Наскочить хтось, подумає, що крадене...
— У воду поставляйте,— порадила їм Ганна.
— Та як воно зараз і з водою сутужно.
— У вас хіба теж?
— Аякже. Всі на пайках живемо... Дитину ні в чому скупати.
— Скажете Гаркуші,— звеліла Ганна,— щоб мою пайку вам віддавав... Або краще я сама скажу.
Ще раз подякувавши за подарунок, чабанки почали розходитись по домівках, зоставивши незабаром подруг віч-на-віч.
— Перевесло теж сама крутила? — невесело пожартувала Вустя, помахуючи перед Ганною трав'яним перевесельцем.
— А хто ж мені крутитиме? Ти таке й скажеш...
— Не розучилась, значить...
— Мабуть, Вусте, цього ніколи не розучусь. Присіли, помовчали в задумі обидві.
— Чи ти часом не хворієш? — запитала згодом Ганна, пильно дивлячись на подругу.— Розшарілася, пашиш, як сухотниця...
— То що: може, й мене до фельдшера?
— Перестань, Вутанько!
— Голова трохи розболілася: нагуло вчора біля машини... Та це пройде... Ну, розказуй же, як тобі в Ісканії? — запитала Вустя уже по-дружньому.
— Та як,— задумалась Ганна.— Тільки й того, що весь час у холодку, а жити якось... душно.
— Все бариня, мабуть, воду виварює?
— Та й бариня... Правда, я її не дуже празную, в мене своя парафія — будинок приїжджих. Свої ключі, свій посуд; щодня тарілки б'ю... може, на щастя.
— А панич?
— Панич як панич: ходить слідом та слину пускає... Але не на ту наскочив! Дарма, що по Парижах не вчилася,— засміялася раптом Ганна,— а так ганяю на корді, що мило з нього летить!..
— Сама б у віжках не заплуталась...
— Не заплутаюсь, Вутанько. Вони дрюковані, але ми теж вчені... Позавчора вже навколішках стояв. Золоті гори обіцяє. В шовки, мовляв, одягну, вивчу — на дванадцяти язиках розмовлятимеш... Дядьків щодня підсилає, щоб всіляко умовляли мене, схиляли на його бік...
— Ким вони там зараз, хранителі твої?
— Сторожують ночами при звірах, а вдень байдики б'ють... Жилетки на себе поначіплювали, бороди попідстригали — просто дивитися гидко... як мички!
— Остерігайся їх, Ганно. Вони на все здатні.
— Знаю. Не чого то їх і пригріває біля себе панич... Але я їх тепер теж вимуштрувала, навшпиньки до мене заходять... Сьогодні сіли було за кучерів їхати зі мною сюди. "Ах, ви ж, нахаби,— кажу,— та як ви смієте? Щоб дьогтем на мене від вас усю дорогу смерділо? Гетьте, пішли звідси, я вашого духу не виношу!" — Ганна зареготала, плавно погойдуючись, немов п'яніючи.— Взяла оце собі Валерика і поїхала з ним...
— Боюсь я за тебе, Ганно,— зітхнула Вутанька.— З вогнем граєш...
— Я зараз така, що хоч і з самим чортом готова грати, Вутанько. Надивилася за цей час їхньої Ісканії і їхніх звичаїв. Бачу, що мозолями тут небагато надбаєш. Напролом треба йти, коли хочеш дорогу собі пробити.
— Ого, як ти після Ісканії заговорила...
— Ще б не заговорити! Ти тут далеко, а я тепер у самому кодлі стою, зблизька бачу, як добувається панування. Там, як на каховському ярмарку: пощади нікому нема. Кожен тебе ладен живцем затоптали, аби тільки собі якнайбільше урвати вигод у житті. Що пани, що підпанки — всі лише на свої ікла надіються, силою все беруть, ніякого гріха не бояться. Баришник на баришникові їде і холуєм поганяє! Спочатку як потрапила між них, то аж моторошно стало: як тут жити? Тільки й чуєш про всякі чвари, підкупи та шахрайства... А потім, коли роздивилася, хто ними править, то прямо лють мене взяла!.. Чому Софія з холуями панує? Чому не я ними правлю? Часом такою лютою відвагою серце наллється, що, здається, весь маєток з вогнем пустила б... А він покоївкою мене наставив, строковою полюбовницею хоче зробити. Ха-ха! Не знаєш ти ще мене, паничу, не розчовпав, чого мені треба...
