У цю пізню нічну годину минуле Малуші відступило раптом назад, як важка грозова хмара. Оддалік вона тепер виразно побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж вона вже пройшла: полюбила Малушу, а це була тільки зваба, була ключницею — і знову стала рабинею, єдине, що їй залишалось — дитя...
Крізь розчинені двері сичав мороз, на небі висів місяць. Зеленкувате його проміння сягало в хлівину. Ось вони — добра покійної Ярини і її, Малуші: що ж їй взяти з собою?
А Святослав не прийшов. Тепер він і не прийде. Хіба ж Малуша цього не знала?! А коли б він зараз і став на дверях, о, тепер однаково було б уже пізно...
7
Глухої ночі отрок з княжого терема розбудив Добриню й велів йому іти до княгині. Добриня неабияк сполошився. Є, либонь, якісь звістки з поля? Може, одразу, серед ночі, доведеться й вирушати? Потемному він одягнувся, схопив свиту, почепив до пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом.
Княгиня Ольга ждала Добриню у сінях терема, де горіло кілька свічок. Біля княгині стояв і щось стиха говорив їй воєвода Свенелд. Але тільки Добриня зайшов, Свенелд замовк і, вклонившись княгині, пішов із сіней.
— Іди за мною, Добрине! — промовила княгиня й пішла сіньми. Намагаючись ступати якомога тихше, Добриня рушив слідом.
Так Добриня опинився в одній із світлиць княжого терема. Там у кутку на камені горіло вогнище. Серед світлиці стояв застелений червоним оксамитом стіл, два різьблені стільці з поручнями, попід стінами — лави. У світлиці було так тепло, що на рублених стінах виступала пара.
Княгиня сіла на одному із стільців, сперлась на поручні і, здалося Добрині, довго прислухалась, чи не чути голосів у теремі. Але там не чути було нічого, тихо було й тут, у світлиці, тільки десь за стінами рипів мороз та ще на вогнищі потріскували сухі смоляні дрова.
Княгиня Ольга обернулась до Добрині, і він побачив бліде її обличчя, темні очі.
— Не когось покликала днесь, а тебе, Добрине, — пролунав у світлиці суворий голос княгині. — Про все, що почуєш, — мовчи, що велю — зроби, на те моя княжа воля. Клянись Перуном...
— Мати княгине!.. — відповів Добриня. — Клянусь Перуном і Дажбогом, заклинаюсь Волосом і Хорсом...
— Доста, — ледь посміхнулась княгиня. — А тепер слухай...
— Слухаю, мати княгине.
— Ти знаєш, — запитала вона, — що сталося з Малушею — сестрою твоєю, а моєю ключницею?
— Не відаю, княгине... А що вона — завинила, вчинила шкоду?
— Невже не знаєш?! — глузливо засміялась княгиня Ольга. — І того не відаєш, що Малуша непразна?
Добриня здригнувся, ніби в груди йому вдарив меч. Так от чому Малуша ховалась від нього, уникала розмови! Тікала, хотіла сховати те, чого однаково сховати не можна.
Йому було невимовне жаль Малушу. Він любив її, пишався, що не тільки сам служить княгині, — служить ключницею в теремі й вона.
— Малуша непразна! Мати княгине!. . Та коли ж вона? З ким? Я бачив, либонь, її... Я її сам... Сам покараю...
— Не поспішай, Добрине, — суворо промовила княгиня Ольга. — Я взяла Малущу, робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла... непразна від княжича Святослава...
— Мати княгине!..
— Не кричи, — так само суворо зупинила його княгиня. — Вже пізно, всі в теремі сплять.
Добриня стояв біля порога княжої світлиці, і тьма думок враз заполонила його. Так от чого княжич Святослав волів після Купала ночувати не в полі, а в городі й завжди летів туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й незугарна, як думав Добриня, а така хороша, красна, що навіть княжич Святослав полюбив її. І не тільки полюбив — Малуша непразна, під своїм серцем носить плод княжича. Рід князя і їх звичайний рід, — чи може це бути?! Але що думає робити княгиня Ольга? Чого вона покликала нині Добриню серед ночі, невже замислила карати Малушу?! Схопившись рукою за серце, стояв Добриня проти княгині й ждав її слова...
