Він мав те шосте чуття, що властиве не так людям, як тваринам, і що він його витренував у собі в час ув'язнення в Сибіру. Піднявши лице вгору, він подивився в ніч, послухав — і точно визначив, де його дім. "Там". Далеко, за сотню з гаком кілометрів, але "там". І пішов навпростець, рівно, мовби по струні, протягнутій від самого серця до того дому, туди, до сина. Ось так він і вирішив іти, навпростець, обминаючи села й міста, перетинаючи шляхи впоперек і навскіс.
Тіні від дерев пописали сніг чорним мереживом, і в ньому рухалась Максимова тінь, мов риба в ятерині.
Та не багато Максим зробив кроків. Те підозріле клацання, що він його чув раніше, зринуло несподівано просто перед ним, і Максим став. Причаївся біля дерева. Придивився... Господи! Так от звідки чулися ті підозрілі звуки клацання! Просто перед ним упоперек, перетинаючи йому шлях, рухалась обережно ціла череда тіней. І щось зрідка клацало. То клацали рушниці, що ними тіні підпиралися, як паліччям. Поставлена на кригу чи на щось тверде кольбою, рушниця видавала глухий металевий звук, клацала.
А тіні йшли і йшли. Це йшли стежкою один за одним якісь вояки. Йшли мовчки. Лише зрідка чувся стогін. То де-не-де несли ранених на ношах, теж, очевидно, зроблених із рушниць. Часом зринала приглушена лайка. Максим стояв довго й чекав. Нарешті тіні перейшли. Стало знову тихо. Тоді Максим швидко рушив і, перетявши широко протоптану стежку, пірнув у гущавину. Тепер уже, мабуть, шлях йому вільний, — думав він.
Але не судилося Максимові прорватися на вільний, не загрожений простір. Ідучи гущавиною, він нагло вигнався просто на дорогу, на якій стояло багато машин і гармат суцільною мовчазною лавою. Максим влип у сніг. Але його помітили. Почувсь окрик... окрик по-німецькому! — і Максим кинувся щосили назад. Шугав, перебігаючи від дерева до дерева. Навздогін йому звилась ракета й попливла над лісом, а по землі пливли тіні від дерев. Веремія тіней, серед яких губилась тінь Максима. Він засміявся й пішов спокійно серед тієї веремії. Пішов, прислухаючись та крадучись, як звір, забираючи тепер все лівіше й лівіше. Перетяв стежку, цього разу зовсім порожню, й подався якомога швидше. Йшов досить довго і — знову наткнувся на якесь мовчазне товпище машин і людей. Цього разу його окликнуто було вже по-російському з грядом несамовитих матюків. Максим кинувся геть; а навздогін йому знову звилась у небо ракета. Тепер до цієї ракети відгукнулась також ракета з того боку, звідки Максим щойно втік, а потім ще одна з півдня. Закрутилась віхола тіней, шаленій крутіж чорних, синіх, фіялкових, сизих плям, а в тій віхолі, посередині, металась людина, затято, вперто провокуючи смерть, граючи з тією смертю в піжмурки. Одні ракети погасали, другі звивалися знову й знову. Так Максим борсався посеред спалахів ракет із трьох боків, мов у зачарованому колі, дедалі все затятіше намагаючись із нього вирватись, а при тому все тримаючи курс на південь. Але — гай-гай! Кожна спроба вирватися трохи не коштувала йому голови й забирала рештки сил. Кілька разів ліс було обстрілювано навмання навальним сліпим вогнем з трьох сторін. Але до середини лісу ніхто не йшов. А може, й ішов, може, десь і крався хтось поміж деревами, але не міг натрапити на Максима, що посувався дуже сторожко від дерева до дерева, мов тінь.
