Бо коли Тадзьо востаннє зустрів Левка в товаристві Матиних молодиків, Левко підморгнув йому й запитав, чи він колись пробував на зуб вушка з блискавки, а як Тадзьо заперечив, чекаючи, що Левко за звичкою пояснить жарт черговою дотепною (так бодай твердили інші на відміну від Тадзя, який мав з цього приводу власну думку) нісенітницею, уточнив, сміючися (хоч Тадзьові то здалося зовсім не смішним і, як на Левка, трохи дивним): хто сьорбнув блискавки, той не вдоволиться драглями, навіть якби це й вело до ґвалтовної смерти, і є речі, які конче треба своєчасно полагоджувати, інакше світ завалиться.
Тільки ж зрозуміло, звикши до Левкових доречних і недоречних жартів (як на Тадзя, то майже всі жарти засадничо і недоречні, і недотепні, а подекуди й просто злі, і люди жартують не інакше, як за браком пристойного виховання, — звісно, голота! — або зі страху, щоб набратися трохи відваги, бо він ніде стільки не подибував дотепників, як у таборі, де, здавалося б, самі вже часті відвідини репатріяційних комісій ніяк не сприяли скалозубствові, Тадзьо не надавав Левковим словам жодного значення (Тадзьо давно дійшов переконання, що люди забагато говорять і що статечній людині, до яких він себе залічував, цілком вистачає, хібащо за винятком особливих подій, п'ятьох вагомих слів на рік: невагомі не йшли в рахубу), аж поки бідаку з проломленим черепом витягли з вирви, після чого Тадзьові стало ясно: про Левка він мусить негайно розповісти Панасові Кадилові, щоб той не лише назавжди зміцнився на думці, наскільки небезпечно притьмом полагоджувати невідкладні справи і взагалі будь-які термінові домовлення, а й сумлінно (на ґрунті сумлінности, а зовсім не через Панасові малярійні візії, Тадзьо й заприятелював із Кадилом, хоч і не схвалював Панасового нахилу до безпідставного сміху з найменшого приводу, але такий уже Кадило вродився), посилаючися на Тадзьові свідчення, виклав це Дмитрикові й Терещенкові, радячи взяти цю пересторогу до серця і, замість бігти світ— заочі полагоджувати якусь біду, гарненько помандрувати до нього в гості, бо цього вечора він просто гине від передчуття: без відповідного товариства, якому вільно викласти всю душу, його на кілька днів або й тижнів прикують до ліжка напади страдницьких видінь, що лишилися йому чи то після малярії, чи після поранення на потилиці, хоч той не більший за квасолину уламок від гранати вріс у кістку і не заважав, а тут ще Тадзьо, — в присутності якого і найрозперезаніший бісівський шабаш, що його Кадило випадково запримітив між другим і третім бараком тієї днини, як із табору щез візантолог Петро Тарасович Горицвіт, обертався на звичайну дипівську буденщину, нуднішу від черги за приділом, — незаступний Тадзьо з дурної голови зголосився на ніч допомагати Гаркуші уговтувати Агапія Кривошийченка, на якого найшов черговий сказ від зустрічі з покійним Геннадієм Мальованим, що за колодами, саме на тому місці, де він наклав на себе руки, рятуючися від репатріяції, під секретом зрадив Кривошийченкові, ніби якраз сьогодні о півночі станеться кінець світу, якщо не знайдеться чоловіка, який з надмірної любови до ближнього серед вовчої зграї в людських парсунах покладе душу й тіло за іншого, — ну й Кадилові нема з ким і словом перекинутися, і тому нехай Терещенко й Дмитрик не відсилають його, Панаса, ні до Федя, ні до братів Заславських, ні до Пістряка, адже заки він тут просторікує, всі вони напевне вже помандрували до Ґудзія, до якого Теплуха з акторською братією ще вранці напрошувався на борщ і на голубці, а Кадилові справді, як ніколи, залежить на присутності Терещенка й Дмитрика (нехай вони не ображаються, тільки з ними якось найпростіше, і Кадило, і сам не тямлячи, чому, не сормиться зраджувати їм речі, про які навіть Тадзьові вагався б довіритися), хоч, звісно, якщо вони обидва аж так відмовляються, то він уже, — Бог їм суддя, сьогодні всі проти нього, Кадила, наче змовилися! — вдоволиться, як вони погуторять бодай до порога першого барака, не заходячи до його багаточисельної родини, на яку він згубив і рахунок, бо не встигало підрости одне, як народжувалося друге, аж не тільки. мешканці, а й таборова адміністрація звикли: хоч о якій годині дня (на ніч Кадилиха утопкувала всіх до ліжка) пройтися табором, з кожного закамарку, рівчака, смітників, з-за колод, з-під дощок за прибудовою біля кухні, з-за колонки з водою, з черги за