— А чого ж ти хочеш від нього? Ганна всміхнулася в степ:
— Вінця!
— Ганно!
— А що ж, не достойна?
— І ти... пішла б? За отого ховрашка в окулярах? Світ собі з ним зав'язати?
— Всіляко я передумала за цей час,— заспокоївшись, Ганна все дивилася в степ.— Тобі, Вусте, дорога ясна: ти вже скоро молодичка, знайшла собі пару — хлопець як орел...
Орел!.. Мов жаром осипала Ганна подругу своїми словами, навіть сама того не помітивши.
— Вибрала, кого вподобала,— вела далі Ганна,— кого серце підказало... Значить, судилося тобі. Але думаєш, усі такого щастя, як ти, зазнають? Скільки дівчат виходять за нелюбів, за багатих удівців, аби лиш маєтки посісти...
— Маєтки... Які маєтки, які статки можуть зрівнятися з коханням!.. Це ти, Ганно, тому так говориш, що ніхто ще тобі по душі не зустрівся... Поки ніхто тебе не пригортав, ніким ти ще в степу не цілована...
— Може, й тому. Може, й не судилося мені по коханню вийти... А тут раптом така нагода трапляється. Всі оці степи неосяжні,— Ганна повела рукою по обрію,— можуть моїми стати... Хто б не задумався на моєму місці?.. Тут мільйони, а там — заробітчанська торба... Хіба ти забула, чого ми з тобою опинилися на каховському торжищі? У скринях пусто, у хатах голо — ось чого... І хай повернуся я в Кринички з якимось карбованцем — хіба це надовго мене зарятує? Хто мене там візьме, безприданницю? Знову, йди, Ганно, по хуторах у гнояці бабратись, кожен буде тобою руки потирати... Насточортіло.
— Але ж і за нього... Як із ним жити, як з ним в постелю лягати, коли не любиш...
— Зате владарюватиму. Ох, владарюватиму. Ву-танько! Дай мені тільки вінець, дай оті мільйони, що всіх засліплюють... Стоятиму серед них, як у сонці! Одразу і Ганнину вроду помітять, і розумною для всіх буде,— за людину стануть вважати. Не підійде вже на ярмарку п'яний баришник обмацувати тебе, мов лошицю... Дивишся часом, нікчема якась, що в підметки тобі не годиться, а й та норовить чимось тебе принизити, підхихикує з тебе, як відьма. Не вона тобі, а ти їй мусиш стежку давати... О, вінець би мені, Вутанько, вінець! Я вже тоді показала б їм свою натуру, все пригадала б! На вогні відтанцювали б вони мені всі наші заробітчанські кривди!
Не впізнавала Вустя подругу: завжди спокійна і врівноважена, Ганна зараз говорила, мов п'яна. Не раз уже, видно, потай упивалась вона картинами своїх майбутніх розплат з кривдниками.
— Панич у мене під п'ятою буде, з барині попихачку зроблю, все в маєтку по-своєму переставлю.
— Ой Ганно, Ганно...
— Побачиш. По всіх таборах, по всьому степу нові порядки заведу. Строковикам — шана, вони в мене артезіанську питимуть, а всіх трутнів-прикажчиків на вимулки посаджу, що після овець зостаються... Саму Софію мулом з пуголовками напою!
— Далеко ти замірилась, Ганно... Навряд щоб повів він тебе під вінець... Для нього ти — мужичка.
— Вусте,— нахилившись, промовила Ганна пошепки, хоч нікого поблизу не було,— уже обіцяв!
— Що їхні обіцянки... Пообіцяє, а потім обдурить і кине.
