Де ж це тебе стільки нечиста носила й нарешті сюди припровадила?
Це горланив, обіймаючи Грабовського, Михайло Рклицький. Вимучений довгою недугою, голодом і тяжкою дорогою, Павло ледве тримався на ногах. Стиснутий дужими руками, він остаточно втратив рівновагу, захитався і, якби не ті руки, простягнувся б на долівці.
— Що з тобою, Павле? — захвилювався Рклицький, всаджуючи Грабовського на нарах.
— Нічого, нічого, — відповів той тихо, напружуючи всі сили. — Я трошки полежу.
Схилився на нари, зсунув солдатський кашкет на очі і наче пірнув у колючу темряву. Чув гострий, як уколи розпеченої голки, біль у тілі і глухий стукіт у скронях. Боліло все тіло. Навіть не боліло, а просто нило, кричало про свої муки. Ні вгаму йому, ні спокою. В груди тлумилися химерні бажання, змішані з пекучими болями й жалями.
Грабовський не любив галасу, бо давно допевнився, що галас передчасно втомлював його, затуманював мозок. Коли на зборах організації товариші в полемічному запалі здіймали словесну веремію, він нервувався і закликав до порядку або навіть покидав зібрання. Так було легше, заспокоювалися хворі груди.
А зараз хотілося галасу, галасу дужого, невгамовного, як буря. Може, він затамує, заглушить біль. А галасу-то й не було. Це дивувало й дратувало. Будило й підганяло золотою різкою охлялі думки...
Не встиг побачити, скільки людей у цій камері. По руках, які враз підхопили його, догадувався, що мешканців тут чимало. Та де ж вони зараз? Чому не чути жодного слова, навіть шелесту, наче всі поніміли? Невже вони тихцем, як примари, вийшли з камери?
Спробував повернутись на нарах, щоб оглянути камеру, але сил вистачило лише на те, щоб витягнути з-під голови отерплу руку. І коли ворухнувся, почув приглушений, тривожний шепіт коло нар, в якому зливалося кілька голосів. Аж стрепенувся, хоча й сподівався їх.
— Ти полеж, Павле, — нахилився над ним Михайло Рклицький. — Спочинь, засни, до обіду я тебе розбуджу.
Грабовський нічого не відповів. Тільки через силу обернувся лицем до стіни і підібгав під себе ноги. Так легше заснути.
Та заснув не скоро. Несподівано в його уяві виплив Михайло Рклицький.
Рклицький? Михайло? О доле! І все постає перед очима, як живе.
Кругловидий, мов дитина, білявий, у старанно напрасованому костюмі, з піднятими над головою руками, гарячими очима — оце Михайло Рклицький. Такий, яким колись багато разів бачив його на сходках.
Товариші з харківської організації поважали Михайла, любили його квітчасті промови, і, може, саме тому він виступав на кожних зборах. Віртуозно правуючи словом, маючи чи не найбільший серед усіх членів організації запас знань з історії, сучасної політичної та художньої літератури, цей студент четвертого курсу університету легко опановував аудиторію, міг повести її за собою. Він не відчував найменших труднощів у вербуванні неофітів народницької віри.
Тільки один Павло Грабовський, учень харківської семінарії, а потім газетяр, чомусь був настороженим, обережним до Рклицького. Чому — сам не міг розібрати. Навіть відчував, що підстав для цієї настороженості, стриманості немає, проте змінитися не міг. Не раз сам себе з острахом питав, чи, бува, не заздрощі викликають цю настороженість? Але тут же доходив думки — ні, не вони.
— А що ж? — стояло, як привид, і з сумовитим докором западало в душу питання.
— Що?
Відповіді не було.
Павлові спершу також подобалися запальні Михайлові промови, але довго чути їх не міг: слухав доти, доки промовець говорив спокійно, розважливо, забувши про позу, про те, що його слухають, що на нього дивляться. Але чим далі оратор заглиблювався в нетрі теорії та історії, тим більше загорявся, втрачав спокій, збивався з плавної течії — і тоді ніби зривалася хуртовина, в якій мішма, як розцяцьковані маріонетки, пролітали історичні та літературні герої різних епох і політичних орієнтацій, починаючи від Цезаря, Робесп'єра і кінчаючи Бакуніним і Раскольниковим, Рахметовым і Базаровим. У цій хуртовині важко було не тільки розібратися, а й уловити що-небудь живе й відчутне.
Павла Грабовського це дратувало й обурювало. Йому не раз хотілося просто обірвати промовця. Він якось підсвідомо відчував відсутність будь-якого зв'язку тих численних книжкових, на диво яскравих і строкатих фактів, якими бравував оратор, з тими проблемами, котрі тут обмірковувалися, котрі пекли його, Грабовського, як власні рани.
Але головне...
Головним було, мабуть, те, що Павло не вірив у щирість Михайла Рклицького, в щирий пафос його промов. Звичайно, не мав для цього доказів. Та докази є доказами, а почуття — почуттями...
Як би там не було, а живий Михайло Рклицький, шанований і боготворений багатьма старшими членами організації, для Павла губився в густому плетиві незліченних "може".
Згодом йому набридла ця загадковість, і він силоміць виштовхнув Михайла поза коло своєї уваги. Хто, власне, такий для нього Рклицький — кум, сват, брат, ворог, друг чи ще хтось, щоб так ламати собі голову?
Для нього перестав існувати Михайло, як перестали існувати і претенденти на Михайлову славу. При згадці про них він тихо проціджував крізь зуби одне осоружне йому слово — паничі, і на губах відчував терпкий присмак. Так бувало в організації.
