; обережно, щоб не збудити, поцілував Ніну в лоб, відніс на канапу; позіхаючи, потягнувся посеред хати, затуляючи собою вікно.
"Хоч би дитини не відсудили", — уперто думала свою думу, бачила себе з Ніною в невеличкій убогій хатині за чужою роботою — вишиттям чи пряжею. Тінь гойднулась їй назустріч, заскрипіло ліжко, кістляві і холодні, як лід, руки, обвились навколо її шиї.
— Не лізь, — одвернулась від нього.
— Ну, давай забудем. Винюсь перед тобою — погарячився. Але ж і ти мене з себе виводиш, — хотів обняти.
З злістю відкидається від нього, лягає обличчям до подушки.
— Що ти за жінка мені? Чи ти хочеш, щоб я по других ходив? — рипить зубами Ліфер.
— Іди хоч у безвість!..
Який він противний, який він противний! Холодний, ненависний, як гадюка. Чи то своїми руками вона не заробить шматок хліба?..
"Забирайсь під три чорти. Сам — доведеш мене — як сучку прожену, а щеня при собі залишу!" — пригадує слова свекра і ще тісніше припадає до постелі.
— Ти довго будеш єрепенитись, змія підколодна? Іще Дмитро тобі, чи який другий на думці! — починає липкими пальцями крутити їй праву руку...
Нарешті Марта виривається з його рук і босоніж біжить на подвір'я; давлячись сльозами, входить в теплу від підопрілої отави клуню. Усе тіло пашить від побоїв, сльози палять щоки. Небавом осінній холод кидає її в дрож. Марта піднімає корж злежаної отави, по шию закривається ним.
"Дочко моя, коли б не ти — одного б дня не жила отут", — в уяві притискує до грудей тільце Ніни.
Від щілин брами до молодиці тягнуться жовті струмки місячного сяйва і не можуть дотягнутися. У вузькому просвітку затрепетала зірка і зникла; тяжко, як людина, зітхнула в оборі корова; клуня, ледве чутно шарудячи обмолоченими снопами, починає потихеньку ворушитись, наче пароплав на хвилі...
— Мамо, — кличе її заплаканий голос... Чи довго вона проспала?
Обдираючи ноги штурпаками сухого кінського щавлю, летить з засторонка на тік. Надворі під ногами шарудить і зразу ж розтає паморозь, на темних вікнах горять, переливаються вінки жовтого, як латаття, світла. Спираючись руками в стіну, обличчям припала до перехрестя рами. На канапі з розкинутими ручками спокійно спить її дочка. З-під усміхнених уст ледь-ледь поблискують дрібні чисті зуби. І мати заспокоєно відхиляється від шибки.
І знову згадки налягають на неї, як хмари на небо, в серці глухо здригається злостивий і непокірний грім.
XLI
Ніяк не виходила з голови розмова із батьком.
Почувши про бійку на горбку, Югина кинулась на поле простоволоса, притискуючи блузку рукою, і чула, як стугоніло серце. Біля греблі побачила на шляху три підводи, на першій пізнала Степана Кушніра і догадалаяя, що позаду їде її батько.
— Таточку мій! — скрикнула, побачивши веселий рідний усміх, цурпалки підрізаних вусів, темночервоні, міцно натягнуті щоки. Дужими руками підняв дочку під пахви і посадив поруч з собою. Тісно-тісно притулила голову до його плеча, а потім заглянула в очі правдивим голубим поглядом. Усміхався Бондар, розумів, як перехвилювалась Югина, і був радий, що дочекався такої дочки, проворної, красивої, люблячої. І добре було чути, як пашіло через сорочку тепло її руки, огріваючи його плече.
— Ніде вас, тату, не заділо?
— Ні, трохи перепало. Та до твого весілля минеться. Як мама?
— Вони ще, десь, не знають — дома не були.
— Так ти, гляди, нічого й не говори, бо почнуться охи, зітхання, та й очі в нашої матері на мокрому місці.
— Хіба ж я не знаю? — пальцем віддерла біля вуса почорнілу присохлу краплину і тільки тепер побачила, що на щоці тонесеньким павутинням крутився обкипілий слід стертої крові. Дома злила на руки і сміялась, як батько, нарочито фиркаючи, бризкав над цебром теплими краплинами. А потім сів проти неї, задумався, дивлячись у вікно.