— Ні, обдурити себе я не дам,— суворо заперечила Ганна і примовкла.
— А як тебе там челядь вітає? — запитала згодом Вутанька.
— Не ліпиться в мене з ними глек... Пани розбестились, і челядь розбестилась побіля них... Тільки й знають, що брехні водити та з доносами бігати, а мене від цього нудить... Єдиний, з ким там можу я душу відвести, це Яшка-негр...
— Що за негр?
— О Вусте! — повеселішала раптом Ганна.— Такий він славний! Все сміється та кучерями стріпує, та так на тебе білками й світить... Серце в ньому добре, людяне якесь... Не знаю, чого той Артур на нього собакою в'ївся. Проходу від нього Яшці нема, хоч би вже скоріше вимітався в свою Америку... Приїхав на три дні, а застряв так, що спроста й не викуриш... Сам ноги на стіл, як кабан, закладає, а на Яшку все "бой"* та "бой". Дався йому той "бой". То не так перед ним став, то не так повернувся... Ненавидить людину тільки за те, що на ній шкіра чорна!.. А по-моєму, що ж тут такого? З гарячих країв людину вивезено, де сонце круглий рік смажить,— хіба там не почорнієш?..
*Хлопець (англ.). Презирлива кличка, якою расисти-колонізатори наділяють навіть дорослих негрів.
— То не страшне, Ганно. Ще хто зна, які ми будемо, коли злітуємо по кілька літ в цьому степу, під оцією нещадною спекою... Шкіра — хай! Душа б тільки не почорніла!
— І я так думаю, Вутанько, дарма що сама не люблю загару. Спершу й для мене він був якийсь страшний, а тепер, коли обзнайомились, легко, гарно стає мені біля нього. Так гарно, Вутанько, як ні з ким ще не було! Вчора вийшли ми з ним за маєток і пішли в степ, аж на могилу вийшли... Став він, задивився в бік моря і зненацька заговорив по-своєму, ніжно, душевно... І може, якраз тому, що мови його африканської не розуміла я, все, про що він говорив, таким гарним, таким красивим мені здавалось... Немов чари якісь пила, немов музика лилася на мене... Серце тануло в грудях, так було гарно... Може, він навмисно по-своєму говорив, щоб я не зрозуміла його ніжності? А я наче все зрозуміла, не треба було вже й дванадцяти язиків отих... Стоїть і наче розгортає передо мною далекі, невідомі краї, де вічна весна цвіте, де жайворонки круглий рік щебечуть та білі чайки сміються понад озерами...
— І панич тебе до нього не ревнує?
— Які можуть бути ревнощі, Вутанько! Арап для них не людина. Навпаки, і паничеві, і барині подобається, щоб ми частіше бували з Яшкою вдвох, щоб Асканія про нас гомоніла... А як він на гітарі вміє грати, як пісень співає своїх... Коли слухаю, здається, наче вже й не чорний він, а просто собі Яшка. Слухаю і ясно тоді чую, як йому гірко вдома жилося і як гірко зараз живеться, який самотній та щирий він...
— Закохаєшся ти в нього, Ганно... Або вже закохалась.
— Вутанько, що ти? Так швидко?
— Для цього багато часу не треба... Іноді мить одна — і все наче сказано навіки...
Затаєний сум, що бринів у голосі Вутаньки, не торкнув Ганниного слуху. Мрійлива усмішка лягла їй на вустах.
— А як він міг би... кохати мене!
Загледілись подруги у далечінь, задумалась кожна про своє.
Степи ще горіли в надвечірніх янтарях спеки. Десь аж з-під небокраю випливали пастухи; легко, як по золотистому кришталю, брели череди, неквапом наближаючись до колодязя на вечірній водопій. Мурашнею здавалася череда робочих волів, невиразною цяткою рухалася в просторі людина — такий далекий степ розлягався навкруги. Великий, у шир і в височінь неміряний простір, був він для Вутаньки світлицею її першого і вже втраченого кохання, а для Ганни був звабливим, кришталевим, ще не досягнутим троном...
— А ти знаєш, Ганно...