І раптом сьогодні зовсім несподівано все почало змінюватися. Пухкеньке, кругленьке личко, гладко прилизана каштанова чуприна, старанно напрасований костюм кольору кави з молоком — все це блідло, ховалося за новим образом Михайла Рклицького...
Крізь ледь-ледь зімкнуті повіки Грабовський бачить, як з широко розкриленими руками біжить до нього Михайло. Став він якийсь простіший і мужніший. Хапає Павла у свої тугі обійми і стискає з такою силою, що аж кістки тріщать, а в голові паморочиться. Але Павло не чує болю. В його серці лунають, як звабна музика, Михайлові слова: "Що з тобою, Павле?"
Добрі, теплі, щирі слова...
Прокинувся Грабовський, коли в кутках камери уже бовваніли надвечірні сутінки. Тіло, здавалося, зовсім заніміло і стало тяжким, безсилим, здерев'янілим, наче з нього хтось висмоктав і пекучі болі, і навіть той нікчемний запас сил, який ще почував у собі, зайшовши до камери. Хотілося лежати мовчки, не рухаючись, ні на що не дивлячись, ні про що не думаючи.
Та лежати не пощастило.
— Ну як, Павле, твої діла? — перехилившись через нари, питав Рклицький. — Мабуть, їсти хочеш. Вставай, підпасеш коня. Обід є.
— Зараз, — відповів Павло.
Звістка про обід нагадала йому, що він уже другу добу й росинки не мав у роті. Тільки зараз відчув, що хоче їсти.
— Але перед трапезою ти причастишся. Ось тобі. — Михайло підніс ложку прозорої рідини. — Від простуди. Ми тут, коли ти спав, зняли галас, і лікар приніс.
Випивши гіркі ліки, Павло похапцем сьорбав захололий суп. Їв мовчки, крадькома роздивляючи своє нове житло. Помітив, що в камері, крім Рклицького, були ще два, також молоді арештанти. Один з них сидів на табуреті під стіною і читав принесену Павлом книжку Успенського. Другий, стоячи коло густо загратованого вікна, стежив за заходом сонця.
— Ви погляньте, хлопці, яка чудова гармонія кольорів! Ану, безнадійний хіміку, іди, проаналізуй цю мозаїку, визнач її формулу, — говорив, не одриваючи очей від барвистих заграв.
Юнак на табуретці згорнув книжку і, не поспішаючи, підійшов до вікна.
— Та-а-ак, — протягнув. — Картина справді чудова. Але хай тобі, Михайле, буде раз і назавжди відомо, що вивести формулу цієї мозаїки не можна, бо вона є не хімічною сполукою, а механічною сумішшю. Одне слово, друже мій, в хімії ти шкутильгаєш на всі чотири. Треба, брат, не захоплюватися, а вивчати. Видно, мороз буде добрячий, — підсумував юнак і, повернувшись до табуретки, знову взявся за читання.
— Заморив трохи черв'яка? — спитав Рклицький, коли Павло скінчив обід. — О-о! Я й забув познайомити вас. Знайомся, Павле, це мої товариші, а з цієї величної хвилини — і твої. Оцей, — посміхнувшись, показав він на арештанта з вузькими чорними модно, як у корнетів, закрученими догори вусиками та довгими клинцюватими бакенбардами, — завзятий чорнопереділець, любитель мазурки і пуншу, відомий гульвіса і серцеїд. Одне слово — Михайло Поляков. Прошу любити й не кривдити, бо він уміє захищатися і давати здачі.
— Годі тобі, Михайле, тропарі читати. Стренчиш, наче на торговиці, — зашарівся юнак, що стояв коло вікна.
Він підступив до нар і подав Павлові руку.
— А це, — хитрувато підморгнув Рклицький на того. що читав книгу, — як би тобі сказати, щоб точніше? Ні, це не Михайло Ломоносов, а Михайло Іванович Ромась, хоч також підходящий, можна сказати, славетний на весь світ хімік... міг би вийти, якби не вигнали з восьмого класу лубнянської гімназії. Стане, мабуть, алхіміком. Знову ж таки, друг народу, лише притримується дещо іншої орієнтації — народоволець. Бліда тінь Кибальчича. Хімією займається не з самих наукових інтересів, а й з політичних та гуманних міркувань. Клопочеться над тим, щоб винайти кілька нових хімічних сполук, якими можна було б, сидячи в лабораторії або навіть, вибачайте, на простісінькій печі, в одну прекрасну тиху ніч привести в мир божий чисту і світлу, як ясочка, волю.
— Що ж то за сполуки? — тиснучи руку новому знайомому, запитав Грабовський. — І чому їх має бути декілька?
Рклицький примружився. Трохи помовчав, наче збирався з думками.
— Чому? Так ти питаєш, Павле? Діло дуже сурйозне. Найзручніше, бачиш, на це резонне запитання відповісти самому майбутньому Менделєєву. Але оскільки справжні вчені полюбляють більше винаходити, аніж займатися популяризацією винаходів, перекладаючи сю панщину на інших, то я дозволю собі, бодай коротко, викласти заховану від простого, не просвіченого промінням науки ока суть мудрого винаходу. Хтозна, може, йому належить справа оновлення старого, цього давно запліснявілого світу.
— Михайле, Михайле... — намагався вгамувати Рклицького Ромась.
Він. як мімоза, міняв барви на лиці, але Рклицького, витівника й любителя грати в слова, годі було спинити.
— Так от, задум цей мені бачиться простим, як і всі геніальні відкриття. Михайло Іванович винайде кілька сполук сильної дії. Їх утворюватимуть різні хімічні речовини з допомогою електричної іскри. Заздалегідь ці речовини, як і динаміт, будуть закладені під царський палац, під хороми всяких губернаторів, поліцмейстерів та іншу коросту.