Не бійся вовка, сиди в хаті

Микола Кульчицький

Сторінка 45 з 118

Щойно стемніло, ми зустрілися поза школою в темному провулку, по якому ходить трамвай. Трамвай гуркотить, вікна світяться, люди на нас дивляться, а ми відвертаємось, щоб не впізнали. І тут я второпав, що все відбувається навпаки: Владик стріляє за Ніною, а для мене та запросила Анфіску. Вона ж мені не подобається: трієчниця, гидке каченя. Худа, тонконога, обличчям чорна, завжди вбрана в якесь дрантя. Її мати — шкільна прибиральниця, а батько взагалі невідомо хто й звідки. Балакали, що від німця. І до чого мені такі побачення? Пацани у спортзалі штангу тягають, а я, наче дурень, провулками блукаю. Сходив я раз і повернувся до своєї компанії. А нещодавно отримав від неї листа. Пише, що скучила за мною і сподівається на зустріч. І дізналася ж адресу!

Набалакавшись, мисливці зарилися у сіно. Вночі вдарив мороз, і кінцівки, взуті в резинові чоботи, геть задубіли. Знову роздмухали багаття, поставали чоботами у жаркий попіл і, розжаривши їх до резинового смороду, знову пурнути в сіно. І так щогодини! Щойно засіріло, Мишко показав Павці його засідку, сам зачаївся неподалік. Невдовзі над головами закружляла дичина. Вдосталь покрякавши, неповороткі птиці порозсаджувалися поміж чучел. Наляканий своїм першим, пробним, пострілом Павка поклав дуло у розвилку поміж гілок, направив його у пташину гущу і, заплющивши очі, вистрелив. І його знову вдарило і оглушило. Оговтавшись, він побачив серед чучел підстрелену качку. Мишко ж вполював шістьох. Зворотну путь гріб Мишко, Павка ж, сидячи на носу, марив хвастонути перед рідними своєю мисливською вдачею.

Була неділя, мама з сестрою затрималися в ліжках і не звернули на здобич жодної уваги. Павка обдав птицю кип'ятком і обскуб пір'я, як це робила тьотя Галя. Але він не ухопив, як саме вона потрошить нутрощі, тож розпанахав птаха вздовж, наче рибину. Запхнув тушку в каструлю, залив водою, посолив, поставив на грубу, а сам приліг на ліжко. Прокинувшись, він остаточно засмутився: мама з сестрою обговорювали останній номер "Юності", а його каструля стояла на жару чорною: вода з неї википіла, і качка почала присмажуватись. Делікатес вийшов жорстким, гірким, ще й смердів рибою. Скуштувавши лапку, решту невдаха виніс вуличним собакам.

На початку жовтня ярий сніг завалив селище вище парканів. Уздовж бараків з гиканням і свистом загасали запряжки з шістьох, десятьох, а у декого й дванадцятьох собак. Зі снігових кучугур десятикласники діставалися даху бараку-гуртожитку, де мешкали незаміжні учительки і, затикаючи димарі шапками, виманювали їх на мороз у самих халатиках. Здогадавшись що до чого, дівчата запрошували жартівників до чаю. Чаювання невимушено перетворювалося на вечорниці. Хлопці засиджувалися допізна, і тільки переповнені сечові міхури змушували їх покидати гостинну компанію. Тільки гармоніст Вітько Трифонов, подолавши двадцять чашок, облегшувався у сніг прямо попід вікна і миттєво повертався, щоб не прогавити щось важливе.

— Не бажаєш прокотитися на собаках до Усть-Камчатська? Матінка доручила придбати голок для машинки. Я й кожуха прихопив, — проголосив Мишко, підігнавши під ганок нарти з десятьма грайливими собаками. Скучивши за снігом, вони бешкетували, дзиготіли навкруг хвостів і гавкали на всі боки. Павка швиденько взувся у биті валянці, нещодавно придбані мамою, і вскочив на візок. "Уперед, уперед!" — заволав Мишко і запряжка чвалом понеслася на виїзд.

