Розповів, що мого попутчика везуть до Красноярської в'язниці, а звідти до Москви на дослідство.
– Мабуть, мало дали, – засміявся.
Домовилися і про завтрашній день.
– Тобі куди, в лікарню?
– Так, – відповіла я і з жахом подумала, що якщо один з них піде зі мною, то я не потраплю до інституту. Мені ж до окуліста насправді не треба було. Так, я була короткозора, але скільки точно діоптрій мені знати було ні до чого, все одно окуляри в тайзі не були потрібні.
– Добре, підеш сама. Думаю, не втечеш, бо в Капкарі у тебе залишилася мама. Покажу тобі, де комендатура, з'явишся туди не пізніше шостої. Зрозуміла?
Я кивнула і зітхнула з полегшенням – хоч в цьому повезло.
-2-
О другій ночі сіли в поїзд. У вагоні пасажирів не було, тому ми зайняли перше купе. Старого конвоїри загнали на верхню полицю.
– Дивись, не псуй нам повітря, нажерся ж у буфеті, – сказали і вилаялись.
– Навіщо ви так?! – не витримала я, – він же з вищою освітою, професор.
– Ох, подумаєш, вища освіта! Був би з нижчою, носив би погони і командував!
Так хотілося відповісти, та вирішила краще промовчати: ті, хто з вищою освітою, мучаться в зонах і заслані тому, що країною правлять ті, що з нижчою.
Конвоїри сіли за столик грати в карти. Пропонували і мені, та я відмовилася.
– Ну тоді йди до сусіднього купе, а то при тобі і не вилаєшся як слід. Карти ж – гра азартна.
Сиділа одна в сусідньому купе. Прилягла, сумку й шапку поклала під голову, пальтом вкрилася. Задрімала трохи. Коли почула:
– Можна до вас? Це місце вільне?
Сіла, кивнула головою:
– Будь ласка!
Роздивилась свого сусіда – молодий приємний хлопчина в шинелі й кашкеті залізничника.
– Трохи спізнився, поїзд вже рушив. Ледве встиг зачепитися за цей вагон. Та якщо заважаю, на першій же зупинці перейду до свого.
Я знизала плечима, ніби мені байдуже, а більше від холоду – з вікна добряче тягнуло.
– Ти змерзла! Одягни добре пальто, а я… – зняв шинель і накинув мені на плечі.
– Що ти, не треба! Сам же замерзнеш!
– Слухайся мене, я тут старший, бо залізничник, – наказав лагідно. – Заглянув до першого купе, а там якійсь військові грають в карти. Пляшка на столі, стакани. Я цього страх як не люблю.
Та це ж мої охоронці, подумала я, але, чомусь, не сказала вголос. Так захотілося хоч раз, хоч перед тим, хто цього не знає, уявити, відчути себе вільною.
Хлопець засвітив ще одну лампочку, сів за столик напроти і став розглядати мене.
– О, та ти зовсім молоденька, мабуть, ще вчишся? Я теж студент – закінчую залізничний технікум. Давай знайомитися – Володя.
Володі сподобалося моє таке незвичне для цих країв ім'я.
– Ой, я такого гарного імені ніколи не чув. Навіть в Казахстані, де був два роки. Зараз я живу і вчуся в Канську, та от їду в Красноярськ до старшої сестри, – хлопець став розповідати про себе. – Мої батьки теж з України – за вербовкою ще в тридцяті роки приїхали сюди. А я вже тут народився. Чоловік сестри – інженер залізничного транспорту. Це він влаштував мене до технікуму. Наступного року закінчу, поступлю до інституту, теж буду інженером. Ось приїдемо в Красноярськ, підемо до них в гості. Моя сестра – вчителька молодших класів, дуже любить дітей. Ти їй сподобаєшся.
– Невже я теж дитина, Володю?
– Ну що ти чіпляєшся до слів. Я ж хотів сказати, що раз ти так подобаєшся мені, то сподобаєшся і моїй сестрі. У нас з нею схожі смаки. Вже скоро приїдемо, а ти мені ще нічого про себе не розповіла.