— Чого ви, тату, мо', болить? — затурбувалася. — Лягли б відпочили.
— Знаєш, дочко, — взяв її за руки, посадив ближче до себе. — Прибили б сьогодні мене. От і не сиділи б так з тобою, — всміхнувся і знову задумався.
— Що ви кажете, таточку, — стиснула широкий костистий зап'ясток.
— А ти ж думаєш, пожалували б? В мене першого мітили. Я куркульні став поперек дороги не на один день. Вони це добре знають. Дякуй Дмитрові — коли б не він, як пить дати, привезли б твого батька на возі, наче в'ялену рибину. Само щастя прислало його. І таке моє слово, Югино: коли кріпко любиш нас, — вийди за Дмитра.
— Тату...
— Не перебаранчай. Коли б за другого — слова б не сказав тобі. Роби, як серце велить. А Дмитра, от його ти не любиш зараз, так, вір мені, потім покохаєш, як життя своє. Такого не можна не полюбити, хоч і хмурим він здається, наче в хмару вступив. Грицькові менше я вірю, та й про нього недобрі чутки пішли, що з Федорою...
Підвівся з лави і поволі пішов у другу хату.
Як уперлась руками в коліна, так і сиділа, безпорадна, зігнута, наче закуняла на часинку над шиттям.
В напівтемряві поставав перед дівчиною луг. Бачила, сизі води трьох ставків і знала, що пагорками обіч заростей очерету йшли в різні сторони Грицько і Дмитро, неясно окреслені, заволожені туманом. А потім від берега до берега сковзнув просвіток, і жаль стало минулих років, коли вона, ще не знаючи болісно-солодкого чекання, хвилювань, зустрічей, неясного суму прощань, співала з дівчатами тужливих пісень про кохання. Тоді тривожилась тільки чужим горем, вилитим хтозна-якою безталанною, і не вірилось, що життя могло скривдити її, Югину, яка всім хотіла добра, щиро брала до серця печалі старших подруг. Хотілося б їй знову стати малою пастушкою, виспівуючи у видолку; або пекти на полі в сивому приску картоплю, взимку ковзатись на ковзанці і по-хлоп'ячому викреслювати на ясенцю тонкі пружки блискучими підковами. І знову думки перекидали хитку кладку до щойно сказаного батьком...
Коли б це мати наказала — вона б і бровою не повела. Батька ж любила сильніше, знала, що пусто не кине він слів на вітер; і жаль було самої себе, наче вже насправді виходила заміж за Дмитра.
Вечері і не покуштувала. Задумуючись, не до ладу відповідала матері. Та затурбувалась:
— Що ти, дівко, не захворіла часом?
А батько глянув на неї, нахмурився і мовчки вийшов із хати.
Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сіла на важкій ляді, що набрякла земляною вологістю, скульчилась, опустивши голову на руки, і такою здалася собі одинокою, забутою всіма, що незчулась, коли сльози опекли долоні, покотились в рукави. І з острахом помітила, що зараз не стільки за Грицем вболіває її серце, скільки стискає його чуже втручання в найпотаємніші кутки, куди сама хотіла і боялась заглянути, щоб не наврочити свого щастя.
"А що ж то батько натякнув на Федору?.."
В неділю, бувало, Югина стільки того часу згайнує, прибираючись на музики, а сьогодні і не вдягалась; на здивований погляд Марійки тихо відповіла:
— Чогось нудить мене.
— Так ти б, може, чогось кислого з'їла, — похитала головою, дивлячись на змарнілий вид: наче в недузі лежала. І вже навіть словом не заїкнулась про своє.
Після полудня прибігла до Югини Софія Кушнір Забігала, закрутилась по хаті, наповнюючи її дзвінким щебетанням і сміхом.
— Ти чого це, дівко, на вулицю носа не показуєш? Хочеш, щоб наші парубки слабості подоставали? Ой, рятуйте мою душу, а чого ти так змарніла? Чи хліба не їси? Чого ж зітхнула, як останнє спекла? — Бистрі карі очі аж палахкотіли, непосидющі босі ноги тупали по долівці; на довгастому чорному обличчі блискавично мінялись вирази то запитання, то ляку, то здивовання.