З-за якого, зрештою, дідька така веремія в Новочеркаську зчинилася? Чи з-за малих заробітків? чи, може, через дорожнечу? а чи навпаки, через зниження цін на підкови і голки? чи через норми виробітку? Якщо навіть вважати, що через те чи інше. – то знову ж таки, як же воно могло трапитися все те саме через те чи через інше? А гегемон? А гегемонська диктатура? Якщо гегемон є гегемон, то це все одно, що господар є господар. Якщо ж господар є господар, то не стане ж господар сам у себе вікна бити і сам на себе кричати "давай борщу!". Усе це було досить дивно і цілком не влазило в рамки обормотівського розуміння. Залишалося, отже, тільки зафіксувати все те в щоденнику, лишивши місце для висновків.
Ніщо так не настроює на філософські узагальнення, як старе, поросле бур'янами, кладовище. Коли ви прагнете пірнути в нірвану, ідіть на цвинтар, ліпше вночі, ляжте на могилку головою до хреста, встроміть очі в якесь сузір'я – і нірвана готова. Про мертв'яків не думайте, бо ніколи не слід думати про тих, хто не думає про вас. Це аксіома. А аксіома – свята річ. Отже, поважайте аксіоми.
Обормоти не були просто Обормотами. Бони були філософи і сприймали явища лише з філософської точки зору. Лежачи на гробках, вони були дуже задоволені, що дістали можливість поринути в нетрі філософії. Правда, Обормоти були ортодокси, і навіть твердолобі ортодокси, але не можна бути марксистом і не бути ортодоксом. А Обормоти були марксисти, отже й ортодокси. Золоте правило клясичної логіки!
Думки Обормотів із Землі злетіли в Космос. Один уп'яв очі в сузір'я Оріона, другий – Андромеди, третій – Ліри, але всі троє думали одне: як би то було лепсько, коли б влада Країни Чудес охопила всю земну кулю, а звідти скокнула б на всі сузір'я Галактики. Від цих думок у Обормотів дух захопило, і вони враз забули і про Новочеркаськ, і про своє становище, і про відсутність комфорту. Яка велична мета! Чого не зробиш задля неї! Які засоби не пустиш у хід. Аби, аби, аби! У своїх мріях вони вже бачили все людство в рожевих окулярах. Ото була б гармонія! Така мета, дійсно, виправдовує всі засоби.
Майже до самого ранку плавали в етері філософії наші герої, і тільки коли почало розвиднятися, стулили очі.
Розбудив їх голос цвинтарного сторожа:
– Оце так-так! Оце я розумію! Мов пани на перинах. Здоровенкі були, хлоп'ята! Зі святом вас.
Обормоти сіли, протираючи очі.
– І з яким?
– Спаса.
– Хіба сьогодні Спаса?
– Буцім не знаєте. Та воно й правда, з похмілля все з голови вилітає. А я вам зараз чарчину – і пам'ять повернеться.
Сторож дістав з одної кишені пляшку з кукурудзяним корком, а з другої – чарку і налив Обормотам. Брати подякували за частування, але по чарці випили. Трохи було вогкувато.
– Хе, ну й подібні ж ви одне до одного, – придивився до них дідок. – Відай, артисти. Вони тут частенько на могилках пустують: то з чаркою, то з дівкою. Я, знаєте, теж колись на сцені грав, ще за Польщі. Чули, може – "В кігтях гепеу"? Файна була п'єса. А ви хто ж – співаки а чи танцюристи? Тепер життя, правда, таке, що не потанцюєш – не їстимеш. Отим, – показав він на могилки, – ліпше. Своє відмучили, та й по всьому. Мовляв, ходіть, ходіть, дурні, однак цвинтаря не минете. Скоро, відай, і мені туди. Ну й хай. Утомився. Як не як – дванадцять літ у тюрязі відсидів.
– За що ж? – скоса глянули на нього Обормоти: ще приріже тут.
