Пізно вже, аж в пізні обляги, подали вечерю, що варив кухар Серединських. Вечеря була багата. Зося сподівалась наїзду багатих сусідніх панів і хотіла показати себе перед ними за велику панію. Одначе значніші пани до неї не приїхали і не пустили своїх сімей. За вечерею Зося й Теодозя дуже були ласкаві до Гані, подавали їй першій всякої страви, але разом з тим назирали збоку, як вона держить видельце, як вона кладе шматок хліба в рот, як вона їсть. Вже перед світом Серединські вернулись додому. Зсажуючи Ганю з фаетона, Серединський взяв її за руку. Рука була холодна, як лід, вся в поту і трохи трусилась.
Не встигли вони переступити поріг і зостатись вдвох, Ясь почав зараз чіплятись та докоряти Гані, сліпцем налазив до неї.
— Але ж і ти, Ганю, поводилась між людьми так, що, їй же богу, мені було сором за тебе. Всі веселі, всі танцюють, бавляться, жартують; дами щебечуть, — одна ти сиділа не сказати б дерев'яна! Ти прийшла б до однієї та до другої дами, та посміялась би, пожартувала, та потанцювала, а то сидить та очима кліпає та лупає.
А Ганя і тепер сиділа, наче охолола; навіть не роздягалась. Вона глянула на килим коло свого ліжка. Він був такий самісінький, як і в Зосі. Ганя не втерпіла і почала плакати. Вона почувала, що холоне, що її почало морозити, що мороз розливається по всьому тілі. Їй бажалось хоч натякнути йому, що вона примічає дещо; та не вдалася вона в свого батька отця Хведора, а більше вдалася у свою тиху матір, і поклала собі на думці все терпіти, у всьому догожати коханому чоловікові: приймати його гостей, панькатись коло Зосі і Теодозі, бути веселою, щоб тільки задержати гаснучу іскру любові свого милого.
— Я нездужаю… чогось, — ледве промовила Ганя.
— А коли нездужаєш, то чого було б їхати в гості! Сиділа б вже вдома та балакала з політницями.
Ясь починав вже кричати. Наймички повставали і вештались по покоях, чули те все. Гані стало сором.
— Я буду весела, ладна сміятись і жартувати, коли ти того хочеш. Тільки не сердься: я нездужаю.
Вона задушила в серці сльози, спокійно почала роздягатись, а як вийшов Ясь з кімнати, тоді впала навколішки перед образом і довго, довго молилась до бога, щоб навернув чоловікове серце знов до любові.
А Зося з Теодозею од того часу просто таки внадились до Серединських; сливе кожного дня з нудьги приїжджали вчитись їздити верхи і заважали Гані в господарстві. Ясь сідав на коня і летів з ними в поле, в гаї, на сіножаті. Ганя з вікна дивилась, як полягала курява по їх слідах, як коні летіли в лузі, мов птиці на вітрі, і готувала для їх чай, закуску. Приїжджали вони додому, наганявшись залюбки та досхочу, — Ганя цілувалась із Зосею, приязно балакала тоді, як на її душі лежав важкий камінь; сміялась і жартувала тоді, як до очей підступали сльози; подавала їй хліб тоді, як бажала подати їй камінь; обнімала її тоді, як була ладна задушити її руками.
— Господи! підсиль мене, поможи мені! — молилась Ганя. — Душа моя не видержить далі такої муки, такої кари.
А до Яся знов наїжджали гості, нові знайомі. Ганя мусила вбиратись в гарну одежу, виходила до гостей, вітала їх приязно, силкувалась вишукувати в душі, що було живого, збирала всі слова, які знаходила, швидко й жваво вешталась по просторних світлицях, шанувала гостей усім, що мала найкращого в хазяйстві. І важке то було її життя! Гості були чужі, не свої люди. Мова їх була інша, інтереси їх були інші, як була інша їх вдача, інше їх життя.
Ганя дізналась досвідом і пересвідчилась, що не зійдеться з тими людьми, гордовитими, чваньковитими; вона бачила, що вони її не люблять, не прихиляються до неї щиро. І нудила вона світом серед веселої бесіди. З-поміж усіх знайомих один Хоцінський був до неї найприязніший, найприхильніший, та й той од неї чогось одхилявсь в останні часи.
А тимчасом вірні слуги почали їй виказувати на Яся, що не раз бачили Серединського з Зосею в княжому саду, як вони ходили, побравшись попід руки, як вони сиділи під скелею в печері над водою, ніби сховавшись од цікавих очей. Ганя не мала тепер жадного вагання. Вона вже давно те постерегала, хоч і не бачила на свої очі. І як було не постерегти, коли Ясь не промовляв до неї слова на самоті, тоді як колись давніше він не одходив од неї, а як одходив, то знов приходив і горнувсь до неї, і голубив її.
Пішла далеко чутка, що управитель недобре живе з управительшею. Дійшла та чутка і до Нестеринець. Отець Хведор звелів запрягти коні і поїхав з матушкою до дочки. Яся не було дома; одна Ганя стріла своїх батьків. Тільки мати переступила поріг, дочка кинулась їй на шию і заридала. Мати собі в плач.
— Е! погано ж, коли так! — промовив батько. — Але… баби! мовчіть лиш ви! годі вам рюмсати. Чого пак між молодими людьми не буває? Часом чоловік не купить на ярмарку своїй жінці шматка якоїсь дрантини, а вона й ладна киснути цілий день. Повтирайте сльози! Приїде зять, самі побачимо, роздивимось. На світі буває усяково.
Надвечір приїхав і Серединський, увійшов у хату і ледве привітався до батьків. Він очевидячки був не радий їх приїзду. Подали чай. Ясь сидів і все кусав собі губи.