приділом, з підвалів і бур'янів (Кадиленят вистачало на кожну шпарку) виглядають усміхнені, круглоголові засмаглі Кадилові нащадки, наявність яких ані трохи не заважала Панасові зберігати звички старого кавалера ймовірно ще й тому, що Кадилиха зранку до смерку (Панас ладен був їй і допомогти, лише якось воно непомітно для обох так укладалося, що Кадилиха, заки чоловік встиг поворухнутися, все сама полагоджувала), виховувала, обпирала, обпрасовувала, обмивала, витирала носи, обварювала, опікувалася й муштрувала (правда, досить помірковано, бо муштра не стільки за браком додаткових рук, скільки з надміру великого жалісливого серця, обмежувалася переважно не ляпасами, а благаннями, навіть коли хтось із нащадків ненароком, — Кадиленята ніколи не чинили шкоди зі злого розмислу, — розколошкував шибку чи вже гуртом, виключно з естетичних міркувань, які закодованими крейдяними візерунками позначалися на дверях і стінах бараків, заходжувалися викопувати таборовий ліхтар, ухваливши, — як і належало майбутнім плянувальникам місячних кабін і ракет, кібернетикам, ботанікам, відкривачам нових галактик, музикам, містикам, всесвітнім мандрівникам і мореплавцям, — перенести його ближче до соняшника баби Грицихи, щоб він там ліпше виглядав, а головне, не приваблював нечистого, якого під час нападів хвороби згадував старий Кадило, — чи, захопившися електрикою, кидалися вдосконалювати проводи, аж у таборі гасло освітлення й доводилося викликати досвідчених майстрів закутої в лямпочки й дроти первозданної стихії, й ставити нові ізолятори, за які на вічно позичувані кошти розплачувалася Кадилиха), ну й насамперед втихомирювала невичерпною добротою й терпінням усю свою окату галайстру, що, успадкувавши з колиски нахил до суспільного життя, завжди приводила до хати юрми товаришів (Кадиленят, і старших, і середніх, і ще смаркатих, наймолодших, любили не тільки їхні ровесники, а й дорослі, попри інколи занадто далекосяжну винахідливість, притаманну зеленому вікові), і барак лускався від гамору, тупоту й вереску, від якого Панас Кадило марно пробував вряди-годи усамітнитися то в Біблію (якщо Тадзьо траплявся на похваті, оскільки без Тадзя святе Письмо перетворювалося на похмуре й мстиве чорнокнижжя, повне нетерпимости, анатем, крови й погроз, без яких і так безвихідь смоктала душу), то в принагідну неглибоку чарчину, щоб бодай не заважати на власному господарстві, серед якого й справді ніяк було й кроку ступити, бо Кадилові нащадки разом із голомозими приятелями зносили з навколишнього терену до кімнати приблудних кошенят, вицвілих з обірваними вухами котів, плисок, мишей, вужів, горобчиків, жаб, ящірок, і навіть одного пообіддя принесли рій бджіл, що показав Терещенкові вхід до підземелля Мінотавра у тісному проміжку між сміттярками одразу за таборовою кухнею, і все це додатково окошувалося на Кадилисі, яка хоч і сварилася, однак ніколи не мала серця викинути за поріг живий непотріб чи відмовити в притулкові й ретельній опіці найшолудивішому створінню (в Кадиловому приміщенні стояло з десяток мисочок із піском, змінюваним три рази на день, водою, саморобні — плетені з алюмінієвої стружки, — побічна продукція з Дмитрикових бляшанок з-під шинки, — клітки з харчем для птаства й гризунів, банячки й прозорі слоїки від приділу, повні коників, мокриць, жуків, хоч перед вели зачухані кошенята), що їх діти невтомно вишукували в підвалах, на горищах, серед бур'янів і куп старого мотлоху, який раз на місяць палили за бараками на пустирі, котячій пристані, перетворюючи домівку на сновигальний базар, де Панас не чув власного слова, а Кадилиха стуляла вуста й припиняла трудити легені, лише коли закінчувала вкладати свій непогамовний виводок, і, нагодувавши чоловіка (бож і йому належалася частка уваги, без якої людина хиріє, або в рідких випадках коли вже дійсно валилася з ніг, як тепер, сказавши, де стоїть загорнена в коц тепла потрава, щоб Панас підкріпився, як зголодніє (часом, переважно перед хворобою, його опадав невситимий голод, аж Кадило сам дивувався, де щезає вся та їжа в його довгому жилавому тілі, уподібнюючи звичайнісінький людський шлунок до сімох біблійних худих корів), нарешті вмощувалася на верхніх нарах відпочити від трудного дня, спочатку вдаючи (а за хвильку й дійсно поринувши в сон), ніби не чує, як настирливо ділиться з нею Панас враженнями, наскільки незрівняно гарно на Теплушиній