— Передовичка — це спеціально навчена сука, що розуміє команди і веде за собою тічку. Якщо хочеш праворуч, кричи: сюди, сюди! Якщо ж гукатимеш ліво, ліво, вона потягне ліворуч.

— А якщо прямо?

— Дивись: — Уперед! Уперед, бляді-суки, матір вашу! — Мишко погрозливо замахнувся коротким кілком, із металевим наконечником, який він назвав остогом, і який слугував одночасно і батогом, і кермом, і гальмом. Нарти, трохи не скинувши їздців, понеслися як скажені. — Без матюків нічого не вийде. Нещодавно возив до райцентру двох учительок. Вирулив на протоку, а собаки не біжать, лише скребуться по снігу, наче хворі. Я й кажу: "Пробачте, Валентино Федорівно і Бело Володимирівно, затуляйте вуха, бо так ми й до ночі не доїдемо". Закуталися вони в кожухи з головою, а я як свисну, як вкрию триповерховим, як налякаю: кров'ю сцяти у мене будете! Повбиваю! Уперед, уперед, уперед! Накричався на вітру, що три дні тільки хрипів. Зате два тижні до дошки не викликали.

Птицею летіла запряжка по твердій сніговій кірці. Навкруги — біле безгоміння, а попереду грала на сонці брильянтами неперевершена Ключевська сопка. Павка відчув себе щасливим: якби ж Вітько і Славко побачили його зараз! Невдовзі із снігу поставали простецькі будинки Усть-Камчатська. Розумні собаки вповільнили ходу, і Мишко зупинився біля вбогої хатинки, яка виявилась торговою точкою: крізь віконце з неї торгували пиріжками з повидлом і рожевим напоєм, схожим на компот.

— Пий. Це у нас таке вино, направду ж — журавлинний морс на спирті, — підбадьорив Мишко.

Павка ще не вживав алкоголю: навіщо? Життя таке прекрасне! Спорт, книжки, живопис, пригоди...

Він узяв стакан, гидливо випив і за хвилину здивувався: так гарно! От що значить подорож на чистому морозному повітрі!

На зворотному шляху Мишко довірив управління другу. Щойно собаки перестали слухатися, Павка зіскочив з нарт, замахав над головою палицею і щосили заматюкався. Собаки рвонули, він гепнувся у сніг, а запряжка втекла у білу далечінь.

— Твоє щастя, що ми удвох. Колись від мене втекли, так я біг кілометра три до самого селища. Ото побачу, що зупинилися, я до них, а вони знову як рвонуть! — заспокоїв Мишко.

На подвір'я повернулися затемна. Павка розгледів два човни, днищами догори, і стоси акуратно наколотих дров ближче до хати; з ополонки попід берегом стирчали жердини. Посадивши кожного собаку до свого кілка, Мишко витяг з ополонки гузир рибальської сіті, набрав із неї відро рибної обрізі і розкидав їм вечерю.

— Це — горбуша, відходи з рибного заводу: голови, хвости й плавники. Робітникам віддають їх, скільки унесеш, а у солоній холодній воді вони зберігаються до самого літа.

Завантаживши Павку оберемком дров, хазяїн зі свердловини прямо в сінях накачав ручним насосом відро питної води, і завів друга вхату. Молодші братики і сестрички Княжі — всі школярики, від першого до шостого класу, — щиро зраділи новій людині. Мати запросила за стіл і батько, присунувшисьближче, став розпитувати про Україну.