— Як ви собі живете? — питав батько.
— Так, як і завсігди! — одказав знехотя Ясь. — Трохи лаємось, трохи миримось.
— То найкраще! — повернув батько в жарти. — Бо я не люблю, як чоловік тільки цілується та милується! Ото ознака, що навпісля певно будуть дряпатись та щипатись. А я й тепер візьму та й ущипну свою матушку, щоб трохи посердилась. Воно, бачте, часом дуже добре і для здоров'я… Ха, ха, ха! — засміявся отець Хведор, але якось роблено, не щиро весело.
— Тобі усе смішки! — одказала матушка смутним голосом. — Сердьтесь не сердьтесь, Івану Станіславовичу, а ми перечули через людей, що ви недобре почали жити, — промовила матушка з сміливістю, що аж сам отець Хведор здивувався.
— Та ні-бо, мамо! Хто це вам наговорив? — промовила Ганя, так, аби говорилось.
— Як же ми погано живемо? — спитав Ясь, не дивлячись нікому просто в вічі. — Покої наші трохи не в золоті, в багатстві; засоби наші добрі; Ганя ходить у шовку; є що їсти й пити, є кому в нас і роботу робити. Не винен я, що Ганя, як наймичка, кидається до всякої роботи, базікає з політницями, трохи не цілується з мазальницями, поводиться з ними запанібрата.
— Е, сину! то, бачте, дочки мої дістали змалку таке виховання в свого батька! Як про це річ, то є пак чого й киснути! То ти, Ганю, паній, похожай по світлиці та себе розважай. Спи в рукавичках, ходи в хаті під зонтиком, муштруйся перед дзеркалом цілий день! Чого вже, чого, а панувати дуже легко. А ти ще й досі того не розсмакувала?
— Коли ж ми, тату, не вік же будемо сидіти на такім хлібі, — одказала Ганя. — Хотілось би похазяйнувати і надалі дещо придбати та зібрати.
— Навіщо! Коли добре, то вона хоче ще краще! О, ба! яка хитра! За це варто інколи і вщипнути. Тільки ти, Ганю, борони тебе боже, не кажи нічого про таку мою філософію меншим сестрам. А то ще як захочуть спати в рукавичках, як посідають панувати рядочком та не візьмуться й за холодну воду, то буде нам погано!
— Ні! бачте, нехай би вона собі й хазяйнувала! — поважно сказав Ясь, — та треба ж знати й уміти гостей привітати, прийняти по-людській, зайняти їх цікавою розмовою. В нас тепер бувають все значні люди.
— Ото трудна штука гостей прийняти! Та їм тільки треба вистачити добре їсти, а найбільше — добре пити. А молодим найміть музики, то вони крутитимуться та битимуть тропака хоч і цілий тиждень!
— Чим же в нас недогода тим гостям? — промовила Ганя. — Чи мало ж у нас виходить на гостей? Чи не гріх же буде гостям ремствувати та жалітись на мене?
Гані хотілось розказати, як їй важко приймати і гостей, й Зосю, й Теодозю, та вона змовчала. Вона все сподівалась, що своєю покірністю, своєю догодою чоловікові і його гостям вона верне його любов, прихилить до себе його серце. Ганя дала собі зарік навіть не жалітись матері і нічого про те не казати.
— Гостей не всіх одбудеш хлібом-сіллю, — проповідував Ясь. — Деяких треба вміти привітати розумним словом, салоновим тоном. У нас бувають пани, дідичі і здебільшого поляки.
— Хто ж винен, що наша дочка не полька, що не вміє вона крутити хвостом, як та Зося вертілась на балу? — загомоніла матушка.
Серединський схопився з місця і почав никати по хаті.
Отець Хведор ущух і замовк. Старим стало видко, що Серединському хотілось мати жінку великосвітську пані, котра б зуміла напустити туману на людей, котра б вертілась, крутилась, грала велику ролю в гостинній. Старі постерегли, що Ганя не підходить під його теперішній зразець жінки, а Зося якраз підскочила під його міру і опанувала і серце його, і голову, й… кишеню.
— Ви ще молоді люди, — промовив о. Хведор вже зовсім іншим, не жартовливим голосом, — ще починаєте тільки жити в світі, опинились між іншими людьми, не такими, як було колись передніше. Я вам батько, хоч, може, вам теперечки і не бажалось би мати мене за батька, і скажу вам, що з великого панства багато грому та хмар, а малий дощ. Ви живете не для панів, а для себе. З усього того панського брикання, того високодумства, гордощів для вас користі, як з цапа — молока. Коли одвернуться вони од вас, то ви поверніться потилицею до їх! Коли в їх своя стежка, то нехай буде і в вас своя! Ганятись за ними, пеститись та підлизуватись до їх, догожати їм, поїти, годувати їх? Та нехай вони швидше всі повиздихають, ніж я мав би затягти їх до свого дому та ше й панькатись коло їх та дякувати за це, як за велике для себе щастя!
Серединський махнув рукою і почав ще швидше вештатись та никати по хаті. Його очі дивились на стелю, аж горіли вогнем; руки були позакладані в кишені.
— Годі вам, тату! — просила Ганя. — Що ж робити, коли ми живемо тепер і єднаємось з панами. Тут не те, що було колись в Нестеринцях.
Розпрощались батьки з дітьми. Серединський десь зник, зійшов з дому і не випроважував навіть їх з двора.
— Кидаю тебе на волю божу! — говорив батько до дочки, благословляючи її великим хрестом. — Приїжджай до нас, бо я вже до твого чоловіка не приїду. Візьметься він, свого часу, за розум, тоді ти будеш знов щаслива. Він ще молодий. В йому заграла шляхетська кров, зачувши аристократичність, багатство, панство.