– За що, за що, – пробурмотів дідок. – Зібрались якось – це ще за Мудрого було – випили, як ведеться, ну й заспівали "Ще не вмерла", то мене, прошу, на третьому куплеті й забрали. Бігме, не брешу. Привезли до Станіславова, спустили в якийсь льох – тремчу, аж тельбухи трясуться і зуби цок-цок. Глипнув: стоїть їден з отакенним ножакою і пальцем до мене – ану, ходи сюди, мать... А то він тим ножакою ґудзики на штанях відрізав. А мені звідки те знати? Як глянув – у штанях мокро стало. Ой, кричу, не ріжте, я й так уже вмер... Вже й не тямлю, як ті ґудзики в мене позрізав, клята душа. Запхали до камери, а в ній ані лягти, ані сісти, отак лишень і стій. І воздухів нема. У голові наморочиться. Стукаю – води хоч дайте, бісова орда. А мені у віконце пані з отаким пузом: "Якої тобі ще тут води? – каже. – що, в мене в... – пробачте, водокачка чи що?". А з-за неї – отой з ножакою виглядає: "Може, тобі ще кави принести?". Ну, думаю, нічого собі. Хоч би вирватися – піду на цвинтар і помру. Бігме. Так ото, як бачите, лишень через двадцять літ на той цвинтар доплентався. Отут і помиратиму, хай йому грець. Тут навколо люди мертві, не обижають.
– Дуже вже ви сентиментальна людина, як бачу, – мовив старший Обормот.
– Ая, – сплюнув дідок, – ми, українці, народ чутливий, сентиментальний, тільки нам зброї не дають. – І, глянувши на небо, де шулікою крутився літак, підморгнув Обормотам:
– Ади, яка авіяція в Країні Чудес. Колись, ще за Польщі, у Станіславові теж були два лепських літаки, то один, прошу вас, мав аж два мотори. Бігме, не брешу.
І дідок знову дістав пляшку.
– Може, ще по одній?
Обормоти щиро подякували і, щоб швидше збутися того базікання, почимчикували з цвинтаря.
Опинившись на центральній вулиці, брати, порадившись, вирішили завітати до знайомого їм ще з Калуша лікаря Котурбаша, який мешкав десь тут поблизу. Не встигли, однак, Обормоти ступити й кількох кроків, як ледве не збили з ніг елеґантного джентльмена,
– Хелоу! – вигукнув той. – Кого я бачу! Сеньйори Обормоти!
– Пан Антко! – закричали Обормоти.
– Це ж як розуміти вашу появу тут? – після взаємних вітань запитав король більярду.
– Довго оповідати.
– А якщо довго, то зайдемо, до мене. Я іноді люблю послухати цікаві історії. А ваша, я впевнений, мабуть, що цікава.
З тими словами Антко Маринчак потяг Обормотів за собою.
Почастувавши їх яєчнею, король більярду пірнув у глибокий фотель і, поклавши (за американським звичаєм) ноги на стіл, запалив сигару.
– Уелл, прошу, я слухаю.
Обормоти оповіли Анткові про свої останні пригоди, не роблячи з них жодного секрету.
– О'кей, – сказав Антко, вислухавши їх. – І ви хотіли довіритися лікареві Котурбашу? Добре, що ви трапили на мене, бо чекали б на вас великі неприємності. Я знаю цього смердючого пса. Продасть і ще руку потисне. Там уся рідня така. Я пропоную вам інше: завтра я відлітаю до Ленінграду. Прошу за компанію. Там ви загубитеся, як голка в сіні. А взагалі, перепрошую, на дідька лисого вам було лізти в ту політику? Хай нею займаються оті, що нагорі, а ми – квіточки зриватимемо. Ну то як, полетіли?
Обормоти не встигли відповісти, як у двері постукали. Визирнувши у вікно, Антко зауважив біля будинку міліцейську машину і глянув запитливо на Обормотів.
– Чи не по вашу душу, га? У ліжко – раз-два!
І, відкинувши ковдру, упхав туди одного за одним усіх трьох Обормотів. У двері знову постукали. Антко відімкнув.