А мені ж так не хотілося казати правду! Навіщо йому, такому чистому і наївному, все це: в'язниці, зони, заслання? І я викручувалася, як могла. Видумувала про інститут в Красноярську, де начебто живу в гуртожитку, і про батьків, які чомусь мешкають в Абакані.
Раптом в купе заглянув конвоїр. Я завмерла. А ну як звернеться до мене і відкриється весь мій обман?! Та пильно обвівши нас поглядом, він мовчки відійшов.
– Чому він на тебе так дивився? – здивувався Володя.
Я знизала плечима:
– Він же не тверезий.
– О, під'їжджаємо. Красноярськ! На виході з вагону буду тебе захищати, тримайся мене.
Конвоїри з професором зійшли першими, стали оддалік, про щось жваво розмовляючи, мабуть, вирішували кому везти старого до в'язниці. До знайомої мені Катерининської в'язниці, де ми більше місяця чекали, коли нас купить, як товар, який-небудь ліспромгосп.
Володя першим скочив зі східців, потім переніс мене на перон.
– Ну, щасливо! – поспішила попрощатись я.
– Як? Куди ти?! Ми ж домовились поїхати до моєї сестри!
– Ні, Володю, не можу, не зараз.
На його обличчі відобразились подив і образа, наче у малої дитини. Конвоїри вже дивилися в наш бік. Боячись, що вони от-от покличуть мене голосно, грубо, я вирвала свою руку з руки Володі і розпачливо вимовила:
– Прощавай! Вибач, що не сказала тобі правди. А конвой, конвой – це за мною…
-3-
До красноярської комендатури йшли від вокзалу пішки. Роздивлялася навкруги з цікавістю: високі будинки, трамваї, авто… Стільки років не бачила міста! Мабуть, тому і здався мені Красноярськ великим, я навіть розгубилася трохи. І тут було значно холодніше, ніж у нас в Довгому Мосту. В тайзі сухо, а в місті якийсь туман висів і повітря було вологе, мабуть, тому мороз пробирав до кісток, навіть дихалось важко.
Ось і комендатура.
– Запам'ятовуй адресу: вулиця Дзержинського, 18. Зараз друга, а ти повинна прийти сюди не пізніше шостої. Зрозуміла? – дав мені вказівки старший конвоїр і побіг до комендатури щось оформляти. Інший повіз професора до в'язниці трамваєм.
Мені треба було поспішати – скоро мало стемніти, та й працівники інституту могли розійтися по домівках. Але я ж не знала адреси! Почала запитувати у перехожих – більшість або не відповідали, або кидали на бігу: "Не знаю", навіть не дослухавши мене. Всі були якісь змерзлі, сердиті. Зовсім не такі у нас в Україні.
Побачила аптеку, зайшла і не помилилася – дали адресу. Глянула на годинник – початок третьої. Стемніло, засвітилися ліхтарі, вітрини, вікна в будинках. Туман погустішав – не розуміла, як може бути одночасно мороз і туман?
Я засмутилася – пізно вже шукати, а потім здогадалася взяти таксі, гроші ж у мене були. Їхали довго, хвилин двадцять.
Нарешті приїхали. Вискочила з таксі, підбігла, але виявилось, що машина зупинилася біля учбового корпусу. Та, слава Богу, головний виявився за рогом. Хвилювалася, поспішала, вже не відчувала холоду, навіть жарко стало. Зайшла до вестибулю. Місце вахтера виявилось порожнім – розкрита газета, на ній окуляри, значить, відійшов кудись недалеко. Та чекати мені було ніколи, і я пішла довгим порожнім коридором, читаючи написи: "Бухгалтерія", "Завідуючий госпчастиною". Далі, далі, нарешті "Учбова частина". Постукала – ніякої відповіді, ще раз, вже сильніше – теж саме, але чітко чувся звук друкарської машинки. Натиснула на ручку – двері відчинилися. Заглянула: біля вікна молода секретарка щось друкувала. По обидва боки від неї були двері, на одній табличка "Ректор", на другій – "Деканат". Друкарка голови не підійняла. Я голосно поздоровалась, запитала, чи можна до ректора на прийом. Нарешті жінка не мене глянула.