Він усе намагався прорватися на південь. Та, нарешті, втратив надію на це й, стиснувши з розпачу зуби, повернув на північ, назад — у той бік, звідки прийшов іще вдень. Туди пройти було легше, бо то була найширша й відкрита сторона того трикутника вогню, в якому він опинився. Хоч і як не хотілось йому повертати, але мусив. Він би й ще не пішов, та бачив, що загибає від холоду й від утоми. Єдина надія лишалася тепер на людське житло, а найближче житло, що його він бачив, було там. Іти було тяжко. Передусім він не був певен, що в лісі не крадеться, полюючи за ним, хтось із переслідувачів, і це змушувало його бути дуже обережним. А крім того, він не знав, як саме йому вийти на північ, до ближчого села, бо втратив зовсім орієнтацію. Ніби нічого й не змінилося в розташуванні лісу й частин світу, а замість сонця, що правило за орієнтир удень, тепер на тім самім місці стояв місяць, але нічого не можна було розпізнати. Все стало якесь інше, фантастичне, — і дерева, і кущі, і горби та ямки, і сліди на снігу. А надто замутили зір оті ракети, і невідомо було, чи то тіні весь час оберталися навколо нього, а чи то був повен ліс живих істот.
Проте Максим нарешті таки вибрався з лісу. Довго вибирався, але вибрався. Незабаром пізнав той вал за селом, із якого вийшов удень. Спустився з валу в садки, пройшов до села й вийшов на шосе, що проходило вулицею через село. Постукав у якусь хату — мертво. Постукав у другу — мертво. Ніяких ознак життя. Став посеред дороги й так стояв, майже дрімаючи на ногах. Ззаду на шосе почувся гомін і кроки. Якісь люди йшли з боку Грайворона. Максим і собі пішов помалу дорогою "вперед" — у тому ж напрямку, куди йшли ті люди. Вони скоро його догнали. Це була група якихось дивних салдатів — без зброї, без нічого. Йшли безладною купою, чвакотіли по калюжах, зрідка й тихо перекидаючись словами й лаючись.
— Ей, слиш, товаришок, куди це ми в іродової мами йдемо? — спитав котрийсь у Максима.
— На Борисівку.
— А далеко?
— Поміряєш, — відповів за Максима злобно хтось інший із салдатів, чомусь вирішивши, що запитання було адресоване до нього.
— А це що? — спитав хтось із іншого боку й невідомо кого.
— А тобі не все одно?.. — відповів ще хтось із протилежного боку вулиці й тяжко, понуро вилаявся. — Завертай у першу-ліпшу хату!
І вони всі завернули праворуч, переходячи вулицю навскіс по баюрах і розбиваючи тоненький лід, що ним уже встигли баюри пришерхнути. Подалися до хаток, що тулились над урвищем. З ними подався й Максим.
Усі разом вони ввійшли до якоїсь хати, зірвавши двері з засува, і відразу ж попадали на солому, настелену попід стінами. О! Тут уже таких, видно, було-перебуло!..
— Чому засунула двері (трах-бабах-бах)?!. — спитав хтось у темряві люто й навмання, звертаючись уже з соломи до уявної господині, що теоретично мусила б десь у цій хаті існувати.
Десь у кутку (мабуть, на полу) щось жалібно захлипало.
— Брось... — сказав хтось із салдатів меланхолійно й уже крізь сон.
Той, що питав, сплюнув люто, проте навіть не договорив матюка — захріп, засинаючи.
І всі, хто тільки був тут на соломі, поснули відразу ж, мовби побиті.
І Максим серед них.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
"Що сказав Кант?.. Що сказав Сократ?.. Ніцше, Шопенгавер, Маркс, Малатеста, Спіноза, Конфуцій, Магомет і інші, й інші — всі добрі й злі генії?!.