– О! Сервус! – вигукнув він, впускаючи міліцейського чина. – Айм ґлед ту сі ю*, дуже, дуже радий! Стільчик, – він змахнув рушником. – Прошу!
– Ніколи, – буркнув чин. – Документи.
Антко подав.
– Хто ви і чим займаєтеся?
– А – власне?
– Просто цікавлюсь.
– Членський квиток спілки журналістів вас влаштовує?
– Цілком.
– Ви самі мешкаєте?
– А ви як гадаєте?
– Як коли.
– А я звик завжди. Це моя професія.
Міліцейський чин скосив око на ліжко і, ніби так собі, пройшов ближче. Молодший Обормот хихикнув з-під ковдри і грайливо підморгнув ментові.
– Кхм, – кашлянув мент, ховаючи конфуз, – кхм. Ну і так далі...
– Що поробиш, – підморгнув у свою чергу ментові Антко, проводячи його до дверей. – Винен, грішний. Не можу, розумієте, без дівчаток. Натхнення нема.
– Там, я бачу, ще одна, – підморгнув і собі міліцейський чин.
– А це щоб веселіше, – шепнув Антко і замкнув за ментом двері.
Після цього епізоду Обормотам раптом страшенно захотілося в Ленінград.
– Чи не можна вилетіти сьогодні ж?
– Завтра, – відповів спокійно король більярду.
***
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ. Обормоти в Ленінграді
Ленінград веселився. Причиною тому було падіння Микити Немудрого, який добряче допік славним пітерцям. Взагалі, пітерцям завжди хтось допікав – то Микола Романов*, то Ягода то Єжов, то Берія, ну і, звичайно, найбільше Йосип Мудрий. Після кожного такого допікання пітерці багато кого з поміж себе не дораховувалися. А тому іноді були дуже злі. Крім того, Пітер був "колискою революції", а це теж слід мати на. увазі. Тепер до влади прийшли Немудрята, які ще невідомо чим допікатимуть. А що допікатимуть, у цьому ніхто не мав сумніву. Тому пили за упокій Микити і за майбутнє допікання. Пили і співали:
Як умру, то поховайте мене в кукурудзі,
Не забудьте написати хемію на пузі.
Поховайте в кукурудзі ви мене, пройдоху,
Не забудьте на могилі посадить гороху.
А щоб свині не розрили бісову могилу,
Ви на неї положіте кам'яную брилу.
Хай нащадкам сповіщає стопудова плита:
Під цим камнем спочиває хитрий лис Микита;
Поховайте, заспівайте: слава тобі, Боже!
Забери собі на небо те, що нам негоже.
Як зашумить качаниста і горох уродить.
Нажеруся я від пуза, кину я городи.
Все покину і полину в пекло чи до раю.
Може, Сталіна зустріну в загробному краю.
Він чортам своїм накаже, підкрутивши вуса:
"Розіпніть це враже падло, як жиди Ісуса.
Розіпніть це враже падло, щоб трібло звисало,
Щоб стікало, мов з кнуряки, розтоплене сало".
Розпинали чорти його, як того собаку.
Нехай Сталіна у пеклі поцілує в с.. у.*
Пісню цю, до речі, завезли до Пітера разом із салом хохли, і вона дуже сподобалася пітерцям. Співали вони її, правда, трохи на кацапський лад, дещо переінакшуючи і навіть не все розуміючи, але, на щастя, останнє слово виявилося спільним в хохлацько-кацапському лексиконі, а тому не вимагало пояснень.
В аеропорту Антка з Обормотами зустрів непевного вигляду суб'єкт, на квартирі якого мешкав Антко Маринчак.
– Какало, – відрекомендувався він Обормотам. – Тільки прошу наголошувати на останньому складі.
Какало було ґермафродитом і, залежно від певного періоду, було то мужчиною, то жінкою, а іноді й ні тим, ні іншим. І що найцікавіше, в цій же залежности змінювалися його політичні погляди. Як мужчина – він був запеклий марксист, як жінка – запекла антимарксистка, а в перехідний період – типовим дворушником. Тому в розмові з ним треба було завжди враховувати його фізіологічний стан.