– Зачини двері з того боку, не бачиш – я зайнята!
– Та мені не до вас, а до ректора. Може він не зайнятий?
– Вийди, сказала!
Я підійшла до дверей, натиснула на ручку – справді зачинені.
– А ти ще перевіряти будеш?! Вийди негайно! – крикнула секретарка і знову почала друкувати.
Я впала у відчай. Невже піду, так нічого й не дізнавшись? Рішуче повернула до дверей з написом "Деканат". Не постукала – все одно не пустили б, а сперечатися не мала часу. За столом щось писала немолода з величезним кублом волосся і яскраво нафарбованими губами жінка. Не піднімаючи голови простягнула мені списаний листок:
– Клава, швидше друкуй і це…
Раптом зрозуміла, що я – не Клава.
– Чому без стуку? Що треба? Чому голову морочиш, не бачиш – мені ніколи, – промовила сердито.
– Хочу, щоб ви вислухали мене.
– А більше ти нічого не хочеш? – кинула з презирливим наголосом на "ти".
– Чому ви мені тикаєте? – не стрималась я.
– А ти хто така, щоб тобі викати? Комісія з перевіркою чи з самого міськуправління? Ти ж студентка задрипана!
Я розсердилася від такого приниження і мовила гордо:
– О ні, я колишня ув'язнена, а зараз вислана в цю вашу кляту Сибір. Хочу…
Обличчя деканші перекосилося від страху, в очах відобразилися жах і ненависть. Вона підняла руки, ніби хотіла відштовхнути мене. Схопила телефонну слухавку, потім кинула і почала верещати, наче її різали.
– Клава, Кла-ва-а!!! Швидше сюди!
Вбігла друкарка Клава, кинулась до мене.
– Я ж її не пускала, як вона тут опинилася? – та наштовхнувшись на мій погляд, зупинилася.
– Дзвони вахтеру. Яке мав право таку пускати?! – кричала деканша.
Старий вахтер прийшов доволі швидко.
– Що тут трапилося, чого кликали?
– Ні, ви тільки подумайте, – репетувала деканша, – вона ж ув'язнена, ще й заслана! Яке мала право сюди зайти?!
– Я думала, що це інститут, а це виявляється якийсь засекречений, військовий об'єкт. Чому ж мене не обшукали? Погано охороняєте.
Мої останні слова остаточно їх доконали. Деканша побіліла, схопилася за серце і впала на стілець. А Клава, як і належить вірній радянській людині, проявила пильність.
– А може вона шпигунка?!
– Я її не пропускав! Дзвоніть в міліцію, – наполягав вахтер.
Ну, поїхало. Думала, чим би їх ще позлити, налякати. Може загавкати? Про навчання тут і мови бути не могло. Вони ж від одного слова "заслана" мало не повмирали з жаху.
Раптом у дверях зЧявився солідний, пристойного вигляду чоловік. Обличчя у нього було доброзичливе, очі світилися цікавістю.
– Що тут у вас трапилось, чому такий крик?
– Іване Сергійовичу, Іване Сергійовичу, ви послухайте тільки!
І почали говорити всі разом.
– Вона арештантка і заслана! – кричала деканша.
– Злодійка або шпигунка! – вторила їй секретарка.
– Напустила туману і пройшла, що я її не бачив! – виправдовувався вахтер.
– Тихіше, тихіше! – декан аж скривився від такого лементу. – Тепер ви скажіть, що тут робите, – звернувся до мене.
– Я прийшла дізнатися, чи мають право заслані вчитися. Я хочу закінчити інститут, провчилася всього три курси.
– Зрозумів.