— Роба Малуша достойна найсуворішої кари, — ніби вгадавши його думки, сказала княгиня Ольга. — Але сама я її не карала б, — гріх, ну що ж, я б її вигнала з города, нехай іде, куди хоче. Але вона непразна, в неї буде дитя від князя. А що скажуть тут, на Горі, коли дізнаються про любов княжича Святослава, а потім про дитя? Адже уб'ють.
І далі сказала княгиня Добрині не як гридневі, а як набагато ближчій людині, нібито спільнику, таємничо, тихо:
— Малуші на Горі бути не можна... Я вже бачила її й говорила з нею. Вона поїде до мого села в Будутин і житиме там. Нехай там вона і народить дитя. Так буде краще, так треба.
— Спасибі, княгине, спасибі, — прошепотів Добриня, відчуваючи, як страшна кара відступає від голови Малуші.
— Але й там їй не можна бути самій, — говорила далі княгиня. — Там також можуть дізнатись, і знову вона й дитя будуть у загрозі. Треба берегти їх... Чи згоден ти, Добрине, поїхати з Малушею до Будутина? Там потрібні гридні мої, і рабині буде місце, а коли народиться дитя — будь у Києві, скажеш мені!
— Добре, — промовив Добриня. — Усе зроблю, як веліла.
— Тоді йди і готуйся, — наказала княгиня. — Воєводі Свенелду я сказала, що ти їдеш по моєму слову. Скоро будуть готові сани. Іди, Добрине!
Добриня мовчки вклонився княгині, дуже тихо, щоб ніхто не почув, вийшов із світлиці. З порога він бачив, як на вогнищі знову спалахнуло полум'я, як червонкуватий його відсвіт освітив бліде обличчя княгині, очі, витягнуту на поручні стільця руку... Усе це, а потім сіни, де горіли свічки, цебро з водою, з якого дзвеніли й дзвеніли краплини, темний ганок, — пропливло перед ним у якомусь тумані.
Він отямився тільки серед двору перед теремом і довгу хвилину стояв, дивлячись на темні рублені стіни терема, на одно вікно, де мінився червонкуватий відсвіт вогнища, потім перевів погляд на тереми бояр і воєвод, що зараз серед ночі нагадували важкі ковані скрині, на стіну города, що тугим чорним обручем обіймала Гору.
І чомусь особливо гостро й боляче відчув Добриня, що стоїть він тут уночі серед княжого двору вже не як сотенний, а як звичайний гридень, смерд, зовсім не такий, як князі, воєводи, бояри. І хіба не про це говорила тільки-но княгиня: "Я взяла робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла..." Не там, у світлиці, а саме тут, серед двору, і в цю хвилину Добриня відчув усю гіркоту цих слів, гостру образу. Так, вони — князі, воєводи, бояри, їм все дозволено, вони все можуть, а він і Малуша — тільки смерди, раби, вони нічого не сміють. Добриня навіть зіщулився, ніби ждав якогось удару...
Але одразу й інше спало на думку Добрині. Гаразд, нехай вони смерди — і він, і Малуша, і ще багато таких людей. А проте ж є в них щось таке, проти чого не може вистояти навіть князь. Добриня посміхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом літаєш у полі, але ти знаєш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, він і не думав навіть, на що здатна Малуша. Не хитрістю, а красою багата, так, так, Малушо, ти робила як жона полянська, і я тобі нічого не скажу, а в мислях подякую.
І ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стіни... Не тільки Малуші, а й йому немає тепер місця на Горі; женуть з Гори Малушу, женуть разом з нею й брата — гридня Добриню. Прощайте, Київ, Гора, надії, честь і слава!
Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось більше, ніж багатство. О, тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селі Будутині, він з мечем стоятиме біля порога їхньої хижі.
Але ось у кінці Гори почулися голоси й затупотіли коні. Певне, час і рушати в дорогу. А що збиратись Добрині? У нього нічого немає. Добриня вже готовий.
8
Пізно вночі княгиня Ольга почула, як у дворі біля терема затупотіли коні, а в сінях пролунали важкі кроки і чиїсь притишені голоси. Вона пізнала — це Свенелд і гридні.
Княгиня й до цього не спала, а тепер і поготів не могла спати, схопилась з ліжка, підійшла до вікна, виглянула.
Із вікон сіней у двір падало жовте світло. Княгиня побачила біля ганку криті, запряжені парою коней сани, кілька чоловік, що, важко ступаючи по снігу, пішли за терем.
Пізніше княгиня бачила, як гридні вийшли із-за терема, попереду них тепер ішла жінка — в темному довгому платні, свиті, високій хутряній шапці на голові. Коли жінка дійшла до саней і обернулась, княгиня пізнала Малушу.
Гридні поспішали, вдарили коней, Малуша сховалась під кошмою, рушили й сани. У сінях усе ще світився вогник. Серед двору лишився Свенелд, — він довго стояв на місці, дивився, як зникають у сірій імлі сани. А тоді тихо пішов двором. Вогник у сінях згас.
"Щоб ще не застудилась, — подумала княгиня Ольга. — Дорога далека, у полі зимно".
Аж тоді пішла назад від вікна, сіла на холодне ложе, схилила голову на руки. У світлиці було сіро, як під водою, від стін віяло холодком, десь у сінях капала вода, далеко в теремі хтось закашляв.
І в цю пізню нічну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих літ, коли вона була молодою, жила в рідній Вибутській весі, повз яку тече ріка Велика, а по той бік тягнуться ліси, нетрі, озера, широка Плесківська земля...
Раз вона поїхала човном-довбанкою вгору й угору по річці, зайшла у ліс — хотіла назбирати ягід... Раптом з лісової хащі вийшов князь. Вона, звичайно, не знала, що це князь, тільки подумала. А хто це міг бути, коли не князь: золотий шолом, червоне корзно із золотими узорами, біля пояса меч із самоцвітами.
Ти звідки, дівчино? — запитав він і подивився на неї. Я з весі Вибутської, — відповіла вона. А сама поглянула на нього і злякалась — такий був він красень. Втопила очі на плесі, бачила латаття, білі лілеї, легенькі хвилі.
— А чи не можеш ти мене, дівчино, через Велику перевезти?
— Можу...
Їхала через річку — не дивилась на нього, перевезла — поглянула: високий, ставний, карі очі, темні вуси.
— Спасибі тобі, дівчино! І скажи мені, як твоє ім'я?
— Волга, князю... тільки навіщо тобі моє ім'я? Він постояв з нею недовго на березі, розпитував, чи є в неї батьки, а коли почув, що померли, пожартував, що приїде за нею й забере...
Але це був не жарт. Через якийсь час біля їхньої хижі на весі зупинились сани, а з них вийшов князь — не той, якого вона бачила колись на річці, а інший — літній, сивий. Але він говорив про того князя, якого знала Волга:
— Великий князь Ігор велів мені знайти у весі Вибутській тебе, Волго, і привезти до города Києва.
Баскі коні мчали на південь, до теплого краю, місяць двічі зробив у небі круг, поки вони доїхали, а потім опинилась Волга в Києві, на Горі, в княжих хоромах, побачила князя, якого колись перевозила через річку.
— Тут тобі тепер і жити, великою княгинею бути, Ольго! — ніжно і зовсім по-новому вимовив князь її північне ім'я.
Таке нібито не буває на світі, але так трапилось з Ольгою, коли була вона Волгою Плесківської землі.
"Чому ж я так вчинила з Святославом? Адже він любить Малушу, вона любить його.