сцені (нехай там що про Теплуху базікають, він, Кадило, його завжди боронитиме, адже всі вистави, аби й що на кону діялося, вже самою кольоровою руханкою тішили серце) видавали Наталку заміж, а це далеко не все, найголовніше має відбутися завтра вранці (так бодай він, Кадило, зрозумів), бо Мирон, ні сіло, ні впало, стає з Орисею до шлюбу, а на вечір, — так само з ясного неба, — Дмитрик запрошує весь табір на прощальну вечерю, хоч саме цього останнього Кадило не второпав і хотів ще згодом запитати, що скоїлося і чому все збіглося нараз, та забув, оскільки Дмитрик із Терещенком поспішали, і, тільки як вони перетворилися на чотириноге цибате оболоко, що зникло за третім бараком, Кадило похопився й пригадав: адже саме про Мирона й про запросини на прощальну вечерю Дмитрик ніби щось і тлумачив йому в перебігу Теплушиної вистави, тільки що саме, клята пам'ять, попри щире Кадилове зусилля розворушити її, не зраджувала жодною шпаркою, бо Дмитрикові зауваги припали на ту мить, як на кону павиним віялом, розбризкуючи окаті самоцвіти, розгорталося Наталчине весілля, нескінченне свято добра й злагоди, яке Панасові остаточно запаморочило голову, тому що весілля мало для нього незрозумілий додатковий потаємний сенс, якого він сам собі не спромігся б пояснити, бож Кадило не походив із надто побожної родини (правда, тоді в їхній місцевості Бог ще існував, це тільки згодом лишилася сама нечиста сила), та й Тадзьове (особливо під час повені) надмірне захоплення Біблією й канонізованими (до неканонізованих Тадзьо ставився з ворожим недовір'ям) обрядами, в яких Панасів приятель вбачав не лише відродження людини з безпросвітного мороку, а й передумову державної самостійности (це здебільша припадало на зоряні ночі без місяця), на Кадила не діяло.
Не виключене, просто весілля випадково, як і все на людському шляху, пов'язалося з іншими пережиттями, до яких не знати звідки (ймовірно, звичайна туга за справжнім святом, за чимось вищим, надхненним і незаляканим, без якого чоловік задихається), долучився жаль, що Кадило ніколи не спромігся на власне весілля, цим ніби відмовившися від кругосвітньої подорожі, призначеної тільки для нього, на яку він чекав, аби досягти в собі ледь відчутного нетутешнього берега, що його краєчком звісило Панасові в душу провидіння (вони з жінкою бодай розписалися в загсі, а скільки жило, взагалі ніде не розписуючися, як нетямуща худоба, проголосивши помийницю за єдине мірило людських вартостей?), він навіть потайки домовився зі стареньким отцем Порфиром із роду Нечіпайлів, якимось їхнім далеким родичем бічної лінії, що той обвінчає їх по-справжньому, проте в останню секунду (не інакше, як з навіяння лукавого, який ще до малярії й поранення в голову пробував сікатися до Кадила) таки побоявся, ану ж його побачать і пришиють зв'язки з буржуазною контрреволюцією? Та й справді, куди там до церковного вінчання, навіть потайки, навіть лише при двох свідках, коли самовпевнені кислоокі молодики з незмінної тічки мороку, що їх так щедро плодить безправ'я усіх віків і народів, не утруднюючи себе зайвим знанням української мови, наїжджали агітувати дядьків, що Бога нема, церкви одна за одною, особливо старі, з яких віяло духом незросійщених традицій і вольностей, висаджували в повітря, хапали людей, розстрілювали й засилали, а потім і взагалі виморили Україну голодом, бож назадницька нація, яка на власній землі сміла існувати лише, як меншевартісний, запльований і спотворений додаток до матінки Росії, ніяк не приймала кривавого ощасливлювання, насаджуваного вибраними вдосконалювачами людства, — але того, що він, Кадило, не вінчався в церкві, як усі його діди й прадіди, завжди бракувало йому такою мірою (хоч він не належав ні до святенників, ні до релігійних нетерпимців і, за скрушним визначенням свого приятеля, дотримувався досить єретичних поглядів на Біблію, — а тим часом в Кадиловій місцевості не тільки він, а й кожен, не на багато інакше уявляв собі світ, не дарма ж їхній закуток вважали колискою характерників, — шокуючи цим начитаного на святому Письмі Тадзя, який остаточно засумнівався в Панасовій правовірності, коли той йому випадково проговорився, як колись ще парубком з намови Тимошенкового Харка, їхнього сусіда, Кадило, аби довести, що він не боягуз, попхався до Корнієвої балки нарубати з заклятого явора дров, та мало не зрубав самого дерева життя.