Все, що вони сказали всі гуртом, не має ніякого значення!.. "
Могутній струс гойднув Максимом і змусив його не проснутись, ні, — змусив зринути з гарячки й опритомніти. Навколо було чорно й одночасно сизо. Ще дзвеніли, впавши на землю, видавлені повітрям шиби. В хаті на соломі було тихо — асі вже позникали й не було нікого. Лише в кутку на полу щось хлипало. На соломі ж лежав тільки він, розпластавшись. Руки йому було неначе прибито до землі, а хтось усередині в ньому говорив меланхолійно, гірк®, поміж словами відзначаючи автоматично, що десь там у темряві впала тяжка-претяжка бомба і ще йшли, рокотали по землі луни.
"...Так... Усе, що вони сказали, не мас ніякого, ніякісінького значення, бо не може — ні, не може... врятувати... людину!"
Руки й ноги Максимові — ніби хто прикрутив шрубами — ні звести, ні ворухнути, а голова — ніби налита свинцем. Він її звів трохи. У видавлене вікно видне була, як десь, ген там (це за Грайвороном!) снували безугавно й беззвучно ракети, роблячи тоненькі вогненні параболи в усіх напрямках, одна одну перетинаючи, перехрещуючись, Мовби беззвучний вогненний водограй. Так, ніби десь там відбувалася велетенська урочистість із тисячами бенгальських вогнів.
Максим подивився й поклав тяжку голову назад. І лежав у забутті. Дрімав. Серед тиші чути було, як шелестіла солома, ворушилася. Сама ворушилася, неначе жива. Максим знав чого. Тож-бо ворушилися "вони" — супутники страждання й смерти, реальні й незчислимі! Супутники "найпередовішої" з філософських і соціяльних систем! Воші. Вони рухали ту солому, заволодівши нею, як переможці.
"Кант, Шопенгавер, Маркс, Сократ, Руссо, Ленін..." Безглуздий калейдоскоп імен крутився в сизій темряві і шелестів, як солома, і не міг нічого порадити Максимовій душі, поставленій над прірвою. "Ні, вони не можуть! Вони нічого, нічого не можуть..."
Хлипання з кутка дійшло до свідомости, і Максим раптом пізнає, що то хлипала дитина. Мала дитина!..
"...Кант, Шопенгавер, Маркс, Руссо..." Чорт! — Максим зробив зусилля, щоб відсунути геть усі ті імена, колись чуті, читані, обожнювані, що жили колись у ньому по черзі в ореолі великої слави. "Геть! Усі вони нічого, нічого тут не зможуть! Вони, носії тих імен, вигадали цілі філа-софські системи й концепції, але людину, маленьку людину, її м'ятежну душу ніякі з тих філософій врятувати не можуть".
Перед ним раптом встали інші імена, встали з самої глибини душі.
"Батько... "
А що сказав мій батько?!.
Він нічого не сказав. Він лише посміхнувся променистими очима. Як і син, його маленький син, синок. І як і той син сонячного Палермо, як і всі їм подібні, оті з малими іменами й великою, як усесвіт, душею й пломеніючою любов'ю в ній. З душею мармурового янгола, повергнутого на землю... Всі вони дивилися йому в серце променистими, вогкими від сліз очима... Дивилися в самісіньку душу і не давали йому вмерти. Це вони не давали йому вмерти!..
"Аванті!" — бриніло десь здалеку, здалеку.
А калейдоскоп крутився в гарячковому мареві і десь хтось, ніби крупьє, відраховував на повен голос:
"Кант, Сократ, Шопенгавер, Ніцше, Маркс..."
— Стоп! — сказав сердито Максим, аж той круп'є замовк, а Максим по коротких зусиллях очуняв зовсім і закліпав притомно очима.
Світало.
— Аванті! — промовив Максим сам до себе і встав. Немов автомат, звівся на ноги.
В кутку на полу, скоцюрбившись під купою лахміття, спала стара жінка, люто чухмарилась уві сні й щось бурмотіла. І більше ніби нікого.
А в хаті... Господи! Така пустка, такий бруд і такі страшні злидні, що навіть Максимові, навіть такому, як він є, ридати хочеться.
Максим ступив тихенько крок до полу, — йому страшенно хотілося побачити, де ж те дитя, що перед тим хлипало.