— Я ж добре пам'ятаю Конотопський вокзал, бо до війни кілька разів проїздив повз нього. Поїзди зупинялися там надовго, і на пероні завжди можна було прикупити яблук. Я і тут спробував, було, зростити яблуню, але ґрунт не підходящий. Ми ж самі теж з України, з села Мельники Чигиринського району, а з сорок четвертого року живемо тут на примусовому поселенні.. Влітку я від колгоспу ловлю рибу з кунгаса, а взимку працюю на рибозаводі кочегаром. Українців тут живе немало. Дехто, як і ми, на засланні, а є ще й з прадавніх переселенців, які перебралися сюди ще за царя. А як ви влаштувалися? Маєте картоплю? Якщо ні, Мишко пару мішків завезе. Ми цьогоріч гарно накопали. Знаєш, хлопче, наче й не бідно живемо, але за Україною сумуємо. Таким, як ми з матір'ю, виїжджати на материк заборонено. Слава Богу, нещодавно дозволили дітям. Ось, Павлику, візьми з собою жбаник ікри: пригостиш матусю з сестричкою. Коли скінчиться, не соромся, приходь, у нас є, — господар вручив Павці трилітровий бідон, під кришечку заповнений червоною ікрою...

П " — _ _ _

ісля зимового дощу, який у шторма принесло з моря, і наступного морозу, коли снігова корка зміцнилася до бетону, приятелі погнали запряжку в сопки за дровами. Звичайно, господарі, що мешкали на узбережжі, витягували гачками принесені хвилями деревини, що відбилися від річкового лісосплаву. Колоди складали вздовж берега, і кожен знав свій штабель. Ті ж, хто мешкав за другою, чи третьою протоками, їздили за дровами в гори. День видався сонячним; незайманий сніг сліпив очі, а попереду купчилися пологі сіро-фіолетові сопки. Собачки бігли борзо, і за годину дісталися гір. Залишивши запряжку біля підошви найближчої сопки, приятелі борсаючись у глибокому снігу, з дворучною пилою і сокирою видерлися по пологому схилу.

— Валити будемо берези. Від берези найбільше жару, — розпорядився Мишко.

Береза — міцне дерево і, щоб пилу не зажирало, Мишко вибирав такі, що мали нахил до підніжжя. Спилявши більшменш рівненьку, дроворуби очистили її від гілляччя і скотили вниз.

— А ми вмістимось із дровами? — занепокоївся Павка.

— Звісно, ні. Ми бігтимемо слідом. Одну колоду розпиляємо на метрівки прямо зараз, решту ж складемо в штабель. Я їх потім сам перевезу, — пояснив Мишко.

— Не втомимося бігти?

— А що нам дванадцять кілометрів? Сніг не провалюється. Влітку тут не розбіжишся: суцільний пісок. Зате взимку ідеально: ми навіть влаштовуємо гонки на мотоциклах.

— А ти маєш мотоцикл?

— Авжеж! ІЖ-49. На ньому я поступаюся лише Левкові Борохову з його трофейним двоциліндровим БМВ.

^За валізою попід ліжком Наташа надибала баночку під пластмасовою кришечкою.

— Павлику це що?

— Півлітрова банка.

— Що там?

— Смердить спиртом.

Павка упізнав дух магазину, куди ходить за хлібом. Металева діжка з чистим спиртом стоїть посеред крамниці, і з неї черпаком розливають по банках і бідонах: у Конотопі так торгують керосином.

— Мабуть, мама. — зажурилася Наташа.

Всю довгу дорогу і потім мама не випивала, і діти тішилися: зміна обстановки принесла плоди. І, коли знедавна до тютюнового духу додався легкий спиртовий запах, вони приписали його парфумам.

— Не займай.

— Але ж ми мусимо.

— Що ми мусимо? Це ж мама.

— Ти не розумієш: мама — добра людина. Всім хоче добра, а її образили. Зруйнували її віру, вона відчула зраду. Боїться, що незабаром відродяться поміщики і буржуї, які знову стануть гнобити простих людей.

— Просто у неї хитка воля.

— Але ж усі люди різні! Хтось сильніший, а хтось слабший.

Павка не погоджується: кожен мусить сам давати собі раду! Але переконувати сестру — марна справа. Вона готується на журналістику і вчиться розглядати речі в суспільно-політичному аспекті. Павку це смішить, бо все набагато простіше: в світі панує сила, і слабакам щастя не бачити.

42 43 44 45